Диалог со многими осложнениями: что ждет в Киеве президента Польши Анджея Дуду
Вже 12 жовтня Україну відвідає президент Польщі Анджей Дуда — вперше майже за три роки.
Ці три роки стали вкрай непростим випробовуванням для відносин двох країн.
Україна та Польща повільно й болісно, як із об’єктивними, так і зі штучно створеними перешкодами, долають шлях від патронажу до партнерства.
У моделі патронажу все було просто й зрозуміло: Польща як успішніша, заможніша й більш євроінтегрована ділилася своїми історіями успіху, підтримувала Україну на різноманітних європейських та євроатлантичних майданчиках й слугувала Києву головним, а деколи і єдиним вікном у західний світ.
Україна, відповідно, називала Польщу своїм адвокатом, запрошувала польських реформаторів для порад і всіляко підтримувала наратив про стратегічне партнерство, навіть якщо, по суті, йшлося про патронаж із польського боку.
З часу незаконної анексії Криму і повернення до влади 2015 року "Права і справедливості" (ПіС) диспозиція суттєво змінилася.
Польщі вперше за часів української незалежності не знайшлося місця як посереднику в конфлікті, який стосується України.
У комунікації українських топпосадовців Варшаву замінив Берлін, а деякі особливо зверхні українські урядовці навіть дозволяли собі випади на тему "Польща — це просто країна між Україною і Німеччиною".
Польща вперше стала відчутно незатребуваною у промоції європейського порядку денного України. І не тільки тому, як заведено вважати, що почасти сама почала викликати відторгнення як у Брюсселі, так і в деяких ключових столицях.
Але й тому, що ми поступово наближаємось до моменту, коли певні аспекти європейської інтеграції України сприймаються у Варшаві не як додана вартість, а як виклик.
Скажімо, експорт сільськогосподарської продукції. Як колись пожартував у дружній розмові один польський урядовець: "Навіщо полякам підтримувати реформу сільського господарства в Україні, якщо, навіть не реформувавши цю сферу, Україна демонструє такі успіхи і створює конкуренцію польським експортерам?"
Якоїсь миті допомога Польщі в реформах теж опинилась під питанням, бо польські реформатори в Україні виявилися чужими для польського уряду та незрозумілими для українського.
Акцент ПіСу на історичній політиці на деякий час взагалі вивів українсько-польські відносини з рівноваги, позаяк у Києві вважали, що сторінку українсько-польського примирення успішно перегорнуто ще за Кучми—Квасневського.
Тривалий час в українській столиці чітко дотримувалися позиції "історія для істориків", відмітаючи будь-які спроби польської сторони вивести це питання на політичний рівень і тим паче узалежнити від історичного діалогу інші аспекти відносин.
Українці та поляки почали вчити одне одного, яким чином минуле має визначати майбутнє.
З приходом Зеленського, для якого питання сприйняття України як рівноцінного партнера, а не прохача та реципієнта чужої допомоги, явно досить болісне, з’явились нові нюанси: Київ зробив ставку на економічну дипломатію.
У польсько-українських відносинах економічна дипломатія сповнена своїх особливостей та почасти парадоксів. З одного боку, торгівля між країнами жвавішає, і це добре.
З іншого, будучи суттєво потужнішою в економічному плані, Польща не може похвалитися, що робить такий самий внесок у зростання економіки України, як Україна у розвиток польської завдяки своїм народним інвесторам, нашим трудовим мігрантам.
Крім того, після приходу Зеленського ми отримали у двох країнах владу із дуже схожим підходом до ведення справ: головне — реакція електорату, а думка міжнародних партнерів і прорахунок того, як ті чи інші рішення можуть відрикошетити на відносини з якоюсь навіть дуже важливою країною — або взагалі не цікавлять, або стають далеко другорядними.
За президентства Коморовського у Польщі та Порошенка в Україні думка міжнародних партнерів мала набагато більше значення.
Крім того, спроба зупинити війну, проголошена як пріоритет номер один у президентстві Зеленського, виявилась такою ж шкідливою для довірливого діалогу між Україною та Польщею, як і активна фаза війни, коли поляки з порогу відмітали будь-які пропозиції України про оборонні союзи, всіляко даючи зрозуміти: у них є НАТО і партнерство зі Сполученими Штатами.
Натомість налаштованість примиритися з Путіним примусила Зеленського бути дуже вибірковим у міжнародних контактах і спільних заявах, які можуть роздратувати Кремль і таким чином нашкодити миротворчим зусиллям українського президента на російському напрямку.
Єдине досягнення, яке ми бачимо у відносинах після обрання Зеленського президентом — це зміна самої атмосфери відносин.
Вона справді стала більш довірливою і дружньою.
Про суттєвий прогрес у відносинах говорити наразі щонайменше передчасно. А вважати, що у нас із Польщею вже все чудово, тому потрібно сфокусуватись на інших напрямках (і такі думки в українському уряді теж є) — абсолютно хибний підхід.
Так, Зеленський двічі відвідав Польщу, але Дуда жодного разу не побував в Україні. Тому було б дуже логічним і бажаним кроком, якби свій перший закордонний візит переобраний президент Польщі здійснив саме до України.
Схоже, це буде його перший візит поза межі ЄС або загалом другий (після Ватикану), що також є важливим сигналом.
Так, питання пошукових та ексгумаційних робіт (головний токсичний елемент часів пізнього Порошенка) Україна з приходом Зеленського розблокувала, однак до ексгумаційних робіт Польща так і не дійшла: прогрес зупинився на видачі кількох дозволів на пошукові роботи у Львові.
Принципове і вже якоюсь мірою символічне для України питання — відновлення меморіальної таблички у селі Верхрата на могилі воїнів УПА в Підкарпатському воєводстві Польщі — так і не стало доконаним фактом, попри те, що польські партнери обіцяли його вирішити відразу після виборів.
Так, створили Люблінський трикутник за участі міністрів закордонних справ, але чи є підтримка цієї ініціативи на найвищому рівні та наскільки життєздатною вона буде, враховуючи, що її автор, Яцек Чапутович, уже не є міністром закордонних справ Польщі?
Навіть при тому, що ця ініціатива прекрасно вписується в яґеллонський вимір зовнішньої політики Польщі з акцентом на розвиток відносин із сусідами на Сході, який на тлі протиріч із Берліном помітно пріоритетніший для уряду Польщі, аніж п’ястівський, зорієнтований якраз на посилення зв’язків із Берліном та Парижем.
Так, взаємодіємо у міжнародних питаннях, але Дуда, якого вітають як дорогого гостя у Білому домі Трампа навіть за лічені дні до президентських виборів, так і не став важливим об’єктивним міжнародним голосом про Україну в Овальному кабінеті. Голосом, якого так бракувало на тлі негативу про Україну, що відрами виливали на главу Білого дому інші міжнародні діячі.
Цей перелік можна продовжувати чи не по всіх напрямках. Більш динамічному партнерству між Україною та Польщею у дечому завадили польські вибори. У дечому — COVID-19 (той же візит Дуди до України планувався і навіть готувався на квітень цього року).
Але головною причиною, чому відносини так і застрягли десь на стадії між старим-добрим патронажем і повноцінним українсько-польським партнерством, стало те, що в обох країнах якоїсь миті надломилась віра одне в одного: у Польщі похитнулася віра в те, що Україна із вічної невдахи-сусіда перетвориться на життєздатну європейську країну, в Україні — що Польща й надалі буде прикладом успішних реформ, доказом правильно зробленого вибору на користь членства в ЄС і НАТО, і за потреби — захисником України.
Як наслідок, в українській столиці часто неспроможні дати чітку відповідь на питання: а що, власне, ми очікуємо від нашого партнерства з Польщею?
Доки ми не в змозі чітко та розлого відповісти на питання, чого очікуємо від цього партнерства, порядок денний наших відносин й надалі складатиметься з речей, про які кожній стороні хочеться говорити, а не які насправді потрібно робити.
На жаль, ризик загрузнути у поточних викликах є, і він досить високий.
Адже, скажімо, вже найближчим часом знову доведеться вести переговори щодо надання польських дозволів українським транспортним компаніям. Поляки чітко дають зрозуміти, що не збираються спонсорувати українську корупцію. Йдеться про те, що через одну нереформовану державну компанію дозволи, які офіційно коштують умовних 70 гривень, перепродувались на ринку за 700 доларів.
Натомість українські партнери вважають, що справа тут не в корупції, а в конкуренції, яку становлять українські транспортні компанії, та бажання Варшави використовувати це питання як певний важіль впливу на Київ.
В українській столиці знову вирують ідеї винести цю проблему з двостороннього порядку денного на рівень України та Європейського Союзу.
Це досить показово – ми не у Варшаві шукаємо ради, як нам бути з ЄС, а в Брюсселі прагнемо знайти підтримку у переговорах із Варшавою.
Історія успіху, якою міг би (і мав би!) стати українсько-польський кордон, досі залишається історією великої ганьби.
Замість того, щоб пріоритезувати це питання і спробувати перетворити українсько-польський кордон на зразковий кордон об’єднаної Європи, ми досі не можемо поставити фінальну крапку в історії з нещасним кредитом у 100 млн євро на прикордонну інфраструктуру, наданим ще за часів прем’єрства Еви Копач (!) 2015 року.
Ми наполягаємо на нових спільних пунктах пропуску, але не можемо привести до ладу під’їзди до діючих пунктів з українського боку (можливо, щоб відразу, навіть неозброєним оком, було помітно, де закінчується ЄС і починається не-ЄС?).
Будівництво нового автомобільного пункту пропуску (Нижанковичі—Мальховичі) лише готується до запуску — попри те, що відповідна угода була підписана 2012 (!) року. Цікаво, що хоч відкриття нових пунктів пропуску активно лобіювала українська сторона, фінансування повністю взяла на себе польська (приблизно 750 млн грн), і вона вже будує дорогу зі свого боку (на відміну від української).
Чи варто вже говорити про пішохідні переходи на наявних пунктах пропуску, які в часи пандемії були б дуже навіть доречними? Вкотре дозволю собі нагадати: на польсько-словацькому кордоні був не менш інтенсивний рух перед приєднанням обох країн до Шенгенської зони, але там налічувалося 55 пунктів перетину кордону, а не 14, як у нас із Польщею, і на всіх, окрім залізничних, дозволявся пішохідний рух.
Так, у наведенні ладу на кордоні більше зацікавлена українська сторона, позаяк саме з українського боку до польського спостерігається потужна міграція.
Крім того, кордон — це ще й вияв мінімальної турботи про сотні тисяч українських трудових мігрантів, які постійно перетинають його. Якщо ми не можемо затримати їх у країні — не таким, звичайно, добровільно-примусовим способом, як намагався зробити це Шмигаль навесні, прикриваючись COVID, — то принаймні можна спростити їм добирання до місця роботи в сусідній країні.
Паралельно до справ сусідських можна подбати і про наші регіональні справи.
Люблінський трикутник — це добре, але в інтересах і Києва, і Варшави — максимально "тегати" Україну в усіх можливих європейських форматах.
Ми розуміємо, що в осяжній перспективі Україні не стати членом ЄС і НАТО, але ніхто не заважає максимально інтегруватись у формати, в яких беруть участь їхні країни-члени.
Така собі інтеграція з чорного входу.
Саме тому було б добре, якби Польща як співзасновниця ініціативи "Тримор’я" посприяла тому, щоб Україна була присутня на саміті ініціативи в Естонії у жовтні цього року та стала спостерігачем цього об’єднання.
Так само недооціненим та недопрацьованим є потенціал нинішньої польської влади як своєрідного посередника у діалозі між Києвом та Будапештом — й надалі найбільш проблемному кейсі у відносинах України із західними сусідами.
Чи стане візит Анджея Дуди відповіддю хоча б на частину цих запитань?
Такі політичні контакти потрібні не для оновлення офіційної довідки про двосторонні відносини. Вони потрібні для того, щоб речей, які нас роз’єднують, поступово ставало менше на тлі тих, які об’єднують.
Наразі баланс не надто на користь останніх.
Автор: Альона Гетьманчук,
Центр "Нова Європа"
Стаття була опублікована на порталі "Нова Польща". Републіковано із редакційними змінами за згодою власника авторських прав