Радикальні зміни в зовнішній політиці президента Дональда Трампа змусили багатьох припустити, що він прагне в довгостроковій перспективі зблизити Америку з російським президентом Владіміром Путіним.

Очікується, що США, Китай і Росія поділять світ між собою, як це зробили переможці Другої світової війни на Ялтинській конференції 1945 року.

Тож оскільки Трамп відмовляється від 80-річного зобов’язання Америки підтримувати міжнародний порядок, заснований на правилах і законах, світ повертається до епохи "права сильного".

Водночас, якщо розглядати дипломатію як суто транзакційний процес, Трамп відмовляється від головного важеля впливу США – здатності формувати та очолювати альянси. 

Звісно, це не обов’язково означає, що Трамп шукатиме особливо тісних відносин із Путіним або захоплюватиметься китайським лідером Сі Цзіньпіном. Ба більше, не варто припускати, що Путін і Сі коли-небудь повністю довірять США, навіть якщо їхні особисті стосунки з Трампом будуть дружніми.

Чому ж лідери авторитарних режимів раптом мали б покладатися на країну, стратегія якої може кардинально змінитися після наступних виборів? 

Набагато точніше буде сказати, що

Трамп не стільки повертається до Росії, скільки відвертається від Європи.

Він прагне не стільки завершити війну в Україні, скільки позбутися всієї трансатлантичної співпраці.

Натомість Європейський Союз, як проєкт, що надає рівні права всім державам-членам, суперечить його світогляду. 

З погляду Трампа, війна в Україні та зобов’язання Америки перед європейськими союзниками – це дорогі перешкоди на шляху до національної величі. Він переконаний, що США можуть домінувати у світі самостійно, якщо відмовляться від правил, норм і міжнародних зобов’язань.

Ця нова ера суперництва між великими державами не обов’язково означає військовий конфлікт, але, безперечно, передбачає боротьбу за технологічну, економічну та фінансову перевагу. 

Такий розворот американської стратегії матиме глибокі наслідки для Європи. Вихід США залишає на континенті вакуум сили, а саму Європу вже стрясають потужні геополітичні бурі.

Трамп вважає, що, відмовившись від Європи, він розвантажив Америку, але Росія та Китай знають краще. Вони із задоволенням скористаються розколом трансатлантичного альянсу. У підсумку і Трамп, і Сі, і Путін намагатимуться розділити Європу – кожен із власних мотивів. 

Парадоксально, але у час, коли світовий центр тяжіння змістився з євроатлантичного регіону в Індо-Тихоокеанський, саме Європа знову стає центральною ареною глобальної політики.

Хоча ЄС без США ще не має достатньої геополітичної ваги, це не означає, що його країни та інституції приречені бути слабкими гравцями серед "акул" світової політики.

Європа має значний технологічний, економічний і військовий потенціал, і її здатність реалізувати його визначатиме майбутній світовий порядок. 

Необхідність одностайності робить ЄС неефективним і занадто повільним.

Тож першим завданням має стати створення нової структури співпраці.

Нещодавно проголошена "коаліція рішучих" на підтримку України є першим важливим кроком до звільнення від залежності від США. Важливо, що до цієї ініціативи входять не лише країни ЄС, а її очолюють Франція та Велика Британія, а не сам Євросоюз. 

Франція та Велика Британія, як ядерні держави, повинні й надалі вести цю групу та створювати тимчасову раду безпеки для роботи над формуванням Європейського оборонного союзу. До нього також мають увійти Німеччина, Польща та Італія.

Ця рада могла б не лише визначити склад коаліції, але й узгодити її відносини з ЄС і НАТО, розподілити внески в ядерне та звичайне стримування, а також координувати військову підтримку України. 

Але навіть цих змін буде недостатньо, щоб Європа могла вижити самостійно. Вона має знайти нові джерела економічної потужності.

Крім зменшення бюрократії та створення сприятливих умов для компаній, необхідно активніше стимулювати інновації, наукові дослідження та розробки. Якщо Європа не зможе залучити найкращих світових дослідників і найінноваційніші компанії, вона не зможе досягти необхідної динаміки. 

Нарешті, Європа повинна співпрацювати зі своїми сусідами на півдні. Відмова від міжнародного співробітництва на користь витрат лише на військову сферу лише підживить нульову геополітичну гру, яку Європа прагне обійти. 

Німеччина відіграватиме центральну роль у цих зусиллях.

Протягом багатьох років вона втрачала фокус на Європі, занурившись у власні внутрішні справи. На щастя, цей небезпечний період, схоже, залишився позаду.

Ще до вступу на посаду новий канцлер Фрідріх Мерц подав світу потужний сигнал:

Німеччина повертається – і зовсім в іншій якості.

Величезні кошти, обіцяні для зміцнення оборони та інфраструктури, свідчать про серйозність намірів.

Мерц розуміє, що успішний "поворот Німеччини до Європи" вимагає сильної та динамічної німецької економіки. 

Мерц і його майбутній коаліційний партнер – Соціал-демократична партія – чітко усвідомлюють, наскільки доля Європи залежить від того, чи зможе Німеччина активно сприяти її інтеграції.

Це добре розуміє і президент Франції Емманюель Макрон, який уже тісно координує свої дії з новим німецьким керівництвом. 

Але Німеччина також може допомогти Європі, залишаючись сильним голосом за діалог і дипломатію, навіть коли вона нарощує оборонні можливості. Військова міць і відкритість до співпраці – це дві сторони однієї медалі миротворчої політики. 

Майбутнє європейського миру та процвітання тепер повністю в руках самих європейців. 

Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника