Україна та українці просять НАТО про закриття повітряного простору над країною. Однак у відповідь чують лише відмови. 

Така позиція Альянсу багатьом і в Україні, і в світі здається кричуще неприйнятною. 

Про це говорять не тільки прості громадяни, а й в експертно-політичних колах, пише журналістка, редакторка порталу "Балканський оглядач" Наталя Іщенко у колонці Ризик без гарантії успіху: чому НАТО не "закриває" небо над Україною.

Чому ж зараз НАТО не йде на цей крок? Частина відповідей, пише Наталя Іщенко, є суто військовими. Перше - операціям із "закриття неба" зазвичай має передувати придушення систем протиповітряної оборони противника. Так було, наприклад, в Іраку в 1990-х. Але, "майже вся Україна так чи інакше" перебуває у зоні російського зенітно-ракетного покриття.

За словами авторки, присутність у зоні бойових дій або можливість швидкого залучення потужної авіації противника є ще одним фактором, який зменшує ймовірність оголошення "зони, вільної від польотів".

Додатковий фактор, що ускладнює запровадження безпольотної зони, здається не таким непереборним, як два вже названих. Йдеться про величезну площу, яку буде потрібно контролювати та захищати у повітрі.

Цілодобове повітряне патрулювання над Україною – країною, яка охоплює більш ніж удвічі більшу площу заборонених для польотів зон, ніж це було в Іраку, – потребуватиме сотень винищувачів, каже Дейв Дептула, генерал-лейтенант ВПС у відставці.

Закриття неба над Україною також означало б тисячі льотчиків на кількох базах, десятки баз для заправки та обслуговування винищувачів.

Інший блок питань, що постають у зв’язку з дискусією про запровадження забороненої для польотів зони – безпеково-політичні.

Наталя Іщенко наводить найсвіжіший та найбільш яскравий приклад, коли НАТО виконував роль "повітряного патруля" – війна в колишньої Югославії в першій половині 1990-х років. Тобто рішення про безпольотну зону приймалося на рівні ООН, а не НАТО, і фактично консенсусом провідних країн світу.

Ситуація в Україні, як зазначає журналістка, з наявністю серед постійних членів РБ ООН безпосередньо країни-агресора, Російської Федерації, кардинально відрізняється – наразі підтримки на рівні Радбезу чекати не варто.

Самостійне рішення НАТО є теоретично можливим, як нас переконує низка експертів, але після всього негативу, що отримала операція Альянсу проти Югославії, такий крок здається малореальним.

З огляду на всі наведені аргументи та з урахуванням усіх обставин стає зрозумілим, що для припинення російської агресії світ не зможе скопіювати якийсь досвід попередніх війн.

Докладніше - в колонці Наталі Іщенко Ризик без гарантії успіху: чому НАТО не "закриває" небо над Україною.