Зрозуміти доктрину Трампа, щоб захистити інтереси України у нових реаліях

Багато хто з президентів США мав власну зовнішньополітичну доктрину. Причому доктрина деяких з них визначала зовнішньополітичний курс держави на десятиліття вперед, наприклад зовнішньополітична доктрина президента Гаррі Трумена.

Доктрина Трумена заклала підвалини зовнішньої політики США в період холодної війни, що дало можливість врешті-решт перемогти СРСР і звільнити Східну Європу.

Можливо, світ зараз вступає в нову епоху, яку колись можуть назвати епохою Трампа, оскільки світовий устрій знаходиться в точці біфуркації, коли дії і політика одного президента може визначити майбутнє світового порядку на найближчі десятиліття.

У цьому звʼязку виникає безліч важливих запитань.

Наприклад, таких: якою може бути зовнішньополітична доктрина Трампа? чи буде зовнішня політика Трампа відрізнятися від його зовнішньополітичного курсу періоду першої президентської каденції? як співвідноситься зовнішньополітична доктрина Трампа з великою стратегією США?

І, що нас турбує найбільше, яке місце займатиме Україна в зовнішній політиці Трампа?

Почнемо з того, що ця стратегія, на думку деяких американських аналітиків, полягає в тому, щоб зберегти політичне, економічне, технологічне і військове лідерство (гегемонію) у світовій системі і одночасно не дати своєму основному конкуренту, яким є Китай, стати спочатку регіональним гегемоном, а потім кинути виклик лідерству США у світі.

Досягти цього можна шляхом стримування КНР у таких сферах, як політика, економіка, високі технології, а також за допомогою формування довкола Китаю коаліції держав, які зацікавлені у тому, щоб зберегти свою політичну і економічну незалежність від нього.

XXI століття є, по суті, століттям конкуренції між США та КНР за лідерство у світовій системі, і основним питанням цієї конкуренції є те, чи переросте вона у глобальний збройний, можливо, навіть ядерний конфлікт.

Як свідчить історія, у минулому зміна гегемона у світовій системі завжди мала місце через війну. В теорії міжнародних відносин у цьому звʼязку часто згадують так звану "пастку Фукідіда", тобто ту ситуацію, коли позиції держави-гегемона загрожує держава-претендент на гегемонію, що значно підвищує ймовірність війни між ними за гегемонію.

В колах зовнішньополітичної еліти США дедалі більше робиться наголос на необхідності переходу від великої стратегії "ліберальної гегемонії" до стратегії "віддаленого балансування" (offshore balancing), тобто стратегії підтримання балансу сил в трьох стратегічно важливих для США регіонах світу (Європа, Близький Схід та Індо-Тихоокеанський регіон) без значного розміщення американських військ у цих регіонах.

Віддалене балансування, на думку американських стратегів, дозволить США суттєво зекономити сили і кошти.

Як зазначає Стівен Волт: "Замість того, щоб переробити світ за образом Америки, віддалене балансування переймається позицією Америки в глобальному балансі сил і зосереджується на тому, щоб завадити іншим державам використовувати свою силу в такий спосіб, який може загрожувати Сполученим Штатам".

Коротко кажучи, віддалене балансування має на увазі, що США можуть використовувати свою силу лише тоді, коли існує пряма загроза їхнім життєво важливим інтересам.

Якою була на цьому тлі зовнішньополітична стратегія Трампа часів його першої каденції?

На думку колишнього радника Трампа з питань національної безпеки Джона Болтона, зовнішня політика Трампа була достатньо хаотичною і їй бракувало певної цілісності та послідовності.

Водночас Трампа навряд чи можна було назвати прихильником ізоляціонізму. Скоріше, він був прихильником одностороннього вирішення міжнародних питань, тобто без залучення таких міжнародних інституцій, як ООН.

Критики політики Трампа закидали йому недостатню увагу до альянсів, які свого часу створила Америка, насамперед недооцінку НАТО, а також недостатнє використання "мʼякої сили" США як лідера вільного світу.

По суті, Трамп вважав США головним провайдером безпеки для країн Європи та інших союзників США і намагався представити це в термінах економіки як своєрідну послугу, за яку треба платити.

На початку своєї другої каденції президент Трамп, здається, асоціює себе певною мірою з президентом Вільямом Мак-Кінлі, для політики якого були характерні протекціонізм і певний експансіонізм.

Парадоксальним чином зовнішньополітичний світогляд Трампа не можна однозначно віднести ані до ізоляціонізму, ані до інтервенціонізму – у своїй практичній політиці нинішній президент США використовує елементи обох курсів.

Дехто каже про "транзакційність" світогляду Трампа, що веде до того, що на перше місце виносяться економічні інтереси, а не геополітичні розрахунки. У такому ракурсі світогляд бізнесмена, який мислить у категоріях видатків і прибутків, вступає в суперечність зі світоглядом політика, який мислить у категоріях максимізації безпеки і боротьби за владу.

З точки зору інтересів України це, зокрема, означає, що зовнішньополітичною мовою, зрозумілою для Трампа, є не стільки апеляція до абстрактних цінностей на кшталт цінностей демократії чи прав людини, скільки апеляція до конкретних економічних інтересів і вигід, наприклад, до використання стратегічних ресурсів країни.

Деякі американські дослідники зовнішньої політики Трампа вважають його зовнішньополітичний світогляд "консервативним американським націоналізмом", який наголошує на американській силі, патріотизмі й суверенітеті.

Гасло Трампа "Америка понад усе!" (America first!) трактується, зокрема, як те, що Америкою та її допомогою часто зловживали інші держави, у тому числі союзники.

Говорячи в цілому, зовнішня політика Трампа дедалі більше схиляється до віддаленого балансування, яке більшою мірою відповідає його зовнішньополітичному світогляду і стилю.

Яка загроза існує для України з точки зору різних інтерпретацій нового курсу США?

По-перше, на думку деяких членів команди Трампа, Україна не становить для США стратегічної цінності, не входить у "безпековий периметр" США, а є питанням європейської безпеки.

Просто кажучи, прихильники цього підходу кажуть так: російська агресія проти України не становить загрози для безпеки США, які захищені від будь-якої загрози на теренах Європи двома океанами. І тому США не повинні платити за усунення цієї загрози.

Оскільки питання України є питанням європейської безпеки, то платити за вирішення цього питання, тобто за захист України, має Європа, а не США.

На думку цих теоретиків, в силу обмеженості ресурсів США не можуть фінансово витримати боротьбу одразу на трьох фронтах: в Європі, на Близькому Сході та в Індо-Тихоокеанському регіоні, а відтак мають зосередитися на найбільш стратегічно важливому для себе регіоні, тобто на протистоянні з Китаєм в Індо-Тихоокеанському регіоні.

Однак є і більш небезпечна інтерпретація віддаленого балансування, яку просувають в США друзі Кремля.

Згідно з цією інтерпретацією, для США більш важливим, ніж доля України, є стримування Китаю. І тому у цьому протистоянні для США важливо перетягнути на свій бік Росію з її ресурсами, навіть якщо ціною цього стане потрапляння України у сферу впливу РФ.

Цілком очевидно, наскільки небезпечною для України є така інтерпретація, яку просуває в США Кремль через свою агентуру впливу в американському зовнішньополітичному середовищі.

З огляду на це, перед Україною стоїть надважливе завдання, яке полягає в тому, щоб переконливо довести адміністрації Трампа і наближеним до нього експертам з питань зовнішньої політики стратегічну важливість для США України.

Які аргументи може використати Київ проти цієї концепції?

Одним із таких аргументів є теза колишнього радника Трампа з питань безпеки Герберта Макмастера стосовно того, що оскільки Китай і Росія координують свої дії на міжнародній арені, почергово відіграючи ролі то палія, то пожежника в конфліктах повсюди, то "замість розділяти Сі й Путіна, вільний світ має розглядати двох диктаторів як єдине ціле".

Іншим аргументом є те, що поразка Росії одночасно означатиме й поразку Китаю.

Поразка Кремля, вважають деякі прихильники цього аргументу, дає шанс на те, щоб відірвати Москву від Пекіна. Адже з геополітичної точки зору саме сусідній Китай, а не географічно далекі США та ЄС, становлять реальну загрозу РФ.

Однак, мабуть, найбільш поширеним сьогодні аргументом є такий: поразка Росії в Україні стане важливим стримуючим фактором стосовно потенційних агресорів, у тому числі в Індо-Тихоокеанському регіоні.

За великим рахунком, "прагматизм" зовнішньополітичної доктрини Трампа залишає її відкритою для аргументів, що Україна має значну стратегічну цінність для США, а тому її інтереси необхідно враховувати більшою мірою. 

Виходячи з цього, українська дипломатія і дипломатія наших союзників можуть і повинні знайти креативні способи впливу на зовнішньополітичний світогляд Трампа.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору авторів