Звіти щодо стану справ в Євросоюзі часто подають позицію окремих країн (зокрема, Франції та Німеччини) або наративи "брюссельської бульбашки" як "думку всього ЄС".

Та, як показує унікальний звіт пан'європейського аналітичного центру European Council on Foreign Relations (ECFR), картина набагато різноманітніша та цікавіша. 

Він надає детальний огляд стану дискусії країн-членів щодо питань, які визначають так звану "спроможність ЄС прийняти нових членів".

Про те, наскільки ЄС готовий до розширення, читайте в статті директора програми "Європа і світ" Міжнародного фонду "Відродження" Дмитра Шульги Розширення з багатьма невідомими: чи готові країни ЄС до прийняття нових членів.

Ще раз слід підкреслити, що цей звіт, на основі досліджень позицій політичних лідерів та експертного середовища всіх країн-членів ЄС, дає максимально широку картину по всіх країнах-членах, а не лише окремих із них. 

Отже, по-перше, добра новина: фактично наразі сформований консенсус усіх країн-членів ЄС (за винятком однієї Угорщини), що розширення ЄС є геополітичною необхідністю.

Але є нюанс – цей консенсус не є стабільним. Зараз розширення підтримують 54% громадян ЄС, тоді як рік тому було 58%. А у деяких країнах-членах (Австрія, Франція, Німеччина) цей показник уже менше за 50%.

На думку експертів ECFR, внутрішні політичні процеси у 12 країнах-членах (включно з Австрією, Німеччиною, Італією, Францією) дозволяють прогнозувати зростання антиєвропейських настроїв і партій, а отже, і опозиції до розширення ЄС.

Тому бажано принципові рішення приймати вже зараз, поки є момент.

По-друге, серед країн-членів немає консенсусу щодо того, як відбуватиметься розширення. Ця дискусія взагалі тільки починається.

Наразі країни-члени не мають конкретного бачення, як свої політичні декларації підкріпити реальними політичними кроками.

Франція та Німеччина демонструють найбільшу зацікавленість просувати дискусію про розширення ЄС.

У цій дискусії щодо прийняття рішень у ЄС є два питання: чи потрібна реформа (звуження застосування консенсусу і розширення застосування кваліфікованої більшості), і якщо так, то наскільки глибока – чи повинна вона передбачати зміну Договорів про ЄС, чи ні.

Існує широкий консенсус країн-членів, що у будь-якому ближчому майбутньому зміни у структурі ЄС не можуть передбачати зміни Договорів.

Теоретично Лісабонський договір передбачає можливість прийняття одноголосного рішення про розширення процедури кваліфікованої більшості у певних сферах (зокрема, у сфері зовнішньої та безпекової політики).

Але якщо така пропозиція буде висунута – менші країни наполягатимуть на зміні кількості голосів країн-членів для їхнього підрахунку, аби посилити їхню вагу. Хоча й незрозуміло, як це зробити без зміни Договорів…

Крім реформи процедури прийняття рішень, що викликає найбільше уваги, є три інших складних питання, які визначають здатність ЄС до розширення: фінансова реформа (вплив на витрати та доходи бюджету ЄС); інституційна реформа у частині гарантій дотримання критеріїв верховенства права країнами-членами; методологія розширення у частині впливу двосторонніх відносин з окремими країнами-членами, які можуть блокувати кандидатів з політичних міркувань.

Великою проблемою є можливість блокування країн-кандидатів (сусідніми) країнами-членами через двосторонні суперечки.

Рішенням міг би стати перехід до кваліфікованої більшості у питаннях зовнішньої та безпекової політики, але, як зазначено вище, наразі для цього немає не те що консенсусу, а навіть більшості голосів країн-членів.

Тому потенційним компромісом може бути внесення відповідних змін лише у методологію розширення, тобто щоб рішення країн-членів на різних стадіях процесу – зокрема, відкриття та закриття окремих глав переговорів з відповідною країною-кандидатом – приймалося не консенсусом (як зараз), а кваліфікованою більшістю.

Докладніше про складнощі на шляху розширення ЄС – у матеріалі Дмитра Шульги Розширення з багатьма невідомими: чи готові країни ЄС до прийняття нових членів.