Партнерство вокруг схожих проблем: аудит украинско-латвийских отношений

В 1990-х роках Латвія пройшла через знайомі всім українцям дискурси: і "міст між Сходом і Заходом", і дискусії щодо нейтралітету ("Латвія як маленька Швейцарія") тощо. Анексія Криму Росією в березні 2014 року була тривожним сигналом для латвійського суспільства.

Латвія сприйняла російську агресію проти України як екзистенційну загрозу, поєднану зі "страхом перед найгіршим", що Росія здійснить подібну атаку на Латвію, чи то у відкритий, чи то у гібридний спосіб.

Серед трьох країн Балтії Латвія відчуває найбільшу загрозу не лише через колишню належність до Радянського Союзу і географічне розташування, а й через значну частку негромадян (приблизно 223 тисячі), російських громадян (близько 55 тисяч), а також російськомовного населення, яке проживає на її території (до 27% від загальної кількості).

Саме тому російська агресія сприяла трансформації самосприйняття та ідентичності самої Латвії. У 2014 році було внесено зміни до закону про імміграцію, які надають Кабінету міністрів право обмежувати термін дії дозволів на проживання для іноземців, які володіють майном у Латвії, п’ятьма роками за наявності загрози безпеці держави.

А 9 лютого латвійський Сейм ухвалив свою версію "Списку Магнітського", який забороняє в’їзд 49 іноземцям, залученим до масштабної корупції, відмивання грошей або порушень прав людини.

Ще одним інструментом захисту від російського впливу стала заборона ретрансляції російського телеканалу "Россия-РТР" на півроку на підставі підбурювання до ненависті, а також припинення діяльності інтернет-сайту sputniknews.lv.

За словами латвійських співрозмовників,

російська агресія та опір України показали латвійцям справжню цінність членства їхньої країни в ЄС та НАТО.

Дивним чином наратив про "Україну, яка веде війну за ЄС", практично табуйований у деяких столицях ЄС, має популярність серед лідерів громадської думки Латвії.

Події в Україні спричинили мобілізацію добровільних благодійних організацій (однією з найвизначніших є "Україна SOS", яка переказала понад 1 млн євро на підтримку України у 2014–2016 рр.) та кампаній. У 2015 році Латвійський союз муніципалітетів зібрав кошти на підтримку Чернігівської військової лікарні.

Агенти Москви

Втім, хоча більшість політичних партій Латвії висловилися "єдиним голосом" на підтримку територіальної цілісності, суверенітету та незалежності України, Латвію традиційно належить до "слабких ланок" ЄС – в першу чергу через велику частку російського населення.

Зокрема, опозиційна партія "Злагода" (Saskaņa), яка прагне представляти російськомовне населення як базовий електорат, продемонструвала менш сформульовану позицію щодо дій РФ. Висловивши повну підтримку територіальної цілісності України, "Злагода" уникає формулювання чіткої позиції щодо ситуації в Україні та критикує санкції ЄС як неефективні.

Попри перебування у парламентській опозиції, "Злагода" є важливим політичним гравцем, який виборов найбільшу кількість місць на парламентських виборах 2014 року та є партією влади в Ризі. Проте проросійські зв’язки партії справді призвели до падіння її популярності в Латвії після початку російської агресії проти України у 2014 році.

Як наслідок, з наближенням парламентських виборів 2018 року "Злагода" оголосила про скасування угоди про співпрацю з російською партією влади "Єдина Росія".

Проросійська позиція певних латвійських політиків переважно лунає поза межами Латвії, а саме: у Європарламенті, де працюють депутати Андрейс Мамікінс та Татьяна Жданока. У 2014 році Жданока відвідала Крим і висловила підтримку результатів кримського "референдуму", тим часом як Мамікінс запропонував зняти питання анексії Криму з порядку денного і відновити торгівлю з Росією.

Як Жданока, так і Мамікінс, а також їхні однодумці всередині Латвії (такі як Владімірс Бузаєвс або Яковс Плінерс) не впливають на формування зовнішньої політики Латвії, але закладають фундамент для розширення російського впливу.

Латвійський досвід для України

Україна стала основним бенефіціаром латвійської підтримки в рамках політики співпраці у сфері розвитку. У 2016 році понад 40% від загального обсягу двостороннього фінансування МЗС Латвії, спрямованого на співпрацю в сфері розвитку, було інвестовано в безпеку та розвиток України.

Одним із провідних проектів співпраці між двома країнами є територіальна реформа та співпраця між муніципалітетами, а Чернігівська область є "пілотним проектом" із запровадження електронного урядування та поглиблення співпраці між муніципалітетами.

Серед інших частин України, де Латвія надає або планує надавати допомогу у проектах у таких сферах, як сільське господарство, енергоефективність та екологічні технології — Львівська та Дніпропетровська області.

Латвійське Бюро з нагляду та боротьби з корупцією, створене у 2002 році, вже розпочало обмін досвідом із колегами з Національного антикорупційного бюро України. Водночас навчальний сектор Латвії особливо активно долучився до формування нового покоління українських держслужбовців та неурядового сектора.

Не менш важливим для України є досвід організації освіти для національних меншин –

саме у копіюванні Києвом латвійської моделі у ЄС часто бачать компроміс вирішення "освітньої суперечки" з Угорщиною.

Невипадково після того, як Венеціанська комісія опублікувала свої висновки щодо закону України "Про освіту", міністр освіти України Лілія Гриневич відвідала Латвію, вивчивши її досвід як можливу модель для імплементації рекомендацій Комісії.

Відповідно до закону про освіту, працює принцип "60/40": 60% предметів у загальноосвітніх школах повинні викладатися латиською мовою, а 40% — мовою меншин. У 2020 році Латвія завершить перехід усіх загальноосвітніх шкіл на латиську мову, залишивши учням з етнічних меншин можливість вивчати мову та літературу меншини, а також культурно-історичні предмети рідною мовою.

Крім того, з 2016 року обов’язком вчителя є виховання відчуття приналежності до Латвії, а головою навчального закладу може бути тільки особа, вірна Латвії та Конституції. Таким чином, працівники навчальних закладів, які не відповідають цій вимозі, ризикують втратити роботу.

Нарешті, існує ще одна сфера, де Латвія та Україна могли б здійснити цінний обмін досвідом, навіть попри те, що її досі не включено до порядку денного двосторонньої співпраці. За даними ООН, в 2016 році чисельність населення Латвії становила 1,95 млн. З 2000 року, коли сталася масова хвиля еміграції, кількість її населення скоротилася на 18,2%.

Підтримка контактів із діаспорою, збереження етнічної ідентичності серед латишів, що живуть за кордоном, а також створення стимулів для їхнього повернення є одними із пріоритетів латвійського МЗС, для роботи над якими міністерство створило спеціальний підрозділ.

Спільне минуле та історична політика

Пересічний українець здивувався б, дізнавшися, що спільне минуле України та Латвії згадується практично кожним латвійським політиком, який говорить про Україну. Важливо, що йдеться не лише (і не стільки) про період входження до Радянського Союзу.

Короткий період незалежності України в 1917–1920 роках залишається епізодом, який згадується в політичних колах Латвії не лише завдяки двостороннім дипломатичним зв’язкам між урядами у вигнанні, а й через наяв­ність в Україні латиських громад (латиські офіцери в Армії УНР, близько 15 тисяч лати­шів, які проживали в Харкові під час Першої світової війни, латиські газети, що виходили в Харкові у той самий період тощо).

Ймовірно, це пояснюється тим, що латиська діаспора та дипломатична служба Латвії в екзилі, попри фактичну радянську окупацію, працювали над тим, щоб країни, які сьогодні належать до західної коаліції, ніколи не визнали її законність. В свою чергу, невизнання Західною коаліцією радянської анексії балтійських країн розглядається як найсильніший інструмент в руках України для повернення контро­лю над територією Криму в майбутньому.

Спільна історія радянського періоду ставить перед Україною та Латвією цілу низку схожих проблем — наприклад, стосовно процесу декомунізації.

У цьому напрямку обидві держави також можуть запропонувати уроки одна для одної.

Наприклад, рішення України відкрити архіви КДБ у 2016 році викликало інтерес у Латвії — позаяк у цій Балтійській країні питання відкриття архівів тривалий час ятрило політичні кола та громадський дискурс, а його політизація з наближенням парламентських виборів у 2018 році тільки зростає.

Своєю чергою, Латвія робила спроби консолідувати етнічно роз­ділене суспільство шляхом вирішення проблем спільної пам’яті в законодавстві ще до того, як аналогічні кроки були здійснені в Україні. В офіційному латвійському наративі "держава двох спільнот" пов’язана з відмінною інтерпретацією історії та вважається прямою загрозою суверенітету.

Іншою особливо важливою битвою у війні за пам’ять для країн Балтії загалом та для Латвії, зокрема, є позбавлення від стереотипного епітету "пострадянський" або "колишній радянський". Це не лише внутрішня битва, що стосується пострадянської спадщини, а й зовнішня — прагнення визнання відмінності від решти колишнього блоку, який, певною мірою, і досі вважається сферою російського впливу.

Автори дослідження:  Катерина Зарембо, Елізабете Візгунова,

Центр "Нова Європа"

Записка підготовлена за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Латвії. Зміст дослідження відображає винятково погляди авторів і необов'язково збігається з позицією Міністерства закордонних справ Латвії