10 листопада в Іспанії пройдуть дострокові парламентські вибори – вже четверті за останні чотири роки.

Новому парламенту доведеться сформувати уряд, який має взяти на себе відповідальність за вирішення проблеми Каталонії – у бунтівний автономії вже кілька тижнів тривають багатотисячні протести.

А на додачу в розпал виборчої компанії уряду соціалістів вдалося реалізувати свою давню обіцянку – перепоховати диктатора Франсіско Франко.

Повернення генералісімуса

"Не чекайте від мене ані слів історичного осуду, ані похоронної похвали", – заявив у 1975 році на одній із заупокійних служб за померлим іспанським "каудільйо" кардинал та одночасно прихильник демократичних змін Вісенте Енріке-і-Таранкон.

Похорони Франко стали для Іспанії втіленням тиші. Натомість його перепоховання, яке відбулося 24 жовтня, можна охарактеризувати іншим словом – байдужість.

Ледь не єдиними, хто відверто виступив проти, стали монахи, які опікуються комплексом, де донедавна покоївся диктатор.

Втім, варто нагадати, що рішення про місце поховання Франсіско Франко було взято не з його заповіту, а терміново прийняте Радою міністрів та особисто королем Хуаном-Карлосом.

Генералісімуса Франко було поховано у Долині полеглих – величному монументі, де знайшли спочинок 33 тисячі осіб, які віддали своє життя під час Громадянської війни 1936-1939 років.

При цьому у величній базиліці Долини полеглих відразу було передбачено основне почесне поховання: там лежить ідеолог фалангізму (іспанської версії фашизму) Хосе-Антоніо Прімо-де-Рівера, який був страчений Республікою на початку війни.

Зрештою, Долина полеглих, задумана як монумент примирення, розділила громадську думку іспанців.

Це стало особливо помітно після 2007 року, коли попередній прем’єр-соціаліст Хосе-Луїс Родрігес-Сапатеро просунув закон "Про історичну пам’ять" для реабілітації жертв франкізму та перепоховання понад ста тисяч із них, що покояться неідентифікованими в тисячах неупорядкованих братських могил по всій країні.

Для теперішнього очільника соціалістичного уряду Педро Санчеса питання перепоховання диктатора стало принциповим для "демократичної гідності".

В результаті ексгумації Франсіско Франко опинився там, де йому й належало: в збудованому ним сімейному склепі, де упокоєна його дружина, а сусідами по кладовищу є ціла низка його міністрів та навіть домініканський диктатор Рафаель Трухільйо.

Втім, якщо родина Франко назвала скоєне "профанацією" та "диктатурою", цікаво те, як оцінили подію лідери іспанського політикуму. До слова, всі вони народилися вже за демократії.

Очільник "нових" та крайніх лівих з Podemos Пабло Іглесіас зауважив, що Франко лежав там майже 45 років, а соціаліст Санчес взявся його витягувати за кілька тижнів до позачергових загальних виборів (вони мають відбутися в Іспанії вже 10 листопада). При цьому він додав, що "рештки Франко є в апараті держави".

Лідер консерваторів з Partido Popular Пабло Касадо також побачив у цьому електоральний привід та сказав, що "минуле є минулим".

А для представника ліберальної Ciudadanos Альберта Рівери "єдиний позитив ексгумації – це те, що Санчес перестане говорити про кістки Франко".

Лідер ультраправої партії Vox Сантьяго Абаскаль вбачає в перепохованні більше, ніж передвиборчий інтерес.

Він вважає, що це "передвиборче шоу" є лише початком, а кінцева мета – це видворення монахів з Долини полеглих, знесення 150-метрового хреста над цим комплексом чи навіть повалення теперішнього короля Феліпе VI.

Втім, ця позиція залишилася глибоко маргінальною. Практично повна стриманість в оцінках представників партій-опонентів свідчить: Іспанії вдалося скласти свій іспит з історії.

Тепер сучасним політикам залишилося менше підстав звертатися до теми Громадянської війни.

Каталонський виклик

Втім, те саме не можна сказати щодо Каталонії, де досі вирують протести.

Ще в середині XIX століття регент королівства генерал Еспартеро казав, що "Барселону слід бомбити кожні 50 років". Та й зараз заворушення після вироку каталонським сепаратистам іспанці часто ніби жартома описують однією фразою: "за Франко такого не було".

Мятежная Барселона: как приговор сепаратистам погрузил Каталонию в беспорядки и протесты

У демократичній Іспанії, звісно, вирішення каталонського питання має бути лише політичним. Але в тому, яким чином це робилося в 2000-х роках, криється добра частина теперішньої проблематики.

На жаль, та чи інша центральна політсила при владі лише посилювала апетити каталонських еліт бути особливими – бюджетом та розширенням автономії – в обмін на голоси депутатів їхніх націоналістичних партій в парламенті країни.

Саме прем'єр Сапатеро, який політично оживив "привид" Франко, в 2006 році погодив реформу Статуту автономії Каталонії. Нова норма, яка значно поглиблювала регіональну самостійність та визнавала каталонську націю, була підтримана каталонцями на місцевому референдумі.

Але сталося так, що в 2010 році Конституційний суд Іспанії визнав неконституційною більшу частину того статуту. Крім того, місцевим жителям дався взнаки ефект пережитої економічної кризи. Певну роль також відіграли розслідування з боку Мадрида корумпованості каталонських еліт.

У відповідь морально принижена частина жителів Каталонії бажає такого політичного вирішення питання, яке радше виходить за рамки чинного державного устрою.

І що з цим робити – великий виклик для прийдешнього уряду, якщо такий вдасться сформувати за нової конфігурації парламенту.

Втім, найдивнішим є те, що ані протести у Каталонії, ані перепоховання Франко не були серед провідних тем політичних обговорень.

Натомість на перший план вийшли розмови те, що відбувається з розстрілом маніфестантів у Чилі, а також ймовірні наслідки виходу Британії зі складу ЄС.

Якою б скандальною не була ситуація з генералом Франко чи тривожними – новини з вулиць Каталонії, іспанські демократи, як і раніше, більше звертають уваги на гучні події за кордоном, аніж на проблеми у власному домі.

Автор: Андрій Якубув,

політолог, активіст української громади в Іспанії