Петер Лойпрехт, який працював у системі Ради Європи, є до певної міри легендарним представником цієї організації. Перш за все, через обставини своєї відставки, в яку він пішов з посади заступника генерального секретаря.

У 1997 році він звільнився з організації через незгоду із вступом до РЄ недемократичних країн, перш за все Росії.

Лойпрехт вважав, що організація з цим кроком поступилася власними цінностями.

За майже чотири десятиріччя його роботи в структурі РЄ посадовця запам’ятали і завдяки іншим його діям – зокрема, саме за його звітом у 1967 році Рада Європи призупинила членство Греції у відповідь на захоплення влади режимом "чорних полковників".

"Європейська правда" поспілкувалася з Лойпрехтом ще восени, у Страсбурзі – зараз екс-посадовець живе в Канаді, але його і досі запрошують на консультації та зустрічі до Ради Європи. А після нещодавнього візиту генерального секретаря РЄ Турбйорна Ягланда до Москви, де він спробував оживити співпрацю РЄ з Росією, висновки та спостереження нашого співрозмовника стали ще актуальнішими.

– Є думка, що Рада Європи нині переживає найскладніший період у свої історії. Чи справді це так?

– Я не є песимістом, та маю визнати: Європа виглядає досить недобре. Це і конфлікти, і дуже небезпечне зростання націоналізму, нетерпимості, етноцентричних ідеологій.

Причому в той час, коли західноєвропейські політики воліють помічати ксенофобію у Східній та Центральній Європі, на Заході – та сама проблема. Не лише Франція чи Британія, але також держави з давніми традиціями поваги до рівності – як Нідерланди та країни Скандинавії – стикнулися з точно такою проблемою

І це справді непокоїть.

Те, як Євросоюз відреагував на міграційну кризу, можна назвати моральним банкрутством Європи.

Повна відсутність солідарності з країнами на передньому краї – Грецією, Італією, до певної міри Іспанією.

Або цей безглуздий референдум в Угорщині... Безглуздий, бо, по суті, йшлося лише про угорську квоту, менше ніж 1300 мігрантів. Та навіть не це головне. Пропаганда, яка була перед референдумом, шокує і справді непокоїть. Расизм, нетерпимість на державному рівні.

З цього та не лише з цього я роблю висновок: Європа справді почувається недобре.

– В Раді Європи проблеми доповнює ціннісний розкол між старими та новими членами. Що варто робити? Чи варто утримувати в РЄ Росію, Туреччину чи Азербайджан попри всі проблеми у цих країнах?

– Я взагалі не дуже люблю цей розподіл на східно- і західноєвропейських членів РЄ. І я вважаю, що Рада Європи мала реальний шанс подолати цей розподіл, але він був втрачений. Нині в РЄ – надто багато інтересів, що конфліктують між собою. І я не впевнений, чи буде організація здатна подолати ці внутрішні конфлікти. Хоча дуже хотів би, щоби Рада впоралася.

Що ж до вашого питання, то загального висновку я не дам. Не скажу багато нового – потрібно неухильно виконувати рішення ЄСПЛ.

У минулому рівень виконання рішень Страсбурга був дуже високим, зараз деякі країни просто не відповідають вимогам членства у Раді Європи.

–  Росія законодавчо дозволила собі невиконання рішень ЄСПЛ.

– Саме це непокоїть. І я підкреслю, що Росія – лише "одна з", а не єдина країна у списку тих, які кажуть, що рішення ЄСПЛ – політичні. Але це нонсенс.

Так, деякі рішення Європейського суду з прав людини можуть не подобатися окремим урядам, але це не означає, що ці рішення від того стають політичними.

– У Ради Європи був досвід призупинення членства країни-порушника. Чи реальне схоже рішення про призупинення повноважень Росії чи Азербайджану?

– Був один такий випадок (призупинення участі Греції в РЄ), до якого я був напряму долучений. І я вважаю, що рішення щодо Греції було абсолютно виправданим. Там був військовий переворот, демократичне правління було скасоване, багато людей потрапили за грати, потерпали від катування.

Толерувати такий уряд в країні-члені Ради Європи було неприпустимо. Але ухвалити це рішення нам вдалося завдяки лише одному факту:

на той час політичні лідери ще пам’ятали про жахи Другої світової війни, про фашизм та нацизм, і вони були налаштовані не допустити повторення цього.

Раду Європи тоді розглядали як бастіон проти диктатури.

Але минуло не так багато часу (13 років. – ЄП), і ми стикнулися з турецьким військовим переворотом під проводом генерала Еврена в 1980 році. Вже тоді Рада Європи не знайшла в собі сили для жорсткої відповіді.

Петер Лойпрехт в часи роботи заступником генсека. Фото надане прес-службою РЄ

Звісно, я не візьмуся стверджувати, що членство Туреччини в РЄ тоді точно треба було зупинити – міжнародна політика завжди є складною.

Взагалі розширення Ради Європи на Схід було неочевидним кроком. Так, воно принесло чимало позитиву у ці країни, але до певної міри Раді Європи при цьому довелося відмовитися від своїх базових принципів і, як наслідок – маємо сьогоднішню ситуацію.

– Тобто ви не підтримуєте "велике розширення" Ради Європи на Схід?

– Ви знаєте, я залишив Раду Європи у 1997 році через свої зауваження, зокрема, щодо вступу Хорватії та Росії до РЄ. Хорватія тоді перебувала під правлінням президента Туджмана, який, м’яко кажучи, не був великим демократом і не був зацікавлений у захисті прав людини. А Росія... подивіться на історію вступу РФ до Ради Європи.

В середині 1990-х був проведений юридичний аналіз, і експерти дійшли висновку, що Росія ще не є демократією, а ситуація з правами людини не досягла прийнятного рівня. Але було прийнято політичне рішення (про її членство в РЄ).

Рада Європи взагалі не була досить послідовною щодо Росії.

Так, одного разу, через війну в Чечні, процес вступу Росії навіть був заморожений. Але вже за рік він поновився, хоча війна в Чечні ще тривала.

Потужним "двигуном", який проштовхував Росію до Ради Європи, був канцлер Гельмут Коль. На мою думку, тут зіграла роль ідея "чоловічої дружби". Коль вважав, що Єльцин – його друг, його союзник, і намагався допомогти йому. І оскільки Коль наполягав на необхідності членства, Франція, Британія та інші поступилися.

Росія тоді взяла на себе довгий перелік зобов’язань, які вона має виконати як член РЄ. Та я і зараз пам’ятаю прес-конференцію прем’єр-міністра Примакова в день церемонії приєднання Росії до Ради Європи. Тоді один із журналістів спитав його про ці зобов’язання.

І знаєте, що відповів Примаков?

Він сказав: "Насправді це не зобов’язання Росії. Це – задачі, які ми ставимо". Мовляв, "побачимо".

І ще один епізод, який мене вразив. Примаков згодом написав книгу про те, як він був прем’єром. Так от, ми тут у Страсбурзі були переконані, що вступ до Ради Європи справді був важливим для Росії, але Примаков у своїй книзі не згадав про це ані словом! Можете перевірити!

Часом я спілкуюся з друзями, які й досі працюють в Раді Європи, і ставлю і їм, і собі питання – чи є якісь позитивні наслідки того, що  Росія стала членом Ради Європи? Так от, якщо чесно, то я не впевнений, що такі позитивні наслідки є.

Хоча у Хорватії (попри мій скептицизм тоді, у 1996 році) справи йдуть принципово інакше, і після зміни президента Туджмана тут дійсно можна говорити про позитивну історію.

– Як краще вчинити зараз? Чи варто РЄ і надалі утримувати у складі такі країни, як РФ та Азербайджан, чи краще дистанціюватися від них?

– Не впевнений, що можу дати вам відповідь на це запитання, бо воно справді дуже складне. Але хочу зазначити таке.

Було відносно легко призупинити членство Греції в Раді Європи в 1967 році.

Було значно складніше і, зрештою, не вдалося призупинити членство Туреччини в 1980 році.

А зараз призупинення членства Росії взагалі не видається реалістичним.

В урядах країн-членів Ради Європи превалює інший тренд.

Просто в європейському керівництві вкрай не вистачає людей зі стратегічним баченням. Знаєте, свого часу Буш пожартував, що "люди з баченням мають бути передані медикам", та я з таким підходом не згодний.

На жаль, Європі через відсутність такого бачення непросто планувати свої перспективи.

Інтерв'ю взяв Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"