Валерій Чалий – один з найбільш знаних експертів у сфері зовнішньої політики (а також, у минулому, заступник міністра закордонних справ та дипрадник президента Порошенка) все ж найвідоміший через свої знання американської тематики.

У 2015-2019 роках він був послом України у Сполучених штатах і зберігає добрі зв’язки на тому боці Атлантичного океану.

Ми поспілкувалися з ним перед початком візиту президента Зеленського до США, щоби зрозуміти, чого варто чекати від цієї поїздки, а які "популярні" очікування суспільства є хибними. Ви можете прослухати цю розмову у відеоформаті на каналі "Європейської правди".

Також до вашої уваги текстовий виклад основних тез розмови.

Далі – пряма мова дипломата.

Головні очікування від візиту Зеленського

По-перше, це важливий візит, на який ми чекали два роки.

По-друге, очевидною є потреба встановлення довіри між Києвом та Вашингтоном на найвищому рівні. Саме для цього потрібна зустріч Байдена з Зеленським.

По-третє, я розраховую на відновлення роботи комісії зі стратегічного партнерства Україна-США, засідань якої з 2018 року не було. Знаю, що робота над цим триває, що готують дорожню карту поглиблення стратегічного партнерства і вона буде ухвалена на якомусь етапі. До речі, ми з колегами Олегом Шамшуром і Оленою Павленко зробили експертний огляд з пропозиціями для американської і української сторін та сподіваємося вплинути на зміст дорожньої карти.

Я також розраховую, що під час цього візиту будуть нові якісні зміни в підтримці оборони України.

Чого чекати від оборонної угоди з США

Є дві складові наших очікувань.

Перша – це статус України. Нам статус завжди цікавий, бо він сам по собі дає політичні сигнали – тому постійно говорять про отримання ПДЧ, чи MNNA (статусу головного союзника США поза НАТО), чи союзника у сфері оборони чи безпеки. Але окрім статусу, вагу має наповнення – тобто документи, які визначають глибину, інтенсивність і можливості оборонної співпраці.

На жаль, зараз йде розмова про рамкову оборонну угоду. Хотілося би мати більш амбітний документ, але США в цьому питанні виявилися негнучкими.

Перш за все, зауважу: наша майбутня угода з США не дає гарантій безпеки.

Дехто з депутатів робив такі заяви, але це неправда. Не треба завищувати очікування. Так, оборонна угода могла би бути комплексною, амбітнішою – але вона однозначно не давала би нам гарантії безпеки та не стала б "замінником" 5-ї статті договору НАТО.

І в цьому немає провини української дипломатії чи влади в цілому.

Я не бачу можливостей за будь-яких талантів дипломатів "витиснути" для України таку оборонну угоду, яку США мають з Ізраїлем, чи з Індією, чи з Південною Кореєю.

Чому не варто чекати, що Україна стане "історією успіху" США на тлі "провальної історії" в Афганістані

Я б не завищував очікування, що Україна може показати успіх і це на фоні Афганістану дасть серйозну підтримку президенту США.

З однієї причини: бо Україна не є історією успіху!

Ми, звісно, могли би бути нею. Але якщо президент Естонії говорить в інтерв'ю прямо і відверто, що не варто інвестувати в Україну, треба замислитися, чого наші найближчі друзі роблять такі висновки. Бо це означає, що є проблеми.

У американців запитань до України не менше.

У травні, напередодні візиту Ентоні Блінкена, ситуація була такою, що візит міг просто не відбутися. І з боку Києва було повне нерозуміння того, що вони руйнують реформу корпоративного управління. В уряді думали, що все окей.

Слава Богу, що американці бачать наше партнерство як довгострокове, стратегічне і не скасували візит, а натомість Блінкен передав до Києва сигнали про п’ять реформ. Але знову нічого не сталося – тому інформацію про п’ять проблемних реформ довелося робити публічною. А це вже крайній крок з боку США.

З іншого боку, відтоді Україна показала певний прогрес у виконанні цього списку. Кілька пунктів схвалені, є рішення в парламенті, тобто уже з чимось їдемо. Але все одно, це – не "історія успіху", яку можна було б показати разом з президентом США.

Тому на даний момент наші очікування щодо цього можуть бути завищені.

У чому цінність України для США і для Байдена?

У нас спільні стратегічні цілі, ті цілі, яких не можна досягнути без партнера.

Для США, зокрема, важливо, що Україна має стратегічне розташування в центрі Європи, на кордоні з Росією. Що це – країна, яка зараз зупинила російську армію і тим самим не допустила поки що її дій проти країн ЄС і НАТО. 

Це – не перебільшення.

Я точно знаю, що у НАТО була дуже конкретна інформація про плани Росії атакувати Естонію. Але так сталося, що президент Янукович, коли ослабив країну та втік з неї, змінив плани РФ – і вся підготовка спрацювала в Україні. Хоча ми могли би бути не першою ціллю Росії. Але водночас російська атака підштовхнула Україну та США до близького партнерства. 

На додаток, це партнерство базується на спільних цінностях.

Стосовно інших сфер: в енергетиці також є певні питання, які нас об'єднують, у тому числі стосовно незалежності європейського ринку від Росії. Є спільні інтереси у Чорному морі – вільне судноплавство є дуже чутливим питанням для США. Бо якщо на Чорному морі не буде вільного судноплавства, то не буде і в Південно-Китайському морі. А для США це має стратегічну вагу, бо вони прагнуть збалансувати вплив Китаю, і ми можемо для них бути партнерами у цьому.

У нас є простір для побудови союзницьких стосунків з США. Ці можливості не є безмежними, ми не Канада і ніколи не станемо Канадою для США, але ми точно можемо бути, умовно кажучи, Польщею для США. Польща тут – приклад, бо вона зробила прорив у стосунках зі Штатами за останні роки. Це зараз – найближчий союзник Вашингтона у регіоні, Штати постачають туди озброєння (а це те, чого ми домагаємося). 

Отже, є низка позицій, за якими Україна потрібна США.

Це геостратегічні міркування.

Це спільні енергетичні інтереси.

Це – до двох мільйонів виборців українського походження або з українською пов’язаністю в США, голоси яких мають вагу.

Це – спільні тренінгові програми, під час яких американці не тільки навчають, а й навчаються у наших військових. У них же немає європейського бойового досвіду – є лише у специфічних регіонах на кшталт Афганістану. А їм потрібно інше, бо у Пентагоні думають: а раптом Росія піде далі?

І, зрештою, Штатам потрібна успішна Україна. Бо якщо Україна буде успішною, покаже, що з пострадянської моделі справді можна стати членом ЄС та НАТО на певному етапі, то Росія втратить усі аргументи впливу на інші країни регіону. 

Але для цього ми маємо продемонструвати дійсно результат у русі до демократичної держави. А тут складно – скепсис останнім часом збільшився.

Є також економічні міркування, але їхні обсяги для Америки мізерні (а для нас – великі). Безпекова складова – важливіша. Тому в США важливо пояснювати: "Ми стримуємо російську агресію, ми платимо за це величезну ціну: 14 тисяч загиблих. Ви не воюєте за нас, але ми тримаємо цю оборону з вашою підтримкою, а кожен ваш долар, вкладений у нас – це внесок у вашу безпеку". Таку мову в США розуміють, і про це треба говорити.

Про рух України до НАТО

Я переконаний, що американці за те, щоб ми були в НАТО.

Чому вони мовчать і не кажуть про це в Альянсі? Бо там є також інші члени НАТО, а у Білого дому є пріоритет – уникати питань, які розколюють НАТО.

Власне, Росія й атакувала Україну в тому числі для того, щоб не допустити нашого вступу до НАТО. І, на жаль, цей метод РФ працює, він особливо діє на політиків у європейських країнах. І тому у Вашингтоні зараз говорять: "Не треба ставити питання про ПДЧ, треба зменшити амбітність України. Бо все одно немає підтримки всіх країн НАТО".

Але я вважаю, що ми все одно маємо на цьому наполягати.

Я знаю, що Володимир Зеленський збирається говорити саме в такому ключі із Джо Байденом і пояснювати: доки США мовчать, то і шансів на вступ немає.

І це правильно, що президент України обрав таку лінію.

Треба домагатися, щоби було підтвердження того, що зазначалося раніше про підтримку США євроатлантичних прагнень України. Бо це було записане у двосторонніх документах, тож ми маємо показувати і говорити: "Дивіться, ви зобов’язалися. Підтвердіть свою позицію".

Крім публічної підтримки, хотілося би побачити від США вплив на інші країни.

Вашингтон зблизився з Німеччиною в питаннях, які цікавили Берлін, на кшталт "Північного потоку". То нехай Німеччина піде назустріч в іншій частинні – у питаннях спільної безпеки.

Про невикористаний потенціал впливу на позицію США

Треба пам’ятати, що за зовнішню політику відповідає не тільки МЗС. Керує зовнішньою політикою президент України, але до неї залучені також інші державні структури, а також парламент.

Між тим у Штатах тривалий час не було взагалі українських делегацій. Інтенсивність контактів була нульовою. Ну добре, пандемія мала вплив, але де принаймні онлайн-зустрічі наших парламентарів? Ви чули щось про міжпарламентську групу дружби Україна-США? Бо я, соромно сказати, навіть не знаю, хто її зараз очолює – хоча я знав поіменно кожного депутата (від редакції: цю посаду обіймає Давід Арахамія).

Причому ми маємо бути не тільки у Вашингтоні, а й у всіх ключових точках.

Тому добре, що президент їде до Каліфорнії. Я давно хотів, щоб туди приїхали президент, прем’єр, але за Порошенка чомусь вся країна дивилася: якщо президент України виїжджає більше ніж на три дні, то лунає критика, як же так, тут війна, не можна... До президента Зеленського такі питання не лунають – тож добре, що він їде, бо Каліфорнія важлива.

Понад те, треба бути присутнім і в інших місцях, крім Каліфорнії. У США сприймають кожен штат як state, тобто як країну, і вони справді мають величезні права.

Каліфорнія, якщо так рахувати, є шостою економікою світу!

І у багатьох штатах є потенціал співпраці. А коли ти, твій бізнес присутній у штаті, у тебе з’являються важелі впливу через Конгрес.

А нам справді треба працювати і з Конгресом, і окремо з відомствами, наприклад у питанні НАТО. У тому числі – використовуючи внутрішньополітичну конкуренцію, яка має безпрецедентні масштаби між Білим домом та Конгресом.

І якщо при цьому не питати Байдена публічно про те, "чому ми не в НАТО", а працювати професійно, пояснюючи свої та американські інтереси, то успіх цілком можливий.

Розмовляв Сергій Сидоренко,
відео Володимира Олійника,

"Європейська правда"