Україні не вдалося виконати свій план-максимум на саміті у Вільнюсі – отримати політичне запрошення до вступу в НАТО, яке б після завершення війни відчинило двері для початку вступного процесу.

Варто уточнити: йшлося саме про політичне запрошення, не формальне запрошення з початком вступного процесу, як у випадку тих же Швеції чи Фінляндії. 

Але Україні цілком вдалося виконати план-мінімум, йдеться у статті директорки Центру "Нова Європа" Альони Гетьманчук Програма-мінімум у Вільнюсі: що отримала Україна від саміту НАТО і що має робити далі.

А планом мінімум було досягнути "Бухарест плюс" у контексті формулювань щодо членства в Альянсі і "Будапешт плюс" у контексті безпекових зобовʼязань. 

Спочатку про "Бухарест плюс".

Як би парадоксально це не звучало, зміни, які відбулися у сприйнятті майбутнього членства України в НАТО у головах західних десижнмейкерів, значно глибші, аніж це знайшло відображення на папері – у фінальному комюніке саміту.

Сьогодні ймовірність того, що Україна долучиться до Альянсу, вже не викликає опору навіть у найбільших скептиків.

Питання – як саме і коли саме. І тут у нас з партнерами по НАТО все ще залишаються суттєві розходження у баченні.

У Альянсі вважають, що на етапі активних контрнаступальних дій варто чітко розділяти два треки щодо України: підтримку у війні та інтеграцію до НАТО. А якщо у ключових столицях Альянсу і проглядається якийсь звʼязок між цими треками, то як загрозу до ескалації у війні.

У Києві, навпаки, бачать ці два треки як взаємоповʼязані – запрошення України до НАТО, а тим більше, початок реального вступного процесу міг би бути внеском і у завершення нинішньої війни, не лише страховкою від нових, наступних агресій. Тобто призвести до деескалації. 

Усе частіше доводиться чути – зокрема, й від американських співрозмовників – про потенційну можливість застосування в Україні моделі Західної/Східної Німеччини: коли у НАТО будуть готові прийняти Україну навіть до моменту, коли вона ще не відновить повністю територіальну цілісність, звільнивши всі території включно з Кримом.

Очевидно, що в обмін на покроковий сценарій Україна, як і свого часу Західна Німеччина, повинна буде взяти на себе деякі зобовʼязання – на кшталт зобовʼязання не звільняти Крим військовим шляхом. 

По-друге, в Києві чітко розділяли запрошення і вступ до НАТО, керуючись логікою, що запрошення може бути і під час війни, а вступ – вже після. В НАТО, навпаки, наполягають: запрошення і початок вступного процесу – один етап.

Всі, хто працював над рішенням про запрошення України – і в нашій країні, і за межами, розуміли: те, що не вдасться зробити у Вільнюсі, потрібно буде "доопрацьовувати" у Вашингтоні.

Будь-яка кампанія передбачає час. Ще два місяці тому будь-яке формулювання зі словами "запрошення" чи "запросити" викликало настільки неприховане роздратування в окремих столицях, що безпечніше було його вголос не вимовляти навіть за дуже зачиненими дверима.

Понад те, був супротив взагалі говорити про майбутнє членство України у Вільнюсі – наче цієї теми не існує в принципі в природі. Україна навʼязала цей порядок денний, розуміючи, що якщо ми хочемо вийти з певними конкретними рішеннями до Вашингтона, ми маємо починати опрацьовувати їх вже зараз.

Вийшло все чесно, хоч і не дуже приємно – ми навʼязали їм свій порядок денний, вони навʼязали нам свою декларацію. 

Тепер до "Будапешта плюс" – а саме декларації щодо безпекової підтримки України, яка була схвалена у Вільнюсі в рамках G7.

Вкотре розставимо крапки над "і": це не гарантії безпеки, це гарантії безпекової підтримки.

Просто разом із країнами-членами НАТО ми домовилися називати їх "безпековими зобовʼязаннями".

Якщо уважно поглянути на зміст декларації, то, по суті, це є закріпленням на папері формули "підтримувати Україну так довго, як потрібно" – військово та фінансово. Щонайменше, до нашого вступу в НАТО. 

Докладніше – у матеріалі Альони Гетьманчук Програма-мінімум у Вільнюсі: що отримала Україна від саміту НАТО і що має робити далі.