Те, що відбувається останнім часом у світі, нагадує "Тетріс".

Купа дуже різних, як подібних, так і не схожих одна на одну проблем та викликів валяться, падають на нас начебто неочікувано і всі одразу.

Однак, на відміну від непередбачуваності обрисів наступних блоків у "Тетрісі", міжнародні події мають свою логіку.

Щоб зрозуміти її радимо прочитати статтю дипломата, міністра закордонних справ України у 2014-2019 роках Павла Клімкіна "Тетріс" для України. Чому на Київ посипалися проблеми у відносинах з державами-партнерами.

По-перше, шок світу від повномасштабного нападу РФ на Україну минув.

Є "втома" від України, яка означає призвичаювання до подій в Україні, але це не обов’язково зменшує бажання працювати з нами. Просто процес стає раціональним, часто цинічним, як це буває у міжнародних відносинах. І хай як нам хотілося би збереження початкової емоційної підтримки від усіх гравців – але треба прийняти реальність і перелаштуватися під неї. Звісно, не втрачаючи емоцій, у яких наша сила, але намагаючись зрозуміти і наших друзів, і навіть тих, кому ми, на жаль, байдужі.

По-друге, у світі щотижня "вибухають" нові проблеми. Україна, безумовно, залишається пріоритетом, але не єдиним. І часто навіть не ключовим.

А нам треба вчитися розуміти ці пріоритети партнерів.

По-третє, запаси зброї, яка нам так необхідна, поступово тануть. 

Виробництво зброї зростатиме не такими темпами, як нам потрібно, створюючи для України дефіцит озброєнь та більшу потребу опори на власні (наразі теж обмежені) сили.

По-четверте, фінансові можливості Заходу значні, але не безмежні.

А вибори завжди впливають на дискусії щодо фінансів.

Власне, вибори на Заході – це насамперед про розподіл грошей та інших ресурсів. Тому ми бачимо, як старт президентської кампанії у США ускладнює і так непросту й поляризовану політику. Американська демократія стоїть перед екзистенційними викликами, які визначають ставлення до нас і які ми маємо зрозуміти.

У США та Європі є сплеск страхів щодо збереження звичного способу життя на тлі допомоги Україні. Тож, принаймні американці, висуватимуть до України усе більше умов для виділення грошей та військової допомоги.

Також вибори та виборчі кампанії впливатимуть і на часові рамки надання допомоги (як ми вже бачимо в США) та створювати моменти невизначеності.

По-п’яте, Захід налаштований на повільні зміни.

Захід дотримується стратегії довгострокового послаблення РФ, там вважають її declining power, потугою, що занепадає (це справді так – економічно, демографічно і геополітично).

"Довгострокова" логіка дозволяє Заходу уникати ризиків, у тому числі ескалації.

Окрім того, вона впливає і на темпи та обсяги військової допомоги Україні.

По-шосте, Захід не розуміє, що робити з Росією "потім".

А ще – Захід не розуміє, як побудувати повоєнну модель безпеки.

І, нарешті, сьоме – це події у Центральній Європі.

Так, вони допомагають нам через спільні цінності, але їхній головний мотив – це власна безпека. Україна їх в буквальному сенсі захищає. Тож вони допомагають нам насамперед для себе самих, і це відрізняє їх від Західної Європи.

Але цього не буде, коли буде йтися не про безпеку, а про вступ України до ЄС.

Тоді наші сусіди будуть супержорстко захищати власні інтереси і вже до цього системно готуються. Віддавати Україні свої гроші і субвенції з бюджету ЄС вони точно не готові.

Отже, всі ці тези, можливо, не наповнюють оптимізмом, але вони також точно не є приводом для думок "все пропало".

Докладніше – у матеріалі Павла Клімкіна "Тетріс" для України. Чому на Київ посипалися проблеми у відносинах з державами-партнерами.