Яку стратегію має обрати Україна для протидії шантажу Орбана питаннями нацменшин

Питання прав меншин – цілком очікувано – постало на порядку денному переговорів України про вступ до ЄС ще до їхнього офіційного запуску.

Україна – далеко не перша держава-кандидат, яка із цим стикається, тож варто розібратися, якими є реальні вимоги Євросоюзу. Адже дійсно, перед вступом необхідно, по-перше, узгодити національне законодавство з правом ЄС (у тому числі у цій царині), а по-друге, заручитися політичною згодою усіх держав-учасниць.

З останнім найскладніше.

Про те, наскільки правомірними є вимоги, які висунула Угорщина, а також як на це варто відповідати Києву, читайте в статті випускниці програми дипломатичних студій Оксфордського університету Вікторії Халанчук Криве дзеркало Орбана. Чому Україна не має виконувати частину вимог Угорщини. Далі – стислий її виклад.

Перш за все, треба наголосити: перед тим як Україна стане повноправним членом ЄС, ми дійсно маємо запровадити у своє законодавство усі положення так званого acquis communautaire, тобто права Євросоюзу, обов’язкові для держав-членів.

Але річ у тім, що у Євросоюзі немає цілісних законодавчих рамок щодо нацменшин. Винятком є лише точкові акти acquis щодо протидії дискримінації, політики щодо ромів тощо.

З одного боку, дотримання прав меншин є однією з ключових вимог до держав-кандидатів; з іншого – ці вимоги у ЄС не формалізовані.

Через це в оцінці того, чи має держава необхідний рівень захисту нацменшин, ЄС покладається передусім на норми та інструментарій Ради Європи. Йдеться передусім про Рамкову конвенцію про захист національних меншин та Європейську хартію регіональних мов або міноритарних мов. Перша покликана надавати правовий захист національним меншинам, а друга фокусується на мовному розмаїтті як культурному спадку Європи. 

Саме на них мала би базуватися дискусія України з Угорщиною у питаннях національних меншин.

Окрім цих зобов’язальних інструментів є й так зване м’яке право: стандарти і найкращі практики в межах Ради Європи та ОБСЄ.

Та, на жаль, під тиском Угорщини українська сторона замість аналізу своїх міжнародних зобов’язань погодилися на підхід "є угорські вимоги, і Україна має їх виконати".

Вимоги Угорщини можна умовно розділити на дві групи. До першої можна віднести класичні "червоні лінії", про які відомо обом сторонам і які не є ні міжнародними зобов’язаннями, ні найкращими практиками.

До другої – технічні питання, які або Україна могла і мала врахувати ще на етапі розробки профільного закону (як-от використання символіки меншин), або ж які надмірно занурюються в юридичні деталі і не мали би бути предметом політичних двосторонніх перемовин – але стали ними.

Треба визначати, що до певної міри ґрунт для угорської критики створив поспіх з розробкою закону про національні меншини та неврахування досвіду двосторонніх взаємин.

Але навіть якщо угорську критику можна було мінімізувати, уникнути її – нереально.

Для уряду Орбана питання меншин – це лише інструмент, який задає тон політичній грі.

Україні варто змінити свою стратегію у цій грі. Позбутися амплуа учениці-трієчниці та перевести дискусію з "угорських вимог" до "міжнародних зобов’язань Києва". А у втіленні цих зобов’язань насправді Угорщині є чому повчитися в України.

А також Україні треба пам’ятати, що політика у питанні меншин має враховувати внутрішні процеси і точно не має базуватися на "угорських вимогах", які здатні сприяти розвитку євроскептицизму у перспективі. Це серйозний ризик, який в Україні, на жаль, часто лишається неврахованим.

Докладніше – в матеріалі Вікторії Халанчук Криве дзеркало Орбана. Чому Україна не має виконувати частину вимог Угорщини.