Непотрібний союзник: навіщо Києву розколювати білоруську опозицію
Чи потрібні Україні відносини з демократичною та "нелукашенківською" Білоруссю? Відповідь на це запитання ніби очевидна: звичайно, потрібні.
Потрібні з дуже багатьох причин. І для протидії спробам остаточного втягування Білорусі у війну проти України, і для післявоєнної розбудови – вже зрозуміло, яку небезпеку для нас становить Білорусь в орбіті впливу РФ.
Вирішення всіх цих питань неможливе без діалогу з білоруською демократичною опозицією. Проте саме цього українська влада досі старанно уникає.
А якщо ця тема й постане на порядку денному, то є висока ймовірність того, що ці контакти відбудуться у такій формі, що лише збільшить непорозуміння між народами.
Ця колонка – відповідь на опублікований 12 жовтня експертний аналіз народного депутата від партії "Слуга народу" Богдана Яременка "Інша Білорусь: якою має стати політика Києва та з ким варто вести діалог".
Він критикує нинішню політику Києва щодо Білорусі, зокрема – збереження дипломатичних відносини з країною, з чиєї території у лютому відбувся напад РФ, а зараз вона слугує базою для нових ударів по цивільному населенню та інфраструктурі нашої країни. З цими аргументами варто погодитися:
неготовність Києва до розриву відносин трактується самопроголошеною владою Білорусі як слабкість.
А відповідно, спрощує прийняття рішень про нові кроки на користь РФ.
Проте Богдан Яременко йде далі, пропонуючи свій погляд на діалог України з білоруською опозицією.
Якщо коротко, пропонується й надалі утриматися від контактів зі Світланою Тихановською та її перехідним урядом. Замість цього пропонується створити альтернативну площадку для об’єднання білоруської опозиції на базі полку імені Кастуся Калиновського, а точніше – на базі створеного ним політичного надбудування.
За нашими даними, це не думка одного депутата – таку можливість всерйоз обговорюють в українській владі. І саме тому варто детальніше розібратися у цьому сценарії, його плюсах та мінусах (спойлер: мінусів набагато більше).
Логіка цього плану дуже проста: Україна має багато зауважень до заяв Світлани Тихановської, і взагалі вона – людина, що випадково потрапила до політики. Тоді як полк імені Калиновського – це мужні люди, які допомагають відстояти українську незалежність та мають повагу як в Україні, так і в Білорусі.
Це правда, хіба що варто уточнити, що претензії до заяв Тихановської стосуються періоду, коли вона робила перші кроки у політиці, тоді як її заяви останнього часу – лише проукраїнські. Ну, і не представнику партії чинного президента України звинувачувати когось у випадковому потраплянні у політику.
Проте навіть за таких обставин подібний крок буде в першу чергу ударом по білоруській опозиції, який не принесе Україні жодної користі.
Від останніх президентських виборів у Білорусі минуло вже більше двох років. За цей час, навіть попри критику, Тихановська залишається беззаперечним лідером білоруської опозиції.
Причина цього дуже проста – жоден інший політик не має такого рівня легітимності, як вона, адже на виборах 2020 року вона або виграла їх, або щонайменше пройшла у другий тур.
Досі жоден із білоруських опозиціонерів не міг похвалитися таким рівнем підтримки. Ця легітимність забезпечує визнання Тихановської Заходом – саме її там сприймають виразником волі білоруського народу.
Як наслідок, переважна більшість критиків Тихановської не ставили під сумнів її лідерство, а ті, хто на це пішли – опинилися на маргінесі.
В такій ситуації штучний розкол серед білоруської опозиції здатний лише послабити її вплив всередині Білорусі. Або послабить авторитет полку Калиновського – для багатьох білорусів їхні політичні амбіції виглядатимуть як спроба Києва взяти під свій контроль антилукашенківський рух. Що своєю чергою рикошетом вдарить по сприйняттю України білорусами.
Зрештою, це може мати довгострокові негативні наслідки для відносин України з новою постлукашенківською Білоруссю.
Наразі команда Тихановської шукає діалогу з Києвом. Вони засуджують агресію РФ та допомогу в цій агресії режиму Лукашенка. А також повністю підтримують територіальну цілісність України.
То чи потрібно Києву відмовлятися від цієї співпраці?
Було б зрозуміло, якби українська влада чітко артикулювала, чого саме вона ще очікує від білоруської опозиції. Можливо, гарантій, що білоруські військові, що беруть участь в агресії проти України та у воєнних злочинах, постануть перед судом?
Якщо так, ці вимоги варто публічно озвучити. Це було би більш конструктивно та корисно, аніж нинішня стратегія ігнорування.
А одночасно варто утримуватися від кроків, що виглядатимуть як нав’язування сусідньому народу своїх рішень.
Щось подібне регулярно робить Москва – і щодо Мінська (досить успішно), і щодо Києва (на щастя, вже давно без успіху).
Тож не варто Україні копіювати хибні практики РФ – це здатне лише знищити той потенціал "м'якої сили", який Україна набула завдяки героїзму своїх воїнів та суспільства.
Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів