Суперечка України та Угорщини, що розгорілася торік, після ухвалення закону про освіту, напевно триватиме ще не один рік, і сподівань на швидке примирення – обмаль. Причини цього варто розуміти, щоби не робити помилкових рішень. Та про них – трохи нижче.

А спершу – про головне. Про стратегію дій України.

Найгірше, що ми можемо зробити у цій ситуації – це почати "мститися" угорцям. Тим більше, що спроби такої "помсти" шкодитимуть нам самим.

І саме до такої небезпеки ми підійшли зараз.

В середу профільний парламентський комітет з питань освіти та науки розгляне законопроект №9287, який вносить корективи до освітнього закону. Йдеться про обмежені, точкові зміни. Раді пропонують збільшення перехідного періоду для шкіл, у яких зараз навчання проводиться мовами меншин.

Але не для всіх. Російськомовні школи з переліку випадають.

Цей законопроект відмінний від урядового, який надійшов до ВР раніше, за ініціативою МОН. Та цього разу уряду варто погодитися, що новий законопроект є логічним, а депутатам не варто блокувати схвалення закону, який потрібен державі. В тому числі – здатний трохи розрядити напруження між Україною та Угорщиною.

Чому це важливо

Авторів цих рядків складно запідозрити у підтримці ідей з Будапешта (а тим більше – з Москви) про необхідність "пом’якшення" мовної статті закону про освіту. Навпаки, ми підтримували (а один з нас і розробляв) цю статтю.

Ситуація на Закарпатті є найкращим доказом її потрібності. Нині велика частина молоді з угорської меншини не володіє на достатньому рівні українською мовою. Це, з одного боку, обмежує їх у можливості робити кар’єру в Україні, а з іншого – якщо вони працюють, приміром, у сфері послуг – автоматично обмежує права інших громадян на отримання таких послуг українською мовою. Дещо м’якша, але подібна ситуація в місцях компактного проживання румунів і, меншою мірою, росіян.

Ці авгієві стайні колись треба було розгребти. Шкода лише, що руки дійшли до них тільки зараз. А те, що зміни у сфері мови освіти викликають опір у сусідніх державах, точно не є приводом відмовлятися ні від цих змін, ні від подальших кроків з утвердження української мови як державної.

Та є дві "міжнародні умови", які Україна все ж має виконати.

Їх поставила перед нами Венеціанська комісія.

Ми живемо не в вакуумі. Від початку російської агресії Україна знайшла підтримку з боку міжнародних інституцій. Органи Ради Європи, ЄС, НАТО, ООН тощо – всі стали на наш бік, навіть попри потужне російське лобі. В усіх цих структурах у нас був чіткий аргумент: Росія порушує власні міжнародні зобов'язання, натомість Україна їх дотримується.

Це давало нам право вимагати точно такого дотримання і від інших. Навіть якщо фінансово – приміром, внаслідок санкцій – підтримка України не йшла цим державам на користь.

Ті самі аргументи гарантували підтримку міжнародної спільноти і щодо реформ, які проводить Україна. В тому числі – непростої реформи щодо мови освіти. Попри, знову ж таки, опір Угорщини, на наш бік стали всі міждержавні структури. Та вони підтримали нас з однією умовою: Україна не повинна перетворитися на державу-порушника і має внести точкові зміни у закон.

Йдеться про виконання рекомендацій Венеціанської комісії Ради Європи – єдиного органу, що проводив експертизу мовної статті закону "Про освіту". Попри в цілому позитивний висновок, "Венеціанка" все ж просить змінити три речі. По-перше, Україна має продовжити перехідний період для дітей, які почали навчання у класах із викладанням мовами меншин. Зараз передбачено, що діти, які пішли в такі школи до 1 вересня 2018 року, можуть навчатися за старими правилами до 2020-го. На думку Венеціанської комісії, цей період замалий.

По-друге, зі сфери дії мовної статті потрібно вивести приватні школи, що не отримують бюджетного фінансування. По-третє, комісія констатує, що російська мова отримала менше прав, ніж мови ЄС, і рекомендує це змінити.

І ось тут починаються нюанси.

"Венеціанка мінус Росія"

Виконувати третю вимогу Венеціанської комісії, щодо російських шкіл, Україна точно не буде. Це – доконаний факт.

Так, у Москві через це можуть говорити про претензії, але Київ мало цікавить думка Кремля з цього приводу. У Раді Європи це чудово знають і, за досвідом спілкування з європейцями, переважно розуміють.

Друга вимога, про приватні школи, також не вимагає поспіху. У Раді Європи не мають заперечень, щоби Україна врахувала її у майбутньому законі "Про середню освіту", який зараз готує МОН.

А от із першою вимогою, про перехідний період для європейських мов меншин, ситуація інша. Безболісно "забути" чи навіть відкласти її ми не зможемо.

Та це нам і не потрібно.

У Міносвіти неодноразово пояснювали: адаптація програм, розробка нових підручників, навчання вчителів угорсько- чи румунськомовних шкіл та класів відповідно до вимог нового закону потребує ресурсів та часу. До 2020 року встигнути не вийде.

Саме тому уряд ще в лютому вніс до Ради проект змін до закону "Про освіту". Але відтоді – жодного прогресу. Парламент досі не вніс урядовий проект навіть до порядку денного. Причина проста: для його ухвалення немає голосів, а провальне голосування лише зашкодить державі.

Депутати називали два мотиви не підтримувати урядовий проект:

1) уряд Орбана поводиться надто зухвало, щоби ми ухвалювали те, що йому потрібно, до того ж немає жодних гарантій, що запропоновані зміни заспокоять Будапешт;

2) урядовий проект продовжує перехідний період для всіх шкіл: не тільки для угорських чи румунських, а також для російських, а в цьому немає потреби.

Перший мотив – вкрай спірний. Не можна "мститися" Орбану, якщо такі дії шкодять передусім самій Україні та українцям. В тому числі – тим українським дітям, для яких угорська чи румунська мова є рідною. Адже ми проводимо реформу освітньої сфери не для Орбана і не проти нього – а для наших громадян.

Та навіть для тих, хто все ж наполягає на такому спротиві, є аргумент. Зараз у нас із угорцями – період відносного послаблення конфлікту.

Будапешт навіть дав дозвіл на участь України у міністерському засіданні НАТО, воно відбудеться в грудні.

Тож кращого часу зробити крок назустріч не буде.

Лишається другий мотив, про поширення норми на російські класи. І тут позиція МОН не видається переконливою. Навіть деякі депутати з Донбасу не можуть зрозуміти, що заважає перевести викладання в російськомовних класах на українську до вересня 2020 року. Та й набір у перші класи 2018 року свідчить про зростання частки першокласників, що навчаються українською. Адже тепер класи з викладанням мовами меншин створюються лише за бажанням батьків, а не з ініціативи школи чи влади.

Уже в перший рік дії закону частка першокласників, що навчаються українською, зросла в Одеській області з 71% до 87%, а в Донецькій – узагалі з 76% до майже 99%.

А от кількість перших класів з угорською та румунською мовами навчання за цей рік практично не змінилася. До того ж, об’єктивно, не лише учні, а й педагоги з угорсько- чи румунськомовного середовища потребують більше часу для переходу на викладання українською.

Отже, щоби прибрати цей недолік урядового проекту, з’явився депутатський законопроект №9287. Він продовжує перехідний період, як рекомендує "Венеціанка" – але тільки для тих мов меншин, що є офіційними мовами ЄС. Тобто для угорської, румунської, польської, болгарської, словацької тощо. Але не для російської. По суті, йдеться про 1% від усіх учнів українських шкіл – про наших співвітчизників, які справді потребують цього закону.

Отже, аргументів проти – не лишилося. І є велике сподівання, що законопроект схвалить комітет, а далі й сесійна зала. А оскільки він дуже короткий – буквально два речення – цілком можливо ухвалити його відразу в цілому.

Крок, але не фінал

Звісно, треба розуміти, що це не владнає наш конфлікт з Угорщиною, хоча й стане кроком до такого владнання. Натомість, якщо ми не виконаємо до кінця року обіцянки, даної європейським візаві, питань до України побільшає не тільки в угорців, а й у румунів.

Крім того, виконання рекомендацій "Венеціанки" від нас чекають і в НАТО, і в ЄС.

А от з угорцями нам ще треба буде пройти довгий шлях до примирення. Це також важливо розуміти. Наші прагнення надто суперечать бажанням Будапешта, і це не зміниться ні до, ні після виборів 2019 року.

Українська влада – і нинішня, і майбутня – напевно не відмовиться від курсу на формування української ідентичності. На всій території держави. І цей процес триватиме незалежно від думки Угорщини чи інших партнерів, хай яким буде тиск на нашу державу.

Натомість угорська влада має протилежне прагнення стосовно своєї меншини. Вона не відмовиться ані від підтримки українських угорців, ані від спроб "вибити" для них максимально можливу автономію.

Наголосимо – це стосується не лише України.

Це – політика Будапешта в усіх державах-сусідах, де після розпаду Австро-Угорщини сторіччя тому лишилася значна угорська меншина.

У відносинах Угорщини і Румунії триває криза, часом жорсткіша за нашу. Донедавна той самий шлях пройшла Словаччина. Сербія була змушена надати угорцям на півночі країни надширокі права. І хоча наша угорська меншина поступається за розміром румунській, словацькій чи сербській, вона все одно важлива. Та й Будапешт стережеться, що дії України створять прецедент для інших держав-сусідів. Тож непростий період у наших стосунках, схоже, триватиме не один рік.

При цьому поступки все одно будуть – але незначні. А ситуативні потепління змінюватимуть кризові періоди.

Зараз, нагадаємо, у нас саме почалося відносне потепління, про що свідчать дії угорської влади. Так, при цьому від Орбана продовжують лунати неприйнятні конфліктні заяви. До слова, Україна не лишає жодну з них без адекватної відповіді.

Але справи – важливіші за слова.

Тепер настав час для дій Верховної ради. Законопроект №9287 має бути схвалений.

Сергій Сидоренко, редактор "Європейської правди"

Тарас Шамайда, співкоординатор руху "Простір свободи"

Дмитро Тужанський, експерт у питаннях українсько-угорських відносин, Ужгород