Кінець минулого року видався багатим на події, які безпосередньо стосуються України.

Поновлення Нормандського формату, новорічна телефонна розмова президентів України й Росії, обмін полоненими та новий пакет газових угод багатьох не лишили байдужими. Водночас усі ці події свідчать про суттєві зрушення у вирішенні проблем, які протягом тривалого часу були заморожені.

Та наявність певного позитиву не має вводити в оману: плани Кремля щодо поновлення державної величі Росії залишаються без змін.

Ба більше, саме минулого року з’явилося системне оформлення нової ідеології Кремля – імперіалізму, замішаного на євразійстві. Вустами ідеологів та політичних лідерів РФ проголошені наміри повністю переписати історію Європи. Владімір Путін особисто долучився до виправдання та глорифікації Сталіна та до заперечення ролі СРСР у Другій світовій війні, свідомо загостривши відносини з Польщею.

Москва просуває справді глобальні зміни.

В уяві Путіна і його оточення Росія – це світова потуга, яка вже почала вигравати у гонці озброєнь, а не тільки створювати проблеми Сполученим Штатам скрізь, де можливо. А сильний, за їхньою логікою, не має поступатися. Незалежно від рівня своєї неправоти. Тому не може йтися ні про яке повернення островів Японії, а Криму – Україні. Не буде ніякого послаблення тиску на малі народи, які почали подекуди підіймати голову.

Натомість буде експансія в Африку, мілітаризація Арктики, зміцнення військово-політичного союзу з Китаєм, загравання з популістами, релігійними та етнічними екстремістами в Європі.

І це при тому, що ВВП РФ – менший, ніж Техасу, економіка – в стагнації, а оборонний бюджет – у 15 разів менший за американський.

За відомим висловом, історія повторюється двічі: перший раз – як трагедія, другий раз – як фарс. Що ж, загибель першої Російської імперії була напрочуд трагічною – у вирі Першої світової війни та пролетарської революції. Нинішня реінкарнація "імперії" вже стала фарсом, про що свідчить недопуск російських спортсменів на Олімпіаду і зупинка "Північного потоку-2". 

Однак для самого Кремля усі плани та наміри лишаються серйозними. Та є проблема, яку необхідно зняти на шляху до їх виконання.

"Є Путін – є Росія, немає Путіна – немає Росії".

Цю фразу Вячеслав Володін, нині спікер Держдуми РФ, за останні роки повторив кілька разів. Для російської "імперії" це – не просто красиві слова. Це її офіційна лінія. Недарма Владислав Сурков, нині помічник президента, підводить ідеологічний фундамент під путінізм.

Правління Путіна необхідно безальтернативно продовжити після 2024 року. Питання лише в тому, як це буде зроблено та яку назву матиме посада, що її обійме лідер "імперії" після завершення чинного президентського терміну.

Різні групи у керівництві РФ пропонують декілька сценаріїв.

Так, у Держдумі на чолі з Володіним обговорюють можливі зміни до Конституції щодо повноважень прем’єра і президента. У Кремлі вивчають досвід Сі Цзіньпіна, який скасував конституційне обмеження щодо кількості термінів на посаді голови КНР, а також пригадують надзвичайні обставини, коли Путін вигравав вибори на тлі кривавих терактів. Усі ці варіанти несуть ризики нових проблем у відносинах із Заходом – які, втім, у РФ вже звикли ігнорувати, коли є така потреба.

Проте є інший шлях, який дозволить уникнути навіть цих ускладнень. Шлях майже мирний і більш легітимний, який до того ж має додаткові плюси.

На цьому шляху 2020 рік стане ключовим. Двері до нього ведуть через Білорусь, де у новому році мають відбутися президентські вибори.

Лідер союзної держави з реальними важелями та повноваженням – непогана посада для "імператора".

Ця ідея – не нова. Проєкту "братського поглинання" Білорусі вже понад двадцять років. Увесь цей час Лукашенко успішно опирався. Та ультиматум щодо реального об’єднання, який висунули йому у грудні спочатку Медведєв, а потім і сам Путін, свідчить про серйозність їхніх намірів. Адже цей шлях збереження влади Путіна має потужні переваги, здатні стати вирішальними для Москви.

Причому переваги для Росії водночас є ризиками та загрозами для України та Європи.

В разі фактичного перетворення Білорусі на аналог федерального округу РФ російські збройні сили виходять на 1250 км наземного кордону з трьома країнами НАТО, які з військової точки зору не становлять небезпеки для Росії, але є чутливими для Альянсу.

За нових обставин територію Білорусі можна буде повністю мілітаризувати.

Багато хто у Європі не міг збагнути, нащо Білорусі атомна станція, за яку Росія заплатить 10 млрд доларів з власної кишені? Чому газопроводи через Україну мають стати порожніми, а через Білорусь у Польщу – ні? Невже це все виключно прояви "братської любові"?

Відповідь є значно простішою.

Поглинання Білорусі Кремлем значно погіршить стратегічне становище України, Польщі, країн Балтії. НАТО буде вимушене приділяти ще більше уваги та ресурсів обороні східного флангу. Не кажучи вже про Україну.

Україна опиниться, фактично, в оточенні.

Сили держави-агресора будуть не лише зі сходу, але також з півночі (з білоруської території), з півдня (не дарма Росія активно мілітаризує Чорне море та окупований Крим) та із заходу (не забуваймо про Придністров’я, з урахуванням нинішньої влади у Молдові).

Об’єднання з Білоруссю, якщо остаточно завершиться ще до 2024 року, не лише дасть Кремлю ці козирі, не лише вирішить проблему нової посади для Путіна. Воно також повністю відповідає імперській політиці Росії, яка без проблем "проковтне" 10 млн переважно слов’янського християнського населення, а також отримає непогану інфраструктуру промисловості та сільського господарства.

Лишилося дотиснути Лукашенка. І це в Кремлі вважають цілком реальним.

Президент Білорусі не входить до числа улюбленців Заходу, а сама країна перебуває під санкціями, у фактичній ізоляції та шаленій економічній залежності від РФ. За цих умов дестабілізація Білорусі – завдання для РФ нескладне. А у контексті президентських виборів воно створює для Лукашенка непередбачувані наслідки та робить його значно прихильнішим до поглинання Білорусі Росією, якщо у новій союзній державі він отримає, скажімо, посаду глави союзного парламенту, а у разі відмови – ризикуватиме втратити усе.

Рівень тиску вже не приховується. Він став очевидним для геополітичних гравців.

США дуже серйозно розглядають ризики поглинання Білорусі.

Про що свідчить і торішній візит до Мінська Джона Болтона, і те, що цього тижня Білорусь (вперше в історії!) мав відвідати держсекретар США. Щоправда, в останній момент, через події в Іраку, Майк Помпео відклав свій регіональний тур, але Держдеп запевнив, що візит обов’язково відбудеться вже ближчим часом. Вашингтон також терміново призначає у Мінськ посла та зробив кілька заяв на підтримку суверенітету Білорусі.

Та й загалом на Заході вже не чути заяв про Лукашенка як "останнього диктатора" Європи, які лунали донедавна (хоча насправді це звання варто асоціювати з Путіним).

В європейських столицях також заговорили про необхідність посилення технічної допомоги Білорусі, пом’якшення візового режиму, активізації програми обмінів для молоді. Її напівформальне включення до Східного партнерства може набути реальних ознак.

Дійшло до того, що президент Білорусі публічно припустив, що проситиме допомоги у НАТО, якщо Росія вдаватиметься до силових дій в контексті об’єднання.

Цілком очевидно, що й самі білоруси протестуватимуть проти поглинання Росією (такі мітинги вже відбуваються).

Проте неможливо прогнозувати, які саме важелі впливу застосує Росія і чи вдасться Лукашенко до системного спротиву.

Одне зрозуміло: для України ситуація в Білорусі має увійти до числа найважливіших зовнішньополітичних пріоритетів. Наприклад, доцільно вивчити питання щодо поновлення альтернативного постачання нафти у Білорусь через Україну, реалізації інших спільних проєктів у галузі економіки. Варто провести консультації з США, Польщею, Литвою і виробити спільні підходи.

Це саме той випадок, коли ми зобов’язані використати кожен шанс, щоби зіграти на випередження.

Якщо ще не пізно.

Автор: Сергій Корсунський,

надзвичайний і повноважний посол,
директор Дипломатичної академії при МЗС,
посол України в Туреччині у 2008-2016 роках,

для "Європейської правди"