Судді Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) не дуже охоче дають інтерв’ю журналістам, і суддя від України Ганна Юдківська – яка за посадою бере участь у розгляді всіх "українських" справ – не виняток. Це не дивно, адже журналістів найбільше цікавлять резонансні справи, по яких рішення ще не винесене і які судді просто не мають право коментувати.

"Підсудними" для ЄСПЛ є всі 47 держав членів Ради Європи, та для нас роль Суду є особливо актуальною.

Зараз у Страсбурзі розглядається низка скарг України на Російську Федерації через дії агресора на окупованих територіях, в Криму та на Донбасі. А ще у Страсбурзі, на розгляді ЄСПЛ, перебувають тисячі справ від пересічних громадян України, пов’язаних із наслідками російсько-українського конфлікту. І навіть попри те, що суддя була вельми обережною у своїх коментарях щодо цих справ, ми почули від неї чимало новин.

Перша справа "Україна проти Росії" нарешті готова до розгляду – за 4 місяці суд має провести слухання, а приблизно за рік можна чекати на офіційне рішення. Цілком можливо, Суд визнає, що Росія контролювала півострів навіть до офіційної анексії. Україна та Росія вже передали до Страсбурга всі документи також у "справі Донбасу". При цьому серед рішень ЄСПЛ є ті, які дають підстави сподіватися: де-факто контроль Росії може бути офіційно підтверджений.

Про це та інше – у першому великому інтерв’ю судді ЄСПЛ Ганни Юдківської після Революції гідності.

Наразі "Європейська правда" публікує першу частину інтерв’ю. Другу частину, у якій йдеться про рішення суду щодо земельного мораторію, про проблему невиконання судових рішень та про те, як Суд змінює ставлення до журналістів у добу фейків та пропаганди, ми плануємо опублікувати в листопаді.

"Йдеться про дуже серйозні звинувачення на адресу Росії"

– На розгляді у ЄСПЛ – чимало скарг громадян, пов’язаних із нашим конфліктом з Росією. Давайте почнемо з міждержавних, тобто скарг "Україна проти Росії". До речі, скільки їх зараз?

– Зараз картина є такою.

Є дві великі справи: перша стосується Криму, друга – Донбасу.

Третя справа стосується скарги української сторони на, як стверджує уряд, викрадення дітей з будинку-інтернату і примусове вивезення до Росії. Цей епізод мав місце у 2014 році, він виділений в окрему справу (хоча тоді, на вимогу ЄСПЛ, дітей відразу повернули назад в Україну).

І є ще четверта, подана до Страсбурга нещодавно. До мене її матеріали ще не надходили, але наскільки мені відомо, вона стосується всіх тих, кого Україна вважає політичними в’язнями, що утримуються на території РФ – це і Сенцов, і інші.

– Почнемо з кримської справи. Чого вона стосується? Очевидно, йдеться не про оцінку самої анексії, бо це не питання до ЄСПЛ.

– Ні, скарга не щодо факту анексії. Вона стосується подій, що передували анексії, а також подій після анексії – стверджуваних порушень прав людини в Криму, тобто на території, яку контролює Росія, і де цей контроль визнається самою Росією.

Там йдеться і про порушення прав кримських татар, і про купу інших ситуацій, де Україна вважає, що має стати на захист прав громадян, які порушуються з боку РФ. Це, зокрема, рішення російських судів про визнання Меджлісу екстремістською організацією і чимало інших дій російської влади, яка сьогодні контролює Крим.

Також у цій скарзі – епізоди, що, власне, призвели до самої анексії.

Також там йдеться про інші суттєві порушення прав людини, здійснені – як стверджує Україна – через ефективний контроль РФ на півострові навіть наприкінці лютого та на початку березня 2014 року.

Йдеться про дуже серйозні звинувачення на адресу Росії.

Це і ст. 2 конвенції про право на життя, і ст. 3 про заборону катування, і ст. 5 про незаконне позбавлення волі. Там були викрадення активістів, були порушення свободи слова, коли журналістів арештовували і відбирали у них обладнання і матеріали, і купа іншого.

А ключове питання, яке має вирішити Велика палата ЄСПЛ – чи контролювала Росія Крим ще до моменту анексії. Тобто чи можна говорити про ефективний контроль РФ на території Криму до ухвалення Держдумою відповідного закону 21 березня 2014 року.

– Що буде, якщо Суд визнає Росію винною? Ми звикли, що людина, яка виграє у ЄСПЛ, може отримати фінансову компенсацію. А як із міждержавними справами?

– В принципі, компенсація є можливою: у 2014 році було рішення у справі "Кіпр проти Туреччини", де Суд розглядав питання, чи передбачають міждержавні справи компенсацію так само, як і скарги громадянина проти держави. І Суд дійшов висновку, що так, передбачають.

Але у справі "Україна проти РФ" ми ще не дійшли до стадії, коли обговорюється фінансова компенсація.

Звичайно, це не будуть гроші в бюджет держави – ці гроші держава, умовно кажучи, має розподілити між постраждалими: адже вони присуджуються не для того, щоби компенсувати державі порушення її прав. Їх мають отримати окремі жертви порушень. Так, турецька справа стосувалася наслідків окупації північної частини Кіпру, і Суд призначив 90 мільйонів євро компенсації постраждалим внаслідок військової операції і окупації.

Щоправда, Туреччина відмовляється виконувати це рішення, але то вже інша історія.

– Тобто Суд не розподіляє компенсацію між жертвами окупації, а делегує це право державі?

– Саме так. Зокрема, у справі "Кіпр проти Туреччини" було виділено дві групи постраждалих. У першій – родичі греків-кіпріотів, що зникли безвісти внаслідок військового вторгнення, у другій – внутрішньо переміщені особи. Перша має отримати 30 мільйонів, друга – 60 мільйонів євро.

"Можна розраховувати, що за рік буде рішення ЄСПЛ щодо Криму"

– А Україна вже визначила запитну компенсацію, яку ми хочемо отримати від Росії за рішенням ЄСПЛ?

– Я думаю, що в первинній заяві уряду компенсація була зазначена, але не можу точно сказати – ми в Суді до цього наразі не бралися. Це – наступні етапи. Поки що розглядається питання прийнятності скарги і суті справи.

Та до прикладу я розповім, як вирішується питання компенсації у першій скарзі "Грузія проти Росії" – щодо масової депортації грузин з Росії в 2006 році. ЄСПЛ виніс рішення у цій справі ще у 2014 році, знайшовши порушення з боку Росії – але залишив відкритим питання про суму компенсації, а зараз має повернутися до цього питання і визначити цю суму (Грузія подала запит на компенсацію в розмірі понад 70 млн євро для 2380 грузин, депортованих з Росії із порушеннями. – ЄП).

– Чи є скарга України проти Росії пріоритетною для Суду?

– Звичайно, всі міждержавні справи визначені як пріоритетні. Але у мене теж залишається питання, чому ж вони стільки тягнуться...

Скарга проти Туреччини щодо окупації Кіпру – це жахливий приклад, бо вона розглядалася 40 років.

Водночас справа "Грузія проти Росії – 2", що стосується наслідків війни у Цхінвальському регіоні, була подана в 2008 році, а у травні 2018 року ми провели слухання щодо неї. Десять років – все одно дуже багато, але це значно швидше, ніж у випадку з Туреччиною. У справі "Україна проти Росії" розгляд йде ще швидше.

Тобто Суд робить все можливе для своєчасного розгляду, але ж треба мати на увазі, що ці справи надзвичайно складні, обтяжені великою кількістю фактів.

– Вже відомо, коли будуть новини щодо нашої скарги?

– Так. Вже визначена дата першого слухання у справі "Україна проти Росії – 1". Воно відбудеться 27 лютого 2019 року.

Зазвичай процедура така: Суд проводить комунікацію з урядами обох держав. Після цього відбувається розгляд справи, це – перші слухання. Далі Суд (у нас це Велика палата) формує попередній висновок із принципових питань – чи є порушення, чи немає. Йде процес підготовки рішення, і Велика палата збирається знову, на другі слухання, де вже розглядає проект самого рішення і голосує остаточно.

В усіх справах, які розглядає Велика палата, період між першими і другими слуханнями – приблизно рік. Тому можна розраховувати, що і у кримській справі "Україна проти Росії" за рік буде рішення Суду, принаймні, щодо її прийнятності і щодо суті.

А от питання компенсації, з високою імовірністю, буде відкладене.

Так само, як це було у справах щодо Нагірного Карабаху: у 2015 році винесене рішення по суті, а через два роки – про компенсацію.

– А якщо Росія вийде з Ради Європи (адже у РФ офіційно кажуть про таку можливість) – що буде з нашими скаргами? Чи будуть усі справи доведені до кінця і чи буде РФ зобов’язана виконувати вже винесені рішення ЄСПЛ?

– Це прямо прописане в Європейській конвенції з прав людини. Стаття 58 каже, що держава-учасниця може денонсувати Конвенцію тільки через шість місяців після того, як офіційно повідомить про це генсека РЄ.

І навіть цей крок не звільняє державу від зобов’язань за Конвенцією, в тому числі від виконання рішень Європейського суду з прав людини стосовно всіх порушень, що мали місце до моменту, коли держава денонсує конвенцію, тобто виходить зі складу Ради Європи.

А отже, якщо сценарій виходу матиме місце, то протягом шести місяців з моменту офіційного повідомлення про вихід Росії з Ради Європи жертви порушень ще зможуть подати скарги проти Росії. Ці скарги будуть розглянуті Судом, і рішення щодо них Росія буде зобов’язана виконати. Зрозуміло, те саме стосується і всіх скарг, що зараз перебувають на розгляді в Суді і рішення щодо яких ще не винесені.

"Більше ста осіб подали однотипні скарги, що їхні будівлі зруйновані через обстріли"

– Окрім міждержавних скарг "Україна проти Росії", в Страсбурзі є також скарги від громадян, пов’язані з конфліктом між державами.

– Так, і їх чимало. У мене є статистика станом на лютий 2018 року – тоді ми мали більше чотирьох тисяч скарг, з них приблизно 2800 були проти України, 240 – проти Росії і решта – проти обох держав.

Це – Крим і Донбас разом, але щодо Донбасу скарг набагато більше, звичайно.

– Коли варто чекати на перші рішення?

– Так питання ж і полягає в тому, що, на превеликий жаль, ці індивідуальні скарги мають чекати на рішення в міждержавній скарзі. Чому? Тому що саме в міждержавній скарзі розглядається питання, хто здійснює фактичний контроль на цій території.

Фото надане офісом судді Юдківської

Особисто я не в захваті від цього підходу. Я вважаю, що міждержавні скарги переобтяжені, і потрібно багато часу, щоб їх нормально розглянути. Ми могли б розглядати це питання також у рамках індивідуальних скарг – тим більше, що у Суду вже є такий досвід щодо Придністров’я та Нагірного Карабаху.

Звісно, міждержавні справи дають більше інформації та абсолютно повну картину щодо питань ефективного контролю. Тому після рішень у справах "Україна проти Росії" Суду буде простіше розглянути всі 4 тисячі індивідуальних скарг. У багатьох випадках це має сенс, адже більшість із тих скарг, які подані виключно проти України, стосуються питань майна, неможливості отримання соціальних виплат тощо.

Але ж серед цих 4 тисяч є і термінові справи!

Там є жахливі катування, взяття в полон, позбавлення волі, позасудові вбивства – страшні речі.

Тому можна було б розглянути питання контролю і в індивідуальній скарзі, це, ймовірно, було б швидше.

Але суд вирішив йти іншим шляхом. До того ж є позиція країн-членів РЄ, яка була нещодавно викладена у Копенгагенській декларації: там прописано, що індивідуальні скарги, пов'язані з тими ж обставинами, які розглядаються в міждержавних справах, бажано не розглядати до розгляду міждержавних справ. Звісно, думка урядів не є для нас ключовим аргументом – але Суд її чує.

– Попри це, ЄСПЛ вже виніс два рішення, які до певної міри стосуються окупації Донбасу. Як так сталося?

– Йдеться про справи "Хлєбік проти України" та "Цезар та інші проти України"? Річ у тім, що ці справи не стосуються питання, хто ж контролює Донбас.

Перша справа – це скарга особи, засудженої у 2013 році судом першої інстанції у Алчевську (Олександр Хлєбік засуджений за бандитизм, збройні напади, заволодіння зброєю тощо. – ЄП). Того ж року він подав апеляційну скаргу, і матеріали справи фізично перевезли в Луганськ, де вони й залишилися через події 2014 року, в той час як він сам перебував у місці позбавлення волі на території, контрольованій Україною. А отже, змістовно розглянути його апеляцію було неможливо – немає матеріалів. Саме на це скаржився ув’язнений. Уважно вивчивши всі обставини справи, Суд став на сторону України і не знайшов порушень Конвенції, бо держава зробила все, що могла у даній ситуації.

Друга справа стосувалася виплати пенсій особам, що постійно перебувають на непідконтрольній уряду території. Тут до певної міри могло постати питання ефективного контролю – заявники стверджували, що Україна все одно зобов’язана сплачувати їм пенсії на непідконтрольній території.

Але до розгляду по суті справа не дійшла – було винесено рішення про неприйнятність. Суд сказав: "Вибачте, у вас була можливість звернутися до національних судів, які б розглянули ваші скарги". І, як з’ясувалося, такі прецеденти були: є особи, які звернулися в українські суди, і тепер отримують гроші. А ці заявники не пояснили, чому вони не могли звернутися до суду на території, підконтрольній Україні, або призначити там свого представника. Отже, ми не побачили тут порушень у діях держави.

Ми сказали: вибачте, уряд України зробив усе, що було в його можливості, перенісши суди з неконтрольованих територій на контрольовані, але ви не дали можливості національним судам розглянути ваші скарги.

Та це – не повний перелік рішень, що стосуються конфлікту на Донбасі, бо була також низка рішень про зняття з розгляду чи про неприйнятність скарг. Це, зокрема, справа "Лісний та інші проти України та Росії" щодо зруйнованого майна на Донбасі.

– А на що вони скаржилися?

– У "справі Лісного" ЄСПЛ об’єднав три скарги, саме по них палата Суду винесла рішення про неприйнятність – і тим самим дала змогу відхиляти аналогічні скарги за спрощеною процедурою.

Адже до нас звернулася купа заявників, загалом більше ста осіб, які стверджували, що їхні будівлі зруйновані через обстріли. І ось тут для розгляду справи по суті Суд мав би відповісти на питання, а хто ж за це несе відповідальність.

Але річ у тім, що скарги були абсолютно необґрунтованими.

Людина нам подає копію свого паспорта, де є реєстрація, приміром, у Донецькій області, і поруч – фотографія якогось зруйнованого будинку. Який між ними зв'язок? Абсолютно невідомо. І більшість таких типових скарг були подані одним адвокатом.

– Немов під копірку?

– Так.

І зараз у нас знову є такі скарги, абсолютно необґрунтовані, які за процедурою розглядаються одним суддею і визнаються неприйнятними.

"Кожна самопроголошена республіка нещасна по-своєму"

– На якій стадії зараз друга справа, щодо подій на Донбасі?

– Вона також вже комунікована урядам. Тому я думаю, що і слухання у справі щодо Донбасу буде призначено невдовзі після першої, "кримської" справи – можливо, за кілька місяців після неї.

Підстави для такого прогнозу є, хоча це рішення ще не ухвалене.

– Тобто можна розраховувати, що в першій половині 2019 року будуть слухання у ЄСПЛ по Донбасу, і ще за рік – рішення?

– Я дуже на це сподіваюся.

– Чи є принципові відмінності нашої скарги щодо Донбасу від кримської скарги?

– Ну, дивіться: ні для кого не секрет, що на цій території відбуваються шалені порушення прав людини. Це і катування, і вбивства, і свавільні позбавлення волі... Там взагалі страшне, що відбувається. У Страсбурзі є купа індивідуальних скарг про тортури, про викрадення людей, про тримання під вартою без оформлення та повідомлення родичів, про винесені "трійкою" рішення про смертну кару на Донбасі тощо.

Але хто має понести за це відповідальність?

Якщо по Криму РФ офіційно визнає, що контролює цю територію, то щодо Донбасу такого визнання немає – навпаки, вони це заперечують. А відповідальність за порушення лежить на тому, хто здійснює ефективний контроль на цій території.

Тому Європейський суд з прав людини і повинен встановити, хто саме має такий контроль.

– В практиці ЄСПЛ є низка рішень, у яких визнається фактичний контроль Росії у Придністров’ї. Саме РФ, а не Молдова відповідальна за порушення прав людей у цьому регіоні. Чому цей прецедент не дозволяє за аналогією визнати контроль РФ на Донбасі?

– Дійсно, є ключова придністровська "справа Ілашку", за скаргою політика Іліє Ілашку, ув’язненого в Придністров’ї ще у 1992 році. У цьому рішенні Суд визнав, що Росія здійснює ефективний контроль на території Придністров’я і є відповідальною за порушення прав людини.

Так само є прецедентом справа по Нагірному Карабаху, "Ширагов та інші проти Вірменії", де Суд дуже чітко визнав, що Вірменія має ефективний контроль над Нагірним Карабахом.

Звичайно, ці рішення є прецедентом щодо критеріїв для визнання ефективного контролю, але Суд все одно має вивчити конкретні обставини і визначити, які критерії братиме до уваги в цих конкретних обставинах.

– Якщо в ЄСПЛ є такі прецеденти, то звідки взагалі сумніви, що саме Росія відповідальна за порушення прав на окупованій частині Донбасу? Чому це не є очевидним для Суду?

– Хоча б тому, що  Росія заперечує присутність своїх військових угрупувань на Донбасі (на відміну від Придністров’я, де в період конфлікту офіційно перебувала 14-та армія РФ. – ЄП), фінансову та іншу допомогу самопроголошеним республікам тощо.

Але Україна наполягає на іншому.

Тепер ті фактичні обставини, на які посилаються Україна і Росія, і має розглянути Суд.

Крім того, у справі Ілашку є частина, яка, на мою думку, заслуговує на детальне вивчення в світлі норм міжнародного права – про зобов’язання Молдови щодо захисту прав осіб, які перебувають у контрольованому Росією Придністров’ї. Хоча у випадку Молдови вони можуть бути хоч якось обґрунтовані – адже офіційний Кишинів дуже тісно співпрацював із владою Придністров’я, це очевидно з уважного читання додатків до рішення. Там було і взаємне визнання документів, і навіть спільні футбольні матчі. Саме тому, видається, Суд і сказав: так, Молдова все одно несе певні зобов’язання щодо непідконтрольної уряду території.

Але цей прецедент вже застосували у справі "Саргсян проти Азербайджану" (щодо району, прилеглого до Нагірного Карабаху), хоча і Азербайджан ніколи не співпрацював з Нагірно-Карабаською Республікою. В своїй окремій думці до цього рішення я саме критикувала автоматичне застосування цього прецеденту до інших фактичних обставин в інших конфліктах.

Територіальні конфлікти і їхні катастрофічні наслідки для прав людини вимагають дуже пильного зваження всіх нюансів. І події у Криму та на Донбасі розгортаються не так, як у Придністров'ї, а ситуація в Нагірному Карабасі не схожа на ситуацію в Південній Осетії.

Перефразовуючи Толстого, кожна самопроголошена республіка нещасна по-своєму. А завдання Суду – сприяти зменшенню страждань людей на цих територіях.

Інтерв'ю взяв Сергій Сидоренко, 

редактор "Європейської правди"