Те, що Україна і Молдова 2022 року отримали статус кандидата на вступ до ЄС, стало важливим кроком для цих країн і самого ЄС.

Однак отримання статусу кандидата є лише першим, і в кращому випадку – символічним кроком на шляху до членства.

Наприклад, процес розширення на Західних Балканах був болісно повільним: з семи країн приєднатися до ЄС вдалося лише одній – Хорватії (у 2013 році), а сам процес розширення, по суті, зупинився.

Про те, які уроки може винести Україна з процесу розширення ЄС на Західні Балкани, читайте у статті координатора Консультативної групи з питань політики щодо Балкан у Європі (BiEPAG) Флоріана Бібера Розширення на паузі: чому Західні Балкани досі не в ЄС та що варто врахувати Україні.

Управління очікуваннями має вирішальне значення у питанні приєднання до ЄС. Якщо громадяни втратили надію на приєднання, то країна не буде трансформуватися на шляху до Євросоюзу. 

На Західних Балканах позиції щодо вступу до ЄС розділилися.

У Сербії підтримка протягом останнього десятиліття зменшується, і на сьогодні тут уже немає більшості за приєднання до ЄС.

Зниження, хоч і не таке різке, відбулося і в Північній Македонії – понад усе воно пов’язане з розчаруванням через неодноразові блокування процесу окремими державами-членами, зокрема останніми роками – Болгарією.

З іншого боку, громадяни Албанії та Косова залишаються найбільш проєвропейськими в регіоні – тут рівень підтримки перевищує 80% і є стабільно високим.

Другим важливим показником у регіоні є рівень очікування щодо реалістичності членства в ЄС. Поєднання скептицизму і сумнівів щодо вступу є руйнівним для динаміки членства.

Протилежною крайністю є надмірний ентузіазм, який також може завдавати клопотів. Наприклад, нереалістичне очікування щодо швидкого вступу може призвести до розчарування. Крім того, це демонструє низьку компетентність чи знання процесу, що відкриває широкі можливості політичній еліті для маніпуляцій. 

Разом з тим кандидати в члени ЄС мають продовжувати "стукати у двері" і шукати сили в кількості. Процес розширення на Західних Балканах так і не посприяв динаміці "дружньої" конкуренції між кандидатами, які разом лобіювали б розширення, тобто "гуртом стукали у двері ЄС" і змагалися за те, хто перший завершить реформи.

Центральній Європі співпраця також давалася непросто, але там почуття спільної мети було сильнішим, допомагаючи цим країнам разом комунікувати про їхню ціль, тобто приєднання до ЄС.

Україна, маючи унікальний моральний капітал у зв’язку з війною, повинна бачити себе командним гравцем і заохочувати інших разом прямувати до членства.

А ще сильний консенсус щодо ЄС має вирішальне значення для продовження процесу. Усі основні партії Центральної, Східної та Південно-Східної Європи підтримували вступ до ЄС, що уможливило демократичну зміну влади без загрози для процесу вступу.

На Західних Балканах ситуація була складнішою. 

Досвід Сербії, як і інших країн Західних Балкан, демонструє, що збереження проєвропейського консенсусу – не лише формальне зобов’язання, воно вимагає щирої відданості справі інтеграції з ЄС.

Формально усі сторони могли б виступати за розширення ЄС, але важливо, щоб вони стали його щирими прихильниками – тобто також взяли на себе зобов’язання щодо проведення суттєвих реформ, потрібних для наближення країни до ЄС, а не лише обстоювали кінцеву мету.

Як наслідок, на Балканах непоодинокі випадки, коли дві дуже проєвропейські партії можуть блокувати одна одну не через ЄС, а через взаємну недовіру й антагонізм.

Для уникнення цього потрібні широка суспільна згода й активне громадянське суспільство, які продовжували б тиснути на сторони, щоб змусити їх показувати результати.

Докладніше – у матеріалі Флоріана Бібера Розширення на паузі: чому Західні Балкани досі не в ЄС та що варто врахувати Україні.