За чотири дні у Києві відбудеться міжнародна подія, масштаби якої – без перебільшення – є безпрецедентними для нашої держави. Її значимість також не варто недооцінювати, навіть попри те, що негайних результатів вона не дасть. Але міжнародна політика – це гра в довгу.

Йдеться про саміт Кримської платформи, під час якого, уперше після протиправної анексії півострова Росією, буде створений міжнародний формат співпраці з питань повернення Криму.

"Європейська правда" з’ясувала список учасників цієї події. Цей текст коротко пояснює, чому це представництво є справді крутим навіть попри те, що у ньому лишилися проблеми. І ці проблеми також не можна оминути увагою – у тому числі у ставленні до нас з боку окремих країн, демократичних і не дуже.

44+ друга України 

У понеділок 23 серпня у центрі "Парковий" зберуться представники як мінімум 41 держави світу та чотирьох міжнародних організацій, щоби разом ухвалити документ, який матиме назву "Кримська декларація" (або, якщо офіційно, Спільна декларація учасників міжнародної Кримської платформи).

Так почне роботу структура, назву якої за останній час чув кожен, хто хоч трохи цікавиться міжнародною політикою.

Ключове питання, яке багато хто собі ставить:

45 учасників Кримської платформи (рахуючи разом з Україною) – це багато чи мало?

По-перше, варто уникнути повторення тієї помилки (чи то свідомої маніпуляції), яка зараз активно вкидується в інформаційний простір – мовляв, "підтримка України падає, у березні 2014 року резолюцію ООН щодо Криму підтримали 100 країн, а зараз лише 45".

Це – цифри, які гранично некоректно порівнювати.

Ні, підтримка світом України щодо незаконності анексії Криму за сім років не впала, а підтримка РФ майже не зросла. Навіть попри те, що жодна з подальших резолюцій ООН зі згадкою про Крим не отримувала близької до 100 кількості голосів (наприклад, у 2020 році документ про порушення прав людини в Криму зібрав 63 голоси "за"), це зовсім не означає, що решта визнає "законність" анексії. Питання – у різних формулюваннях цих документів ("Європейська правда" детально пояснювала причини цих змін).

А фізичний приїзд на саміт до України представника іноземної держави, уповноваженого її урядом на підписання Кримської декларації – це ще один крок вперед у порівнянні з голосуваннями в ООН. Тому "падіння" кількості учасників саміту з 60+ до 45 точно не є провальним.

І на додаток треба наголосити: ця кількість не є остаточною.

По-перше, джерела свідчать, що є шанс залучити 46-го "фізичного" учасника саміту, переговори тривають.

По-друге, кількість підписантів "Кримської декларації" невдовзі має збільшитися – документ буде відкритий для підписання тими країнами, які не зважилися поїхати до Києва на урочисту подію, але готові публічно повідомити про приєднання до нього.

Але список учасників власне саміту 23 серпня заслуговує на окрему увагу.

Рівень із винятками

Ще раз наголосимо: список учасників Кримської платформи містить також неприємні, і навіть дуже неприємні несподіванки, але для них є пояснення. Про них трохи далі, а спершу – про те, хто приїде до Києва.

Україна не раз проводила міжнародні події, найпотужнішою з яких досі була міністерська зустріч ОБСЄ у грудні 2013 року. Ця щорічна зустріч збирає 57 держав-учасниць організації, але лідери іноземних держав на неї не приїздять – лише очільники МЗС або дипломати нижчого рівня. Ще однією топ-подією був "чорнобильський" саміт з питань безпечного та інноваційного використання ядерної енергії у 2011 році, куди приїхали п’ять президентів та чотири прем’єри й очільники кількох міжнародних організації.

Саміт Кримської платформи за рівнем учасників суттєво перевершив попередній "рекорд України".

Це, певно, найбільша приємна несподіванка.

Лише 8 з 45 учасників саміту будуть представлені на рівні держсекретаря (Норвегія) чи посла (Австралія, Греція, Кіпр, Канада, Нова Зеландія, Мальта, Японія). Всі інші надсилають на саміт топ-керівників. І це – показник, у досяжність якого було складно повірити, коли підготовка саміту лише розпочиналася.

Отже, 23 серпня на зустріч до Києва приїдуть президенти та очільники урядів 13 іноземних держав (14, якщо рахувати з Україною). На найвищому рівні на саміті будуть представлені Латвія, Литва, Естонія,  Польща, Словаччина, Румунія, Угорщина, Молдова, Грузія, Словенія,  Хорватія, Швеція, Фінляндія.

Також найвищий рівень доповнять очільники або генсеки трьох міжнародних організацій (ЄС, Рада Європи, ГУАМ) та заступник генсека НАТО.

Ще від двох держав приїде очільник парламенту – це Швейцарія (де ця посада є не менш впливовою за формального ротаційного "президента") та Чехія (президент якої Земан точно не є бажаним гостем в Україні, а прем’єр Бабіш - дискредитований і цієї осені найімовірніше втратить владу).

І, нарешті, ще 17 держав будуть представлені на рівні міністрів. Переважно це – глави МЗС (Туреччина, Франція, Німеччина, Іспанія, Італія, Бельгія, Австрія, Нідерланди, Люксембург, Ірландія, Данія, Болгарія, Чорногорія, Північна Македонія), Британія та Португалія надішлють міністрів оборони, США – міністра транспорту Пітера Буттіджеджа.

На останньому пункті варто буде зупинитися окремо. Але зараз – про обіцяне. Про проблеми.

Проблеми не лише силами Росії

"На саміті будуть представлені чотири з шести континентів. Або, якщо бути зовсім точним – чотири з семи – з Антарктиди також ніхто не приїде", – напівжартома прокоментував очікування від саміту Дмитро Кулеба під час однієї з зустрічей із журналістами.

І справді, у списку учасників є майже уся Європа (окрім РФ, кількох її сателітів та критично залежних від неї держав, чи держав-карликів), а також держави Північної Америки, Азії та Австралія (з Новою Зеландією на додаток)

А от Африки та Південної Америки не буде взагалі – хоча навіть за останні резолюції ООН звідти надходять голоси. Та й азійське представництво є не наймасштабнішим. Причини цього найбільш наочно пояснює інша заява очільника МЗС, з якою він у четвер 19 серпня звернувся до учасників київської зустрічі.

"Я хочу подякувати кожному, хто попри тиск Російської Федерації візьме участь у саміті Кримської платформи"

Це – не порожні слова.

Від джерел, дотичних до підготовки саміту, доводилося чути про те, яким був опір РФ створенню Кримської платформи. У Москві, схоже, вірили у свою здатність взагалі зірвати проведення саміту, і тому кинули на це усі сили. Тому кілька країн неофіційно давали згоду на свою участь – а потім відкликали її. Розповідали, що доходило навіть до скасування телефонної розмови Кулеби з колегою з Африки, під час якої останній мав підтвердити свою присутність на саміті, за лічені години до дзвінка.

Хоча – чого приховувати – іншою причиною є слабка робота України на африканському, латиноамериканському напрямках та у Південно-Східній Азії.

Втім, інформація, яку ЄвроПравда отримувала на умовах нерозголошення, також підтверджує, що головною причиною "ігнору" з боку цих регіонів є саме російський тиск або шантаж. Через нього до Києва не доїдуть навіть кілька дружніх до нас держав, а дехто – зменшив рівень представництва.

Нинішня кількість лідерів держав та урядів на саміті Платформи справді є високою, але мала би бути суттєво вищою. Серед іншого, саме через Росію турецький лідер Реджеп Таїп Ердоган, який планував приїхати до Києва, в останній момент вирішив надіслати сюди очільника МЗС. Інший яскравий приклад – азербайджанський лідер Ільхам Алієв, для його пріоритетом є домовленості з РФ щодо Нагірного Карабаху, він вирішив не їхати взагалі. Кілька держав ЄС тягнули до останнього, доки не погодилися на присутність, хоч і не на найвищому рівні.

Треба відразу "зняти зраду" щодо Канади, яка надішле на саміт тільки посла. У цій країні у вересні відбудуться дострокові вибори, і політикам немає часу літати за океан; до того ж у Канаді в такий передвиборчий період більшості членів уряду законом заборонена участь у міжнародних заходах від імені держави.

А от від кого Україна отримала знак неповаги – то це від канцлерки Ангели Меркель.

Німецька лідерка зараз завершує роботу на посаді і не мала ані часових, ані інших обмежень, що виключали їх присутність у Києві 23 серпня. Берлін давав Києву сигнали про те, що вона розглядає таку можливість. А на фоні тих іміджевих втрат (у тому числі у частини німецьких виборців), які вона зазнала через захист "Північного потоку-2" – здавалося, що вона зацікавлена продемонструвати, що цінності для неї мають вагу.

Але ні.

Понад те, зараз йдеться про те, що вона показово приїде напередодні Платформи, 22 серпня (у неділю, в неробочий день!!!), і відразу полетить додому, не лишаючись на ранкове засідання саміту.

А оскільки не буде Меркель, то не поїде до Києва і Еммануель Макрон.

Звісно, Німеччина буде представлена міністром закордонних справ, і це немало. Звісно, є шанс, що Меркель ще передумає і продовжить візит, але цей шанс видається радше примарним. Але у політиці жести мають значення. І це рішення канцлерки справді виглядає як жест.

Хоча – треба наголосити – юридично між рівнями представництва відмінності немає. Всі 45 (якщо число не зміниться найближчими днями) учасників саміту, чи то представлені президентом, чи то послом – стануть підписантами Кримської декларації від імені всієї своєї країни. Тож цей документ заслуговує на окремий аналіз, і ЄвроПравда його підготує, коли той буде остаточно узгоджений та опублікований.

Наостанок про США.

Якщо хтось очікував візиту Байдена до Києва, то це були марні очікування від початку. Віцепрезидентка США Камала Гарріс за розподілом обов’язків взагалі не опікується зовнішньою політикою. І тому вибір Піта Буттіджеджа як спецпосланника президента є дуже цікавим та точно не є "зрадою".

Буттіджеджа – молодого урядовця та нову зірку американської політики – вважають одним із фаворитів Байдена ("Європейська правда", до речі, детально писала про нього). Йому пророкують велике майбутнє і не виключають навіть його обрання главою держави у близькому майбутньому. І те, що він приїде до Києва – справді важливо.

Причому це не буде "візит ввічливості". Після саміту Буттіджедж, за погодженням із президентом США, планує лишитися тут ще на два дні. Як пояснюють джерела, "щоби краще вивчити Україну".

І хто знає, можливо, це стане нехай побічним, але дуже вагомим наслідком і без того успішного саміту Кримської платформи.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"