Минулого тижня чільні представники партії влади у парламенті кількома заявами запустили обговорення перспектив екстрадиції в Україну громадян, які поїхали за кордон, щоб ухилитися від мобілізації, – наприклад, тих, хто отримав висновок ВЛК про непридатність до військової служби за фальшивими довідками.

І хоча вже 5 вересня представник президента Федір Веніславський уточнив, що масової екстрадиції не буде, оскільки "кримінальна відповідальність має персоналізований, індивідуальний характер", від заявленого наміру в партії влади не відмовляються. 

Утім, міжнародно-правова реальність розбиває мрії та наміри представників партії "Слуга народу" (СН). 

Докладніше – у статті керівниці ГО "Європа без бар’єрів" Ірина Сушко і  редактора ЄвроПравди Сергія Сидоренка "Ухилянти" у безпеці. Чому ідея масової екстрадиції чоловіків з-за кордону приречена на провал.

Спершу варто розібратися, що являє собою процедура, за якою держави можуть примусово віддавати одна одній осіб, що, ймовірно, порушили закон у якійсь одній країні, а потім поїхали з неї за кордон.

Цей інструмент має назву екстрадиція. На європейському просторі – де перебуває абсолютна більшість українських біженців – її правила добре пропрацьовані.

І ці правила зовсім не сприяють втіленню ініціативи СН.

Остаточне рішення про видачу або невидачу людини іншій країні ухвалює суд, а суди у ЄС не керуються політичними міркуваннями і дуже часто стають на бік мігрантів, навіть нелегальних мігрантів, якщо ті доводять, що екстрадиція несе для них невиправдану загрозу.

Ба більше, навіть щоб довести справу до суду, потрібно виконати багато умов, а це вимагає залучення великої кількості ресурсів, часу – і не гарантує результату.

Наприклад, згідно з Конвенцією, екстрадицію можна застосувати тільки до тих осіб, щодо яких або винесено вирок, або є офіційна підозра у вчиненні кримінального злочину.

Також злочин має бути достатньо тяжким, щоб за нього передбачалася відповідальність не менше року позбавлення волі.

І, напевно, головне: таке суворе покарання за цю дію має бути в обох країнах-сторонах процесу – тобто і в Україні, і в державі ЄС, де оселився підозрюваний утікач.

Абсолютна більшість потенційних справ "ухилянтів" гарантовано провалюють цей тест.

Навіть в Україні значна частина спроб незаконного перетину кордону зараз розглядається як адміністративне правопорушення, якщо це не супроводжувалося діями, що самі по собі є кримінально караними – як-от пропозиція хабаря, підробка документів тощо.

Окремою проблемою є шалена вартість процедури екстрадиції – не лише фінансова, а й адміністративна.

Екстрадиція є складною і довгою забюрократизованою процедурою, що вимагає величезного обсягу паперової роботи для кожної людини. Групової екстрадиції не існує (добре, що це зрештою визнали і у ВР).

Крім того, запобіжники щодо дотримання прав людини, вбудовані у міжнародну правову систему, у тому числі в Конвенцію про екстрадицію, майже гарантують відмову європейських судів у екстрадиції на територію України.

Можливо, Україні варто публічно ставити перед собою реальні цілі?

Зокрема, зусилля законодавців варто зосередити на тому, щоб уможливити екстрадицію корупціонерів та воєнних злочинців.

А екстрадиція за незаконний перетин кордону була і залишається малоймовірною. А масова екстрадиція – просто неможливою. Якщо ж Київ, не усвідомлюючи ризики, піде цим шляхом – то це може потягнути інвестицію величезних державних ресурсів за мінімальних або зовсім відсутніх результатів.

Докладніше – у матеріалі Ірина Сушко і Сергія Сидоренка "Ухилянти" у безпеці. Чому ідея масової екстрадиції чоловіків з-за кордону приречена на провал.