От фальсификаций до роли России: девять вопросов и ответов о протестах в Беларуси

Вибори президента Білорусі, після яких країну охопили масові протести, викликають багато запитань в Україні.

Хтось порівнює ситуацію в сусідній країні з українською Революцією гідності, хтось згадує помаранчевий Майдан; інші наголошують, що відмінностей набагато більше, ніж схожого.

То все ж, що відбувається у Білорусі? Чи є це повстанням проти Росії? Чи варто чекати розвороту наших сусідів до Європи? Якими є методи мітингувальників? Чи можуть вони розраховувати на підтримку ЄС та України?

ЄвроПравда зібрала найактуальніші запитання про події у сусідів та дала на них відповіді. 

Чому всі впевнені, що вибори сфальшовані? 

Від самого початку перегонів білоруська влада зробила все можливе, щоби показати: у справедливому підрахунку голосів вона не зацікавлена. 

Це не лише відмова від запрошення спостерігачів від ОБСЄ та заповнення виборчкомів та квот спостерігачів майже скрізь провладними представниками – таке було й на минулих виборах. 

Одним із головних доказів фальсифікацій є разюча відмінність результатів підрахунку голосів між більшістю дільниці і тими поодинокими, де були члени комісій від опозиції і де їм вдавалося запобігти фальсифікаціям. Бувало, що на сусідніх дільницях у одному мікрорайоні результати виявлялися дзеркальними – на одній перемагав Лукашенко з різницею у три-чотири рази, на іншій – Світлана Тихановська. 

Ще один масив доказів фальсифікацій створили завдяки заклику лідерів опозиції до виборців: складати свої бюлетені спеціальним чином, "гармошкою", перш ніж вкинути їх до скриньки. Численні фото показують скриньки на дільницях, де таким чином згорнута більшість бюлетенів, а у протоколах на частині з них йдеться про перемогу Лукашенка.

До слова, білоруські опозиційні медіа цими днями опублікували низку записів розмов представників місцевих адміністрацій із членами комісій, де останніх переконували "змінити різницю між третім та четвертим кандидатами" (Лукашенком та Тихановською). 

Кого підтримує РФ: Лукашенка чи опозицію? 

Попри окремі заяви російських депутатів про втому білорусів від Лукашенка та можливі фальсифікації виборів, підтримка Москви виявилася на боці незмінного президента Білорусі – Росія однією з перших, ще до офіційного завершення підрахунку голосів, визнала вибори та привітала Лукашенка з перемогою. 

Втім, показово, що з російського парламенту, у тому числі від верхівки пропутінської "Єдиної Росії", одночасно лунають і критичні до Лукашенка заяви, із фразами про його "слабкість" та те, що білоруси від нього "втомилися". 

Річ у тім, що нинішня ситуація, коли Білорусь накриває хвиля насильства, а Лукашенко стикається з опором суспільства, виглядає для Кремля як фактично безпрограшна. 

Утримання влади чинним президентом можливе лише ціною жорсткого придушення протестів, яке призведе як до його послаблення всередині країни, так і до зовнішньої ізоляції. У минулому залишаються спроби мінської багатовекторності та повільного налагодження відносин із ЄС та США, що так дратувало Москву.

Це має зробити Лукашенка більш поступливим до інтеграційних пропозицій РФ. 

Своєю чергою сценарій зміни влади, а точніше – тривалого безвладдя, хоч і дає Москві додаткові можливості для збільшення свого впливу (в тому числі – висунути та розкрутити свого кандидата у разі оголошення нових виборів або навіть спробувати провести інтеграцію силовим шляхом), несе й певні ризики. 

Чи є підстави сподіватися, що у разі скинення Лукашенка Білорусь змінить зовнішній курс?

Безвладдя рано чи пізно завершиться, а переможець міжнародно визнаних білоруських виборів отримає шанс на покращення відносин із ЄС. І навіть у разі перемоги кандидата, лояльного до РФ, той буде вимушений більш орієнтуватися на настрої постреволюційного суспільства, аніж це робив Лукашенко. 

Інше питання, якими будуть ці настрої. Адже налаштованість на дружбу з Росією лишається у Білорусі дуже сильною.

Тому в короткостроковій перспективі зміна вектора розвитку з проросійського на прозахідний навряд чи можлива. 

Більшість кандидатів, що позиціювали себе як альтернативу Лукашенку, виступали за збереження Білорусі у складі Євразійського економічного союзу.

Інша річ, що глибина інтеграції може бути переглянута, й Мінськ може офіційно відмовитися від участі у Союзній державі з РФ – сумнівному здобутку раннього Лукашенка.

Втім, у далекій перспективі, за кілька електоральних циклів, курс Мінська теоретично може змінитися на прозахідний. Хоча б тому, що зняття заборони на громадську дискусію щодо цього, розмороження співпраці з ЄС, прихід західних інвесторів, медіа тощо здатні суттєво змінити настрої білорусів. 

Чи можливе повторення в Білорусі сценарію Криму чи Донбасу?

Ні. Принаймні, у чистому вигляді.

Одна з важливих відмінностей Білорусі від України – те, що там немає регіону, де чинна влада має переважну підтримку. Вважається, що рівень несприйняття Лукашенка приблизно однаковий і у східному Вітебську, і в західному Бресті. 

Так само немає області з разюче вищим рівнем прозахідних настроїв, умовної "Галичини".

Тому за гіпотетичної можливості, що Путін зважиться на силовий сценарій чи на поглинання Білорусі, може йтися лише про всю країну, від Сходу до Заходу.

Наскільки справедливим є порівняння нинішніх протестів із українським Майданом?

Переважно несправедливим. Надто багато відмінностей у суспільстві. Надто іншою є держава, включаючи її силовий блок. І розвиток протестів суттєво відмінний від того, що ми бачили у 2004 та у 2013-14 роках.

До речі, самі білоруси, що живуть у російському інформаційному полі, переважно сприймають "Майдан" як щось негативне.

А ще, на відміну від України, на протестах у Білорусі годі шукати прапорів ЄС.

Хоча ці протести стали наслідком національного пробудження (свідчення цього – масове використання історичного біло-червоно-білого прапора), однак протест не стосується геополітичного вибору країни та зосереджений лише на диктатурі Лукашенка. 

Ба більше, дехто виходить на протести з офіційним червоно-зеленим прапором (запроваджений Лукашенком у 1995 році). Тож для багатьох протестувальників питання ідеології та символіки має вторинне значення. 

Ще одна принципова відмінність – майже повна відсутність у Білорусі потужних опозиційних сил та авторитетних опозиційних лідерів, що могли би стати драйвером протестів та вести політичні переговори – і з західними партнерами, і з владою. Так, в Україні під час Революції гідності також лунало чимало запитань до "якості" лідерів, але публічні особи були у наявності. 

Брак лідерства та "центру управління", з одного боку, суттєво послаблює протести, але в той самий час робить їх більш непередбачуваними і ускладнює їхнє силове придушення. 

А ще відмінністю є те, що у Білорусі взагалі немає ані "антимайдану", ані альтернативних протестів. Прибічників Лукашенка у нинішній ситуації не помітно взагалі – окрім, звісно, бійців ОМОНу на вулицях. Це ще один аргумент для тих, хто протестує, щоби стверджувати, що незадоволення Лукашенком у країні є тотальним.  

І до речі, самі протести проходять настільки відмінно від українських, що на цьому варто зупинитися окремо.

В чому особливість вуличних подій у Білорусі?

На відміну від обох українських майданів, у Білорусі немає місця, де збирається протестне ядро. І ця особливість довела свою ефективність вже у першу ніч після виборів. 

Певно, кожен вже чув та читав історії про неймовірну, нелюдську жорстокість білоруських силовиків – і під час затримань та розгону демонстрацій, і стосовно вже затриманих людей. Тож за умови, коли ОМОН готовий навіть спрямовувати автомобілі у натовп, аби розігнати зібрання протестувальників, коли натиск силовиків дозволяє їм легко зруйнувати барикади, більш ефективною є тактика локальних мітингів, які відбуваються не лише у центрі, а фактично по всьому місту. 

Цей фактор також сприяв більшій залученості громадян, які спочатку, може, й не мали наміру протестувати. Але коли міліція по-звірячому б’є твоїх сусідів та знайомих під твоїм будинком, набагато складніше відчувати "свою хату скраю" та вдавати, що все це – "просто політика", що тебе не обходить.

Одночасно білоруські протести й тактика мітингарів постійно змінюються. 

А до того ж, значна ставка зроблена на загальнонаціональний страйк. 

Наскільки ефективною може бути тактика страйку?

Ідея страйку як ефективного методу тиску на владу може звучати дещо дивно для киян, що працюють у приватному бізнесі. Проте у наших сусідів головним роботодавцем досі залишається держава. 

Згідно з білоруською статистикою, на початок 2020 року в державному секторі працювало майже 44% працівників. Більше половини з них – у сільському господарстві та промисловості, галузях, що забезпечують основне надходження валюти у країну. Тому страйк одних лише ключових промислових підприємств країни може стати болючим ударом по стабільності режиму Лукашенка.

Наразі є інформація про залучення до страйків таких гігантів білоруської економіки, як БелАЗ, МАЗ та "Гродно Азот" (усі – державні компанії).

Разом із тим, щоб бути вдалим, страйк має тривати щонайменше декілька тижнів. Бажано – розширюючись на нові та нові підприємства. Чи вдасться протестувальникам підтримати такий темп – наразі невідомо. 

Яке значення для протестів має Світлана Тихановська?

Тихановська, суперниця Лукашенка на виборах, не є опозиційним лідером чи двигуном революції.

Самі білоруси підкреслюють, що вона є радше символом, який відіграв свою роль. І тому її від’їзд з Мінська до Литви жодним чином не вплинув на перебіг протестів. Що стало, схоже, несподіванкою для білоруської влади.

На ці граблі Александр Лукашенко вже наступив на початку виборчої компанії, допустивши до виборів нікому не відому дружину опозиціонера, якому відмовили у реєстрації та ув’язнили. Як виявилося, білоруси були готові голосували не стільки за конкретного кандидата, скільки за абстрактного "антилукашенка" – будь-якого політика, який не мав іміджу спаринг-партнера влади. 

Чи варто чекати допомоги від ЄС та США?

Перші заяви від Євросоюзу та його країн-членів з’явилися ще у понеділок, а під вечір вівторка глава дипломатії ЄС Жозеп Боррель оприлюднив заяву від імені всього блоку, пригрозивши Лукашенку запровадженням санкцій через насильство і фальсифікацію виборів.

Відтоді Мінськ не зробив ані кроку назад, тому перше рішення про нові санкції може бути ухвалене вже 14 серпня, на позачерговій зустрічі міністрів закордонних справ ЄС, що зберуться саме з цього приводу.  І хоча формальних рішень на цій зустрічі не ухвалюватимуть, але швидше за все почнуть готуватися до запровадження санкцій.

Ймовірність посилення санкційного тиску припускають у США: держсекретар Майк Помпео попередив Мінськ, що уникнути цього можна, провівши нові вибори під контролем міжнародних спостерігачів.

Яким саме може бути цей тиск? Відповіді наразі немає.

Можна припустити повернення санкцій ЄС, що діяли з 2011 року та були зняті у період потепління відносин між Мінськом та Брюсселем чотири роки тому (персональні санкції проти посадовців, причетних до порушень прав людини, а також обмеження на роботу компаній, які вважають спонсорами режиму). 

Втім, у ЄС чудово розуміють, що така відповідь буде радше видимістю тиску. Старі санкції проти Білорусі (як європейські, так і американські) не були ефективними і не стануть такими й зараз. Чи знайдуть інші механізми? Це під питанням.

Та рівень насильства з боку влади на вулицях білоруських міст нині також незрівнянно вищий, ніж будь-коли досі, і це стимулює західні столиці до пошуку нових ідей.

Долучитися до цього пошуку варто також і Україні.

Автори:

Юрій Панченко, Сергій Сидоренко,

редактори "Європейської правди"