Що змусило Лукашенка піти на поступки Заходу

Досить несподівано для багатьох оглядачів режим Александра Лукашенка почав демонструвати ознаки більш конструктивної поведінки та навіть готовності розпочати торг із західними сусідами.

Намагаючись втримати рівновагу між декількома паралельними процесами, білоруський диктатор робить небачені за останні роки політичні кульбіти, йдеться в статті Павла Радя та Ярослава Чорногора з Ради зовнішньої політики "Українська призма" Лукашенко йде на поступки: як Заходу вдалося налякати владу Білорусі. Далі – короткий її виклад. 

Поступки з боку офіційного Мінська відбулися незабаром після візиту до Китаю президента Польщі Анджея Дуди. 

23 червня під час переговорів у Пекіні Дуда попередив главу КНР Сі Цзіньпіна про можливе повне закриття польсько-білоруського кордону, пояснюючи це реакцією на вбивство мігрантом польського прикордонника.

Звинувативши в ескалації ситуації на кордоні білоруську владу, Дуда не приховує: у Варшаві намагаються тиснути на Лукашенка через Пекін. Річ у тому, що повне закриття кордону з Польщею може означати припинення транзиту китайських товарів через Білорусь, а відтак – завдасть збитків як Білорусі, так і Китаю.

Хоча публічна реакція Піднебесної була характерною і обмежилась висловленням надії, що обидві сторони ставитимуться одне до одного з повагою і шукатимуть вирішення проблеми шляхом консультацій, білоруські чиновники натяк зрозуміли.

Адже для Мінська втрата інтересу Пекіна означає перспективу залишитися сам на сам із Путіним.

Тож у Лукашенка поспіхом взялися згладжувати гострі кути.

Не виключено, що це стало однією з причин кадрових перестановок у білоруській владі.

Серед інших, пост міністра закордонних справ обійняв Максим Риженков.

Призначення набагато вимогливішого і жорсткішого Риженкова, у порівнянні з попередником, націлене на те, аби струснути МЗС і врешті показати більш прийнятні результати роботи на західному напрямку.

І схоже, що кандидатура Риженкова справді не була випадковою.

Білоруський опозиціонер Павел Латушко повідомив, що за декілька місяців до кадрових змін до Мінська секретно приїжджав представник президента Франції Емманюеля Макрона, який провів переговори з Лукашенком та ще тоді першим заступником глави АП Максимом Риженковим.

Тож якщо Риженкову вдалося налагодити постійний контакт з Парижем, то це не лише успіх для Мінська, але й сигнал для партнерів Франції.

На цьому передача сигналів не закінчилася, адже Лукашенко пішов на більш ніж несподіваний крок, вперше звільнивши знакових для себе українських політв'язнів. 

Це був не просто реверанс в бік України, але й крок, який мав потрапити у поле зору європейських політиків.

Щоб підсилити ефект від звільнення українських громадян, напередодні Дня незалежності Білорусі Лукашенко анонсував амністію деяких білоруських політв’язнів, передусім тих, які мають проблеми зі здоров’ям.

Нехарактерні для Лукашенка дії, покликані розширити дуже вузьке поле для маневру, відбуваються тоді, коли все більш серйозно постає питання про мирне врегулювання російсько-української війни.

Війна рано чи пізно завершиться, і тоді Лукашенко залишиться сам на сам зі своїм Путіним.

Для збереження влади в таких умовах в білоруського диктатора немає інших опцій, окрім як намагатися збалансовувати вплив Москви завдяки третім сторонам.

Чи не єдиною країною, яка в такій ситуації може ослабити залежність Білорусі від Кремля, залишається Китай. Але, Пекін, якщо і буде готовий посприяти білоруському диктатору, то виключно на певних умовах. Однією з них, ймовірно, буде принаймні частковий вихід із конфронтації із Заходом – саме те, чим режим почав більш активно займатися.

Докладніше – в матеріалі Павла Радя та Ярослава Чорногора Лукашенко йде на поступки: як Заходу вдалося налякати владу Білорусі.