Український наратив до НАТО занадто зосереджений на "членстві або нічого". Відповідно, завищені очікування інтеграції до НАТО були і є слабким місцем української дипломатії.

На Бухарестському саміті НАТО 2008 року члени НАТО пообіцяли, що Україна (і Грузія) зрештою вступлять до цієї організації, але поточні політичні умови ускладнюють можливість України вступити до Альянсу. Адже зараз в Європі внутрішні проблеми, такі як криза біженців і фінансова криза, розмили підґрунтя кооперативного підходу в зовнішній політиці.

Звертаючи більше уваги до Азії і наполягаючи на тому, щоб європейці інвестували у власну безпеку, Вашингтон показує, що він хотів би відійти від проактивного втручання в європейські периферійні кризи.

Більше того, Росія в економічному і військовому сенсі зараз сильніша, ніж у 90-ті роки XX сторіччя, і готова платити більшу ціну за те, щоб утримати Україну від вступу до НАТО і ЄС; санкції, поки не переконали російського президента Владіміра Путіна послабити свою хватку.

Для НАТО цей новий геополітичний ландшафт означає, що після двох десятків років експедиційних воєнних операцій на Балканах, в Афганістані або у Лівії, Альянс більше зосереджений на основних положеннях статті 5 і обороні власне європейської території. Це ускладнює можливість визначення політичного і військового втручання Альянсу поза межами своїх кордонів.

Нарешті, поточний конфлікт в Україні може стати на заваді членству в НАТО; країни-члени на дуже прагнуть бути втягнутими  до ще одного конфлікту.

Зараз, як ніколи раніше, жодну країну не запросять до вступу в НАТО, доки не буде очевидно, що нове членство об’єднує Альянс навколо спільних інтересів і зміцнює систему колективної безпеки НАТО.

Як результат, Україна повинна врівноважувати свої сигнали і просувати вперед своє прагнення до членства в НАТО, водночас досягаючи більш прагматичних цілей за рахунок нових форм співпраці під парасолькою партнерства Україна – НАТО.

Слабкі українські інституції посилюють недовіру по обидва боки Атлантики

Україна зробила значні кроки з модернізації після протестів на Євромайдані, але корупція продовжує процвітати в державних і приватних установах. Про корупцію в Україні розповідають міжнародні ЗМІ, вона перебуває серед пріоритетів міжнародних реформ в МВФ і ЄС, підриває іноземні інвестиції в країну і підживлює внутрішню політичну нестабільність в країні.

Антикорупційні кроки уряду поки що не спромоглися виправити спотворені державні системи або зробити програми реформ більш результативними.

Корупція також затьмарює сприйняття України і додає відчуття втомленості від партнерства між НАТО і Україною міжнародному трансатлантичному дипломатичному корпусу.

Справді, НАТО ніколи не приховувала, що вона вважає внутрішні реформи і модернізацію – як того і вимагали протестувальники на Майдані – ключовим чинником вступу України до Альянсу.

Ця позиція міцно ґрунтується на відчутті того, що НАТО більше ніж просто військова організація, це великою мірою є ідеологія демократії, вільної ринкової економіки і верховенства права. Внаслідок цього

основну перешкоду на шляху вступу України до НАТО можна знайти в ній самій.

Україні треба довести не лише міжнародному співтовариству, а передусім собі самій, що ухвалені нові реформи і антикорупційні закони більше, ніж паперові тигри. І тут важлива роль належить уряду і парламенту.

Сьогодні сигнали, які отримує від України штаб-квартира і країни-члени, прості: "Україна реформує свої цивільний, оборонний сектори і сектор безпеки з метою вступити до НАТО".

Для виправдання цього наративу Україна нагадує про Бухарестський саміт 2008 року, де їй пообіцяли членство в Альянсі. 

Проте майже через десять років після Бухарестської декларації сигнали від України, схоже, не відповідають ставленню з боку членів Альянсу. Західна громадська думка досить негативно налаштована щодо прагнення України вступити до Альянсу ,і лідери країн Альянсу знаходять обіцянки, надані в Бухаресті, такими, що їх важко виконати.

Україні очевидно потрібно переосмислити свій наратив. Нинішні сигнали занадто зосереджені на очікуваннях розширення  і емоційній аргументації.

Замість цього Україні потрібно краще об’єктивно інформувати світ про свої досягнення. Інформація про неуспішне голосування за недовіру колишньому прем’єр-міністру Арсенію Яценюку в лютому 2016 року привернула увагу західних ЗМІ.

А вирішальне голосування в червні 2016 року за конституційні зміни, які дозволяють здійснити ключову реформу судочинства, майже не було висвітлене.

Україні необхідно вирішити, яку довгострокову історію своїх успіхів, яка відповідала б її дипломатичним завданням, вона хоче розповідати світові. Однією з таких історій можуть стати значні перетворення, через які країна пройшла після Євромайдану 2014 року.

Інформація про "успішні перетворення", а не про прагнення членства в НАТО, має бути головним наративом, який допоможе Україні протидіяти дезінформації і негативному ставленню до країни.

Україна може розповісти про численні історії успіху, від висвітлення реформ в Генеральній прокуратурі до появи численних нових жінок-лідерів на ключових урядових посадах, або кращому інформуванню про внесок України в операції НАТО в Косові і Афганістані.

Такі історії можуть змінити громадську думку, і вони також є реальними і об’єктивними аргументами, які допоможуть Україні відкрити двері НАТО.

Україні потрібно більше стратегічної комунікації всередині країн-членів НАТО

У низці країн-членів НАТО українська громадська і офіційна дипломатія часто намагається привернути увагу до себе на тлі кризи біженців, тероризму і поточної боротьби з фінансовою кризою.

Києву також протистоїть добре організований російський пропагандистський наратив. Україна вже зіштовхнулася з послабленням підтримки з боку урядів і громадськості в західних столицях, в тому числі з результатами недавнього голландського референдуму щодо Угоди про асоціацію між ЄС і Україною.

Тому Україні необхідно інвестувати у свої стратегічні комунікації для завоювання впливу на національному рівні в країнах-членах НАТО.

Києву потрібно застосовувати дипломатичні і комунікативні інструменти, щоб заручитися більшою підтримкою з боку населення і урядів інших країн, особливо в тих країнах, де репутація України не занадто блискуча.

Проте Україна не дуже готова до цього. Її комунікація занадто зосереджена на короткотермінових завданнях або негайних дипломатичних потребах, і їй не вистачає власного наративу, який міг би тривалий час експортуватися.

Для того щоб зміцнити своє партнерство з НАТО, Україні потрібно завоювати серця і уми населення країн-членів.

І тут значною є російська проблема.

Рішуче використання Кремлем різноманітних ЗМІ, розмаїття цільових груп і щедре фінансування зводять нанівець спроби України довести свою позицію.

Більше того, Україна не має свого власного чіткого наративу, залишаючи в спокої будь-кого, хто говорить про Україну негативно.

Після багатьох років ігнорування важливості громадської дипломатії Київ повинен нарешті прокинутися і усвідомити значення телебачення, Твіттеру і конференцій для захисту національних інтересів.

Як перший крок Україні необхідно розвинути  більш узгоджені, вчасні і результативні урядові комунікації.

Це безпосередньо допоможе посилити голос Києва за кордоном і заручитися більшою міжнародною підтримкою і розумінням нової України, яка зараз з'являється. На підтримку цього завдання Україна повинна продовжувати рухатися Дорожньою картою стратегічних комунікацій Україна – НАТО.

По-друге, Київ повинен посилити роботу з ведення креативної і постійної громадської дипломатії в країнах-членах НАТО.

Новостворений Відділ громадської дипломатії в МЗС потребує серйозного політичного підкріплення.

І попри економічні проблеми в країні необхідно також збільшити бюджети українських дипломатичних і торговельних представництв за кордоном, що виділяються на комунікацію. Нинішнє фінансове забезпечення просто не дає можливості підтримувати комплексну стратегію.

Проте на громадську дипломатію зовсім не обов’язково витрачати багато коштів.

Українські офіційні особи, наприклад, можуть більш активно використовувати можливості європейських і північноамериканських  аналітичних центрів та політичну арену. Лише купка високопоставлених українських урядовців і парламентарів знаходить час для того, щоб регулярно публічно виступати в західних столицях.

Такі ж само зусилля мають докладати військові і цивільні представники державного управління вищої і середньої ланки.

Ще однією недорогою альтернативою є надання невеликих грантів або принаймні сприяння кращому фінансуванню важливих ініціатив громадянського суспільства, таких як Кризовий медіацентр або Громадське телебачення та інших. Такі приватні проекти користуються великою повагою, мають досить чималу закордонну аудиторію і безпосередньо підтримують зусилля уряду з інформування світу про Україну.

Український уряд також повинен активніше взаємодіяти з українською діаспорою в Європі і США. Ці громади можуть відіграти важливу роль, спонсоруючи культурні заходи у своїх країнах і допомагаючи краще зрозуміти українську ідентичність.

І нарешті, на підтримку цих зусиль Україна може створити з НАТО Цільовий фонд громадської дипломатії і стратегічних комунікацій на допомогу в розвитку сталої системи і потенціалу.

У 2017 році Україна відзначатиме 20-ту річницю активних дипломатичних відносин з НАТО. Це важливий етап в житті суспільства, і Київ повинен цим скористатися.

Замислитись над тим, що Україна може зробити для НАТО, а не лише над тим, що НАТО може зробити для України

Країни, що прагнуть до членства в НАТО, повинні показати цінність, яку вони додадуть до системи колективної безпеки НАТО. Україна – не виняток.

Проте завдання Києва, можливо, ще складніше, тому що всередині НАТО немає чіткого політичного консенсусу щодо того, пропонувати Україні членство в НАТО чи ні.

За відсутності короткострокової і середньострокової перспективи вступу до Альянсу найкращим варіантом для України буде замислитись над новими формами співробітництва з НАТО там, де вона може продемонструвати свою надійність і відповідальність.

Київ повинен поставити запитання: "Що Україна може запропонувати НАТО і що їй потрібно від НАТО для підтримки цих зусиль?".

НАТО не очікує від України значних внесків в Альянс, тому будь-яка ініціатива, яку Україна зможе забезпечити односторонньо, завоює політичний капітал для Києва серед членів Альянсу.

Є декілька сфер, де Україна очевидно може зробити щось важливе.

По-перше, Україна має серйозні можливості для стратегічних авіатранспортних перевезень завдяки флоту літаків АН-124 і АН-225. НАТО зокрема, а також ряд європейських членів Альянсу, потребують більше таких засобів.

По-друге, Україна могла б подумати над експортуванням моделі спільної литовсько-польсько-української військової бригади до інших членів Альянсу на східному фланзі НАТО. Плани Києва створити разом з урядами Румунії і Болгарії подібну спільну військову бригаду до 2017 року є позитивним кроком.

До того ж Київ міг би вивчити можливість внеску в імплементацію румунської і турецької ідеї створення постійної військово-морської місії на Чорному морі.

Нарешті, події в Криму і на Донбасі збагатили Україну величезним досвідом і знаннями щодо різноманітних способів ведення сучасної війни.

Україна має поділитися з НАТО своїм досвідом  в таких сферах, як російська тактична військова діяльність, протидія дезінформації і пропаганді, застосування військових БЛА в зоні конфлікту і здійснення розвідувальної, спостереженої і оглядової діяльності в боротьбі проти повстанців в міському середовищі.

Розвинути образ України навколо принаймні однієї спеціалізації: гібридної війни

Україна сьогодні – єдина країна світу, яка активно бореться з гібридною (і інформаційною) війною, яку веде велика держава.

Україна безпосередньо зазнає агресивних інформаційних і пропагандистських кампаній; експлуатації соціальних мереж; кібернападів; повзучого проникнення сил спеціальних операцій, ополченців і озброєнь; економічних ембарго і саботажу; мереж впливу в політиці і бізнесі; та спекуляцій на проблемах нацменшин. Протидія цим новим загрозам вимагає інших підходів і НАТО усе ще не знайшла повної відповіді щодо ролі, яку Альянс може відіграти, допомагаючи країнам-членам і партнерам виробити стійкість до цих загроз.

НАТО зараз повертається до основ і здійснює посилення традиційних звичайних сил і засобів оборони, таких як бронетехніка, літаки-винищувачі і фрегати, і тут Україна могла би поділитися своїм досвідом, допомагаючи Альянсу не втратити своєї здатності давати адекватну відповідь на загрози в ХХІ столітті. Для цього

Україна могла б створити багатонаціональний центр передового досвіду щодо гібридної війни.

Тут, знову-таки, Київ міг би звернути увагу на Дорожню карту партнерства між НАТО і Україною щодо стратегічних комунікацій як корисний інструмент для того, щоб зробити перші кроки. Такий центр був би на користь не лише Альянсу загалом, але й додав би унікальної вартості образу України в очах трансатлантичного співтовариства.

Цей центр міг би діяти в трьох основних напрямах. По-перше, аналізувати і розробляти концепції і доктрини щодо гібридної війни і поширювати набутий досвід та кращі підходи.

По-друге, він міг би запропонувати освітні і навчальні програми через регулярні курси і семінари, а також поширювати набуті знання серед широкої аудиторії.

По-третє, центр міг би також відіграти оперативну роль, спрямовуючи своїх експертів задля посилення практичної діяльності в разі такого прохання.

В ідеалі цей центр має бути багатонаціональним, щоб залучити персонал з різних євроатлантичних країн на основі двосторонніх домовленостей з країнами-членами і партнерами Альянсу або через офіційну акредитацію НАТО.

Прискорити модернізацію українського військового і оборонного сектора

Україна встановила для себе амбіційний графік досягнення сумісності своїх Збройних сил і оборонного сектора зі структурами НАТО до кінця 2020 року.

Неспроможність досягти цієї мети не лише зашкодить довірі до України серед членів Альянсу, а й підірве її власну національну безпеку.

Принципи цього процесу модернізації описані в Стратегічному оборонному бюлетені – Дорожній карті, яку українське Міністерство оборони оприлюднило задля реформування свого сектора оборони і безпеки. Проте на деяких фронтах рух вперед занадто повільний.

Перша важлива потреба – встановити зв'язок між підготовкою і освітою військовослужбовців і комплексним планом розвитку кар’єри. Підготовка має бути орієнтованою на результат і керуватись системою проходження служби і підвищення в Міністерстві оборони, чого нині немає. Більше того, офіцери, які пройшли підготовку в Оборонному коледжі НАТО ті інших американських і європейських військових академіях, повинні мати кращі перспективи підвищення по службі.

Багато українських військовослужбовців отримали відмінну підготовку за кордоном, але більшість з них так і не отримала підвищення до рівня прийняття рішень, і багато хто вирішив залишити військову службу через відсутність можливостей просування.

По-друге, НАТО і Україна повинні оцінити ефективність і результативність п’яти Цільових фондів НАТО, створених для того, щоб допомогти Україні забезпечити власну безпеку.

Метою цільових фондів є фінансування політичного і оперативного співробітництва між НАТО і Україною, але адміністративні проблеми і надмірна бюрократія уповільнюють, як повідомляється, втілення проектів. Існують також проблеми інституційної пам'яті, коли провідні країни НАТО змінюють своїх офіцерів, відповідальних за виконання планів співробітництва.

І нарешті, модернізація Збройних сил України також залежить від модернізації бази української оборонної промисловості.

Необхідно створити більше можливостей для встановлення зв’язків між українськими підприємствами оборонної промисловості і їх колегами з Північної Америки і Європи, для створення спільних підприємств, обміну досвідом і кращими зразками діяльності.

Незалежні майданчики, такі як нещодавно створений Оборонний і аерокосмічний комітет при Американській торговельній палаті в Україні, могли б сприяти першим крокам в цьому напрямку.

Україні потрібно стати більш активним дипломатичним гравцем у своєму регіоні

Українській дипломатії в сусідніх країнах потрібно переключитися на підвищену передачу, адже країна має величезний потенціал стати всередині Альянсу надійним вузлом знань, практики і мереж більш широкого регіону.

На північному кордоні України Білорусь, швидше за все, зберігатиме свою стратегічну орієнтацію на Москву, але конфлікт в Україні, в поєднанні з економічним спадом в Росії, заохочує Мінськ тримати відкритими канали комунікації із Заходом.

Україна могла б скористатися своєю культурною, історичною і мовною близькістю з Білоруссю для того, щоб отримувати інформацію про внутрішній стан в країні і підштовхувати до ліберальних цінностей, таких як права людини та верховенство права.

На південному кордоні України Чорноморський регіон дедалі більше стає ареною напруженого геополітичного змагання.

Київ безпосередньо зацікавлений у консультаціях з членами і партнерами НАТО, розташованими в басейні Чорного моря, та в роботі з Туреччиною, Румунією, Болгарією і Грузією над збереженням стабільності і мінімізацією вірогідності військових інцидентів з Росією.

Чи не могла б Україна, наприклад, наполягати на створенні Чорноморського оборонного кластеру за моделлю БеНіЛюкс чи НорДефКо для сприяння спільній військовій підготовці, навчанням і оборонним замовленням?

В цьому світлі відносини з Грузією – ще однією країною, яка прагне стати членом НАТО – заслуговують на більшу змістовність і увагу.

Київ і Тбілісі перебувають в одному човні, коли йдеться про протидію російській військовій загрозі і рух до членства в НАТО. Спільні проблеми надають можливість працювати разом з Грузією для того, щоб процес розширення залишався серед головних на порядку денному НАТО.

* * * * *

Україна змінилася після революції на Євромайдані 2014 року. Вона здійснила великі стрибки вперед в процесі своєї модернізації, і для країни, яка фактично перебуває в стані війни, вона демонструє дедалі кращі ознаки стабільності.

Відносини України з НАТО також стали більш зрілими після 2014 року. Сьогодні, як і в 1997році, очевидно, що партнерство Україна – НАТО може знову стати чинником при розбудові майбутньої архітектури безпеки в Європі, що створює можливість для зміцнення відносин між Києвом і Альянсом.

Проте із просуванням України шляхом поглиблення співпраці з НАТО вона також має зважати на особливі, але взаємно підсилюючі виклики.

Справді, Україна повинна розв’язати складну – але таку, що можна розв’язати, – головоломку військової стратегії, міжнародної дипломатії і політичних реформ, якщо вона налаштована рухатися далі до НАТО і євроатлантичної інтеграції.

Автор: Бруно Лейте,