Нежелательный освободитель: в чем ключевое отличие Карабаха от Донбасса и Крыма
Чи варто Україні беззастережно підтримувати Азербайджан у нинішньому конфлікті навколо Нагірного Карабаху?
ЄвроПравда вже розповідала про відмінність цього регіону від Криму та Донбасу. Детальніше про те, чому окупація Карабаху Вірменією та окупація Криму і Донбасу Росією є принципово різними, читайте у статті Томаса Барретта, британського політолога, фахівця з постконфліктного відновлення Східної Європи.
Зважаючи на важливість теми, "Європейська правда" готова до продовження дискусії та зацікавлена у публікації аргументів іншої сторони конфлікту на Кавказі.
* * * * *
Тема війни за Нагірний Карабах стала надзвичайно важливою для України.
Не в останню чергу – через призму проблем самої України, яка понад шість років відстоює нелегітимність анексії Криму Росією та створення маріонеткових держав у Луганській та Донецькій областях.
Через це існує велика спокуса віднести всі пострадянські конфлікти: Крим, Донбас, Абхазію, Південну Осетію, Придністров’я та Нагірний Карабах – до однієї категорії.
На користь такої логіки – численні подібності. Жодне з цих державних утворень не визнане міжнародною спільнотою. Усі вони мають пряму чи опосередковану підтримку РФ, усі вони висувають претензії, які підривають принципи міжнародного права.
Однак подібні спрощення небезпечні для самих українців.
Між Нагірним Карабахом, з одного боку, та Донбасом і Кримом, з іншого, є ключова різниця – питання демократії та прав людини.
Звичайно, основним аргументом України проти російської анексії та військового втручання є порушення українського державного суверенітету. Однак не менш важливим аргументом є систематичне порушення Росією прав людини на територіях, які вона займає.
Злочини Росії проти людей, які живуть на території анексованого Криму і Донбасу, повністю делегітимізують будь-які обіцянки місцевому населенню щодо права на самовизначення.
І саме цим Нагірний Карабах відрізняється від Криму та Донбасу.
Фокус на правах людини
Країна, що претендує на суверенітет над регіоном, – Азербайджан – є жорстокою авторитарною державою, яка систематично порушує права людини всередині країни.
Це однопартійна держава, яка піддає репресіям усю опозицію та порушує соціальні та економічні права населення через систематичне розкрадання природних ресурсів для збагачення невеликої правлячої еліти.
Нічого не вказує на те, що ситуація з правами людини в Азербайджані покращиться найближчим часом, або що до жителів Нагірного Карабаху ставитимуться гуманніше, ніж до азербайджанців.
Азербайджан не запропонував жодного рішення карабаського конфлікту, яке б гарантувало права етнічних вірмен у межах азербайджанської держави.
Це – протилежність українській ситуації.
Лише повернення окупованих Росією територій може гарантувати права людини місцевому населенню та внутрішньо переміщеним особам.
Уточнимо: вищесказане жодним чином не означає підтримку уряду Вірменії або так званої "Республіки Арцах" (вірменська назва Нагірного Карабаху). Очевидно, що ми не повинні підтримувати акти насильства та депортації, вчинені щодо азербайджанців під час Карабаської війни 1992-1994 років.
У майбутньому будь-яке визнання незалежного Карабаху може базуватися лише на його зобов’язанні дозволити повернення депортованих азербайджанців та гарантувати дотримання прав людини.
В цьому контексті важливо те, що "Республіка Арцах" також не є ідеальною демократією. Невизнана держава стикається з багатьма проблемами у створенні справді демократичного суспільства з повагою до прав людини.
Однак за останні кілька років Вірменська держава досягла значного демократичного прогресу. Оксамитова революція 2018 року призвела до перших повністю вільних і чесних виборів в історії Вірменії. Це був справді популярний рух, подібний до Революції гідності.
Неймовірно, але, здається, Вірменія успішно розірвала зв'язок між політичною та економічною елітою так, як не змогла жодна пострадянська революція.
Поки що рано казати, чи будуть демократичні реформи Вірменії успішними. Поточний конфлікт стане важливим випробуванням для нового уряду, а також майбутніх відносин між Вірменією та Республікою Арцах. Республіка явно відстає від Вірменії з точки зору демократизації, частково завдяки високому рівню мілітаризації.
Однак очевидно, що ситуацію з правами людини та демократією у Вірменії та Азербайджані не можна порівнювати.
Легітимність азербайджанської диктатури заснована на твердженні, що вона насильно поверне вкрадену територію Нагірного Карабаху азербайджанському народу. Цей міф використовується для виправдання ігнорування прав та добробуту азербайджанського народу та для насильницьких дій щодо усіх, хто ставить під сумнів державну політику.
Це ілюструє нещодавній арешт азербайджанського блогера за критику війни та заклики до миру.
Усі ці фактори мають суттєво змінити українську оцінку конфлікту.
Міжнародне право та право на самовизначення
Якщо повернутися до питання міжнародного права, то можна побачити, що статус Нагірного Карабаху відрізняється від Донбасу та Криму.
Більшість науковців сходяться на думці, що в міжнародному праві немає автоматичного права на самовизначення. Однак в останні десятиліття розвинулась ідея "виправлення сецесії" (‘remedial secession’).
Згідно з цим визначенням, народ не має права на "зовнішнє самовизначення" (створення власної незалежної держави), якщо він має "внутрішнє самовизначення" всередині своєї нинішньої національної держави.
"Внутрішнє самовизначення'' означає право на політичне, культурне та соціальне самовираження, яке зазвичай досягається громадянськими свободами, правами меншин та місцевим самоврядуванням.
Що стосується України, то немає жодного законного твердження про те, що жителі Криму та Луганської і Донецької областей не мали права на "внутрішнє самовизначення".
Україна є демократичною державою, яка підписала Європейську хартію регіональних мов та мов меншин і Європейську хартію про місцеве самоврядування. Зокрема, Крим має значну регіональну автономію в українській конституції.
Лише в районах російської окупації ми спостерігаємо систематичні порушення прав людей на мовне, культурне та політичне самовизначення шляхом насильства та репресій проти української та кримськотатарської ідентичності.
Що стосується карабаського конфлікту, ситуація є зворотною.
Навряд чи військове захоплення Карабаху Азербайджаном призвело б до гарантування прав людини місцевому населенню.
Навіть ті азербайджанці, які були змушені покинути свою землю під час першої карабаської війни, все одно будуть змушені жити в азербайджанській державі, яка порушує їхні права, навіть якщо вони можуть повернутися на рідну землю.
* * * * *
Під час нинішньої гібридної війни з Росією ключовим ресурсом для України є її моральна та нормативна аргументація.
Україна – це демократична держава, яка прагне захищати права людини і виступає проти російського авторитаризму. Це потужна аргументація, і про неї не треба забувати, обговорюючи інші регіональні конфлікти.
Міжнародні суб'єкти закликають Азербайджан до негайного припинення бойових дій. Тобто де-факто – до провадження існування Республіки Арцах.
Аналогічна позиція України не стане зрадою її боротьби проти Росії. Це буде вимога дотримання прав людини, демократії та права на безпеку всіх залучених сторін.
Це те, що робить позицію України сильнішою у протистоянні РФ.
Автор: Томас Барретт,
науковий співробітник Єреванського державного університету імені Брюсова,
магістрант Інституту східноєвропейських досліджень Вільного університету Берліна