Чому Швейцарія продає зброю, але не Україні
Нинішня позиція Швейцарії щодо нейтралітету обумовлена цілою низкою історичних випадковостей.
Про те, чому Берн не дає згоди на передачу озброєнь свого виробництва Україні і де саме прописано таке трактування нейтралітету, яке дозволяє продавати зброю Саудівській Аравії і не дозволяє – Україні, читайте в статті Давида Ойгстера зі Swissinfo Приховати зброю від України: як Швейцарія заплуталася у своєму нейтралітеті.
Швейцарський нейтралітет є дуже складним конструктом, який складається з кількох проблемних сфер.
У Швейцарії немає ані спеціального закону "Про нейтралітет", ані відповідної статті в конституції. Натомість є закон про порядок військово-технічної співпраці із зарубіжними країнами, що регулює експорт військових матеріалів і товарів подвійного призначення, про який ми поговоримо нижче.
Це тривала історія перетворення нейтралітету з внутрішньополітичної стратегії на зовнішньополітичну доктрину.
Ще в XVII столітті швейцарський нейтралітет був головним аргументом на користь постачання найманців і товарів, пов'язаних з війною, всім воюючим сторонам однаковою мірою.
Гаазькі конвенції 1907 року, одним з ініціаторів яких була Російська імперія, встановлювали і закріплювали базові принципи нейтрального курсу.
Вони забороняли експорт і постачання воюючим сторонам військових матеріалів державного виробництва – натомість приватний сектор Конвенції лише зобов'язували ставитися до всіх воюючих сторін однаково. І не більше!
Основна особливість в тому, що в 1907 році війна ще не була заборонена. Цю заборону ввели тільки після 1945 року. Після Другої світової війни до суто прагматичного ставлення до питання постачання зброї була додана моральна складова, що всю ситуацію, скоріше, ще більше заплутало, аніж прояснило.
Коли сьогодні Швейцарію запитують, чому вона не дозволяє реекспорт військових матеріалів в Україну, вона відповідає саме у дусі легалізму 1907 року: якщо реекспорт озброєнь до Росії заборонений, то тоді в ситуації війни ця заборона має поширюватись і на Україну.
Однакове ж ставлення, якраз у дусі 1907 року, означало би, навпаки, постачання озброєнь усім сторонам.
Але тут у дію вступає моралізм 1945 року: війна як така нелегітимна, а отже, постачати зброю або дозволяти реекспорт означало б підкидати дрова в багаття світової несправедливості.
Питання про те, що бувають війни справедливі, а бувають загарбницькі, в цьому контексті не ставиться. Нелегітимна будь-яка війна як така. Крапка.
Але як бути зі справедливою оборонною війною?
ООН легалізувала втручання міжнародної спільноти в Кореї і на це питання відповіла чітко: оборонна справедлива війна як акт самооборони легітимна.
Але Швейцарія була поза ООН, і ця обставина пройшла повз неї. Країна все ще залишалася на легалістських позиціях 1907 року.
У рамках же двополярної світової системи Швейцарія чітко перебувала на боці демократичних країн, це була яскраво виражена антикомуністична держава.
Тому її "гріхи" часів Другої світової швидко відсунулися на другий і навіть десятий план. А ось проблема військово-промислового експорту залишалася.
1968 року в країні вибухнув великий скандал, коли з'ясувалося, що збройовий завод Oerlikon-Bührle постачав озброєння в зону громадянської війни в Біафрі.
Було запущено народну законодавчу ініціативу, яка закликала тотально заборонити експорт озброєнь зі Швейцарії.
Попри те, що народ її відхилив, було вирішено, що в майбутньому продукцію швейцарського ВПК країна не експортуватиме туди, де триває війна або де існує загроза її розв'язання.
Проте політика нейтралітету продовжувала бути основою для торгівлі зброєю і в період холодної війни.
"Ми зовсім не світові поліцейські", – вказав високопоставлений швейцарський дипломат Рудольф Біндшедлер 1976 року.
Це означало, що Швейцарія, залишаючись нейтральною, не мала права відмовляти будь-кому в постачанні військових матеріалів. А там, де чинні нормативні акти забороняли прямий експорт озброєнь, швейцарські компанії ВПК обходили їх.
У Швейцарії донині точаться суперечки про те, що підпадає під дію Федерального закону про норми та умови поставок військових матеріалів і товарів подвійного призначення, а що ні.
Цю норму посилили лише 1996 року під тиском народної законодавчої ініціативи.
Відтоді експортному контролю підлягали, зокрема, і "спеціальні військові товари", і товари подвійного призначення, зокрема комбінезони індивідуального хімзахисту, навчальні літаки та навігаційні GPS-сумісні системи.
З 2013 року швейцарське збройове лобі голосно скаржиться на "невигідні умови, в яких перебуває наш ВПК".
У 2016 році Федеральна рада значно пом'якшила військово-експортні норми і практику, вирішивши продовжувати постачання озброєнь Саудівській Аравії, навіть попри війну в Ємені. Федеральна рада стверджувала, що громадянська війна – це "зовсім інше", її, мовляв, не можна порівнювати з повноцінним міждержавним збройним конфліктом
І перед Швейцарією знову постало питання спочатку суто військово-експортного характеру: чому постачати озброєння саудитам можна, а українцям – ні?
А втім, Швейцарія вже була в подібній ситуації – 1946 року Федеральна рада повністю заборонила експорт військових матеріалів через прецедент іспанського диктатора Франко. Тоді Швейцарія опинилася під потужним міжнародним тиском і ухвалила рішення про повну заборону експорту зброї взагалі будь-кому.
Докладніше – у матеріалі Давида Ойгстера Приховати зброю від України: як Швейцарія заплуталася у своєму нейтралітеті.