Анка Фельдгузен, що очолює посольство Німеччини, є, напевно, найдосвідченішим західним послом, коли йдеться про досвід з українських питань. 

Жоден інший європейський посол не має досвіду роботи в Україні і під час початку російсько-української війни 2014 року, і у 2022-му, під час початку повномасштабного вторгнення.

Напередодні річниці великого російського нападу Анка Фельдгузен поділилася своїми спогадами про події напередодні нападу РФ, про перші дні та про те, як західні держави налагоджували роботу за умов війни. 

Далі – короткий виклад її спогадів. Більш повна версія – у матеріалі Дипломатія воєнного часу. Спогади посла Німеччини в Україні про рік роботи у війні.

Я була в Україні як у лютому 2014 року, коли розпочалося вторгнення РФ до Криму, так і у лютому 2022-го, коли почалася повномасштабна загарбницька війна Росії проти України. Але відчуття у ті дні були дуже різними.

У 2014 році війна поступово підкрадалася до нашого дипломатичного життя. Воєнні дії здавалися дуже далекими, потім відбулися нормальні демократичні вільні вибори, Угода про асоціацію з ЄС була підписана і зрештою ратифікована. Німеччина підтримувала Україну на цьому шляху усім, окрім зброї.

Натомість у 2022 році була, мабуть, найгучніше оголошувана війна за всю історію. Посольство Німеччини готувалося до можливого наступу протягом тижнів, а 12 лютого ми вирішили відправити сім’ї додому і залишити дуже скорочені основні команди в Києві та Львові. На той час багато інших посольств уже виїхали до Львова чи Польщі, тож Берлін хвилювався – але ми пояснювали, що у Києві життя продовжується цілком нормально. Навіть погода нагадувала мені лютий 2014 року, коли сонце так само несамовито сяяло у найважчі дні Революції гідності.

Вказівку залишити Київ ми отримали в ніч з 23 на 24 лютого.

Я тоді ще сподівалася, що нічого не станеться.

А оскільки наказ про евакуацію надійшов пізно ввечері і ми всі були втомлені, то я вирішила дати команді поспати декілька годин у готелі в Житомирі. Якщо виявиться, що це знову помилкова тривога, міркувала я, ми б змогли повернутися до Києва, де я мала заплановану зустріч із міністром фінансів 24 лютого, щоб підписати контракт на виплату останніх 150 млн євро з 500 млн, обіцяних раніше.

Але близько 5:30 ранку мій аташе з питань оборони розбудив мене новиною, що крилата ракета щойно пролетіла над нашим готелем і влучила у військовий аеропорт поблизу.

Ми попрямували у напрямку Львова другорядними шляхами. Вперше нас зупинили у маленькому селі, де місцевий поліцейський явно не знав, як поводитися з нашою колоною з дванадцяти машин. Зрештою він відпустив нас, а цукерки, які він дав мені на прощання (мабуть, я виглядала дуже виснаженою), досі лежать у моїй сумочці як пам’ять про людську доброту в ці перші оглушливі години війни.

Залишок дня дорогою до кордону – із блокпостами та ракетами, що літали над нами, – пройшов мов у тумані. До кінця дня ми були в Польщі.

У перші дні я прокидалася дуже рано і хапала телефон, щоб переконатися, що Київ усе ще в руках України. Коли російські війська не зайняли його приблизно за тиждень, я вперше почала більше сподіватися на успіх – з вірою, що столиця витримає.

9 травня 2022 року я нарешті сіла у нічний потяг до Києва у складі делегації своєї міністерки закордонних справ.

10 травня я прокинулась десь під Фастовом – і зрозуміла, що не почувалася краще з 24 лютого.

Моя дуже, дуже маленька команда приїхала того самого дня, і по обіді 10 травня 2022 року очільниця МЗС Анналена Бербок офіційно відновила дипломатичну присутність Німеччини у Києві.

Увечері вона поїхала – і почалася нова частина нашого життя під час війни.

Тим часом до Києва прибувало дедалі більше делегацій; кульмінацією став візит Федерального канцлера разом із президентами Франції, Італії та Румунії. Тоді вони оголосили про підтримку запиту України на членство в ЄС у саду Маріїнського палацу.

Тоді панувало відчуття історичного моменту.

За цей час ми навчилися жити з частими повітряними тривогами, довгими годинами в укритті готелю чи підвалі посольства, спали у ванних кімнатах наших готельних номерів на підлозі. І я звикла, що всюди мене супроводжують німецькі охоронці.

З наближенням літа почали повертатися ознаки нормального життя.

Тим часом нам вдалося збільшити кількість дипломатів у Києві й ми сподівалися знову збільшити присутність – та після 10 жовтня, коли Росія перейшла до тактики масованих ракетних ударів, у тому числі по Києву, це загальмувалося.

Поставка нашої першої системи протиповітряної оборони IRIS-T збіглася з першими ракетними атаками та ударами безпілотників. Відтоді протиповітряна оборона є пріоритетом для всіх партнерів України.

Більш повна версія спогадів – у матеріалі Дипломатія воєнного часу. Спогади посла Німеччини в Україні про рік роботи у війні.