6 серпня уряд Молдови очолила 43-річна соратниця президентки Маї Санду, фінансистка Наталія Гаврилиця.

Відтак ключові виборні посади у Молдові тепер посідають жінки, які до того ж спираються на одну політичну силу – партію "Дія та солідарність".

Шлях Наталії Гаврилиці до влади був непростим і звивистим. Їй, як і лідерці Молдови Маї Санду, не раз доводилось поступатися, щоб перемогти. Проте нині вони удвох мають усю повноту влади та можливість втілити програму уряду "Молдова добрих часів", яка має повернути країну до "списку гідних держав".

Поїхати, щоб повернутися?

Наталія Гаврилиця народилася 1977 року в селі Малаєшти, лише за два кілометри від українського кордону. Зараз цю територію контролює самопроголошена "Придністровська Молдавська Республіка". 

Підліткові роки майбутньої прем'єрки припали на "суворі дев’яності", коли на руїнах СРСР починали розквітати національні рухи, а молоді незалежні держави зіштовхнулися із реаліями капіталізму та з конвульсіями ексметрополії, яка намагалась утримати бодай якийсь контроль за колишніми союзними республіками.

Коли Наталії було лише 15 років, своєї найгарячішої кривавої точки сягнув Придністровський конфлікт.

Москва не хотіла відпускати Республіку Молдова у "вільне плавання", підтримувала сепаратистські рухи на лівобережжі Дністра.

У 1992 році сепаратисти, спираючись на підтримку 14-ї армії генерала Лебедя, здобули контроль над індустріальним Придністровським регіоном. Під тиском Москви Молдова підписала угоду про припинення вогню на російських умовах. Росія оголосила себе "посередником" у вирішенні конфлікту та ввела свої "миротворчі війська", а Тирасполь оголосив про незалежність.

На ніким не визнаній території не могла повноцінно функціонувати економіка – її місце займали тіньові схеми, контрабанда, а регіон перетворювався на "сіру зону" в центрі Європи.

За таких умов, аби вижити, ті, хто жив на лівобережжі Дністра, мали або здобувати російський паспорт та шукати долі у сепаратистських структурах, або їхати з малої Батьківщини.

Наталія Гаврилиця обрала друге. Вона залишила рідне село і вирушила до столиці Молдови – Кишинева.

Там вона вступила до Молдовського державного університету на міжнародне право.

Одразу після закінчення університету вона влаштувалася на престижну роботу – асистенткою з політичних питань у Бюро з економічних та політичних питань при посольстві США у Молдові.

У часи політичної та економічної непевності для випускниці вишу робота в американському посольстві могла видатися вінцем мрій. Проте Наталія Гаврилиця не зупинилася на досягнутому і у 2003 році виїхала на післядипломне навчання до США – до Гарвардського університету держуправління імені Дж. Кеннеді.

Видається, що й у США майбутня прем’єрка змогла проявити себе належно. Після завершення стипендії вона опиняється на роботі у Світовому банку у Вашингтоні. А невдовзі здобуває посаду консультантки в управлінні економічних та фінансових справ у Єврокомісії у Брюсселі.

У 2007 році (коли всесильний на той час президент Молдови, комуніст Владімір Воронін інтенсивно починає втілювати власну політику багатовекторності й "фліртує" з Європейським Союзом) Гаврилиця повертається до роботи у Молдові. Очолює управління політики і розвитку макроекономічних програм при Міністерстві економіки і торгівлі, а потім – управління програм і координації допомоги при уряді Молдови.

Однак у 2009 році у Республіці Молдова стається "твіттер-революція". Тоді Воронін втрачає комуністичну більшість у парламенті, а відтак і посаду (президента у Молдові на той час обирав парламент).

До влади у Молдові приходить "Альянс за європейську інтеграцію", який спирався на три ключові проєвропейські політичні сили – Ліберальну партію Молдови, Ліберально-демократичну партію Молдови та Демократичну партію Молдови.

Здавалося б, цей період – ідеальний шанс для політикині із західною освітою, щоби проявити свої здібності. Проте Наталія не знаходить себе у нових політичних реаліях і знову від’їздить з країни – цього разу до Британії.

Впродовж 2009-2014 років вона працює експерткою з реформ у сфері держуправління в Oxford Policy Management – міжнародній консалтинговій фірмі, що займається питанням розвитку держав з низьким рівнем доходу.

А Молдову в цей період лихоманить. Нова політична коаліція, попри декларативно проєвропейські погляди, постійно опиняється в епіцентрі політичних та корупційних скандалів.

У ЄС, де спершу покладали великі надії на "нові обличчя", дедалі більше розчаровуються, адже "Альянс" починає дискредитувати саму ідею європейської інтеграції.

Зрештою у 2013-му проєвропейський "Альянс" розпадається, а політичні сили, що його представляли, опиняються на маргінесі молдовської політики. Лідер Ліберально-демократичної партії експрем’єр Влад Філат потрапляє до в’язниці за корупцію, а лідер Демократичної партії Влад Плахотнюк взагалі втікає з Молдови і дотепер розшукується Інтерполом.

У 2014-2015 роках Наталія Гаврилиця пробує себе в якості держсекретаря Міністерства освіти в умовно технократичному уряді Юрія Лянке.

Саме там вона стає правою рукою нинішньої президентки Маї Санду, яка тоді очолювала міністерство.

Проте період їхньої співпраці триває недовго. Вже у 2015 році майбутня прем’єрка знову від’їздить до Лондона, щоб стати директором Глобального інноваційного фонду. На новій роботі Наталія керувала портфелем з 11 інвестиційних проєктів у сфері інновацій для держав, що розвиваються, з бюджетом у понад 13 млн доларів.

Лише у червні 2019 року Гаврилиця на запрошення своєї колишньої шефині Маї Санду, яка стала прем’єркою, знову повертається до Молдови, щоб стати міністром фінансів.

Проте й цей період співпраці триває недовго. Уже у листопаді того ж року токсичний проросійський президент Молдови Ігор Додон, що контролює більшість у парламенті, домагається відставки уряду Санду, а відтак і Гаврилиця втрачає свою посаду.

Програти, щоб перемогти?

Поворотним для кар’єри Наталії Гаврилиці став 2020 рік.

Саме тоді її соратниця Мая Санду здобуває перемогу на президентських виборах. Санду свідома, що у парламентській республіці, якою є Молдова, перемогти на президентських виборах замало. Їй необхідний контроль за парламентом.

Власне, розпуск корумпованого та проросійського парламенту і є основною передвиборчою обіцянкою Маї Санду.

Щоправда, втілити цю обіцянку вкрай непросто. Стаття 85 Конституції Молдови передбачає, що розпустити парламент можна лише за умови його неспроможності з двох спроб сформувати уряд.

І тоді Санду йде на безпрецедентний крок. Вона висуває кандидатом у прем’єри свою соратницю Гаврилицю і при цьому агітує депутатів не голосувати за неї. Лише у такий спосіб можна домогтися розпуску парламенту.

Тактика виявляється вдалою, і з першої спроби кандидатура Наталії Гаврилиці набирає у парламенті нуль голосів.

За неї відмовляються голосувати як проросійські популісти, так і власна партія.

Щоправда, соціалісти Ігоря Додона та їхній сателіт – популістична партія "Шор" – швидко усвідомлюють свій прорахунок. Вони розуміють, що повторний провал голосування за прем’єра призведе до розпуску парламенту і шукають альтернативних кандидатів.

Однак непохитна Мая Санду повторно вносить кандидатуру Наталії Гаврилиці. Після того як Конституційний суд Молдови ставить під сумнів такий крок Санду, вона вносить іншого кандидата, але той теж не отримує підтримки і парламент нарешті розпущено.

Перемогти, щоб діяти справедливо?

11 липня 2021 року на дострокових виборах до парламенту партія "Дія та солідарність" Маї Санду перемогла. Вона отримала 63 зі 101 мандата, а отже, монобільшість і право самостійно формувати уряд.

На посаду прем’єра знову було висунуто Наталію Гаврилицю, яка цього разу тріумфально перемогла. Її поразка обернулася перемогою.

Серед своїх пріоритетів Гаврилиця назвала боротьбу з корупцією, реформу судової системи, підтримку підприємництва, подолання енергетичної залежності від Росії, співпрацю з Україною та Румунією. Європейський Союз вже пообіцяв новому урядові 600 млн євро на відновлення економіки.

Тандем Санду та Гаврилиці нині отримав шанс втілити свої обіцянки. Разом із тим, і відповідальність, що лягає на їхні плечі – неабияка.

Молдова вже була розчарована проєвропейськими силами і друге таке розчарування може стати фатальним для європейської ідеї.

Поки ж Молдова є другою країною в Європі, де обидві найвищі виконавчі посади обіймають жінки. Першою такою країною стала Естонія, де президенткою є Керсті Кальюлайд, а прем’єркою – Кая Каллас.

Відомо, що президентка Кальюлайд обурилася через запитання журналіста про наслідки для країни через те, що її очолюватимуть дві жінки. "Я прошу пробачення, але коли ви востаннє питали про наслідки того, що Естонією керували двоє і більше чоловіків? Розберемося спочатку з цим питанням", – сказала президентка.

Маї Санду і Наталії Гаврилиці такого запитання вже не ставлять чи ще не ставлять. Можливо, через те, що ніхто не хоче почути різку відповідь.

Щоправда, під час обговорення програми уряду депутат від Блоку комуністів та соціалістів іронічно запитав, чому в новому кабінеті лише чотири посади міністрів відійшли жінкам і чи очікувати, що міністри-чоловіки заявлять, що вони жінки. З цього приводу прем’єрка порадила депутату-жартівнику звертатися до Конституційного суду, який, нагадаємо, у Молдові теж очолює жінка – Домніка Маноле.

Автор: Сергій Герасимчук,

експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма"

Стаття була вперше опублікована на порталі "Жінки – це 50% успіху України" та републікується з дозволу автора та правовласника