Рівно рік тому, 27 вересня 2020-го, на Південному Кавказі почалася нова війна між Азербайджаном та Вірменією. 

44 дні бойових дій Другої карабаської війни повністю змінили розклад сил у регіоні, але – всупереч поширеному в Україні стереотипу – не завершилися повною перемогою Баку. 

Так, Азербайджан за підтримки Туреччини справді повернув дві третини територій, втрачених у 1994 році, у Першій карабаській війні. Але решту території досі контролює самопроголошена Нагірно-Карабаська республіка, і, окрім того, там з’явилися російські "миротворці".

Рік, що минув, довів: ще одним переможцем у цій війні стала Росія.

Вона отримала ще одну військову базу в регіоні, створивши інструмент гібридного впливу як на Вірменію, так і на Азербайджан. 

До того ж війна не поставила всі крапки над "і" щодо майбутнього Нагірного Карабаху. Воно досі лишається туманним – різні погляди на нього озвучують не лише Єреван та Баку, але й міжнародна спільнота.

По суті, конфлікт повернувся до уповільненої фази, лише зі зміною балансу сил на користь Азербайджану. А отже, у будь-який момент він може спалахнути знову. 

Чи можна було уникнути війни?

До нової війни та реваншу за поразку 1994 року Азербайджан готувався давно і системно. Видобуток газу та нафти, а також високі ціни на них у останні два десятиріччя дозволяли Баку інвестувати у створення та модернізацію армії суми, що перевищували державний бюджет Вірменії. 

Разом із тим міжнародна спільнота не вважала нову війну єдиним можливим і непозбувним сценарієм.

Іноземні партнери довго (щоправда, не дуже успішно) працювали над варіантом мирного врегулювання. Ще 1992 року була створена Мінська група ОБСЄ, в якій посередниками у діалогу між Азербайджаном, Вірменією та самопроголошеним Нагірним Карабахом були РФ, США та Франція. 

Мінська група напрацювала мирний план, так звані "Мадридські принципи", які передбачали взаємні компроміси: Вірменія мала поступово повернути території "поясу безпеки" – території навколо Нагірного Карабаху, а Азербайджан визнавав готовність погодитися на тимчасову автономію Нагірного Карабаху, що дозволяло провести референдум, який би й визначив його статус.

Втім, хоча сторони формально погодилися на цей план, вони не зробили ані кроку до його виконання. Значною мірою це сталося через позицію Єревана. До керівництва країни прийшов так званий "карабаський клан", вихідцями з якого були президенти Роберт Кочарян та Серж Саргсян. Вони відкидали будь-яку можливість компромісу, особливо такого, в якому першою на поступки мала піти Вірменія. 

Революція у Вірменії 2018 року та прихід до влади прем’єра Нікола Пашиняна, не пов’язаного із карабаським кланом, давали надію на розблокування діалогу. Невипадково перші півтора року прем’єрства Пашиняна військові сутички на лінії розмежування "дивним чином" припинилися. 

Втім, Пашинян потрапив у пастку, розставлену його попередниками. 

На дострокових парламентських виборах 2018 року – та й після них – опоненти нової влади робили ставку саме на те, що уряд Пашиняна "здасть" Карабах Азербайджану. Відповідно, Пашинян був змушений робити заяви, що спростовують ці звинувачення. 

Таким чином, шанс на мирне порозуміння знову було втрачено. І військовий сценарій поступово став неуникним. 

Чому Вірменія програла?

Перемога у першій війні за Карабах була досягнута Вірменією навіть попри істотні переваги Азербайджану. Як наслідок, вся країна стала заручницею цієї перемоги.

Навіть визнаючи дедалі зростаючий розрив у технічному забезпеченні із Азербайджаном, у Вірменії завжди були впевнені, що їм вдасться повторити успіх 1990-х.

А крім того, країна стала заручницею захопленої території – питання збереження статус-кво вважалося більш важливим, ніж модернізація країни. Як наслідок, після революції 2018 року на світ вийшли шокуючі факти корупції у вірменській армії. Втім, вирішити цю проблему уряд Пашиняна так і не встиг. 

Мали місце і помилки нової влади. Зокрема, вже уряд Пашиняна завершив угоду з РФ про закупівлю чотирьох винищувачів Су-30СМ. Проте в реальних умовах війни, коли Азербайджан контролював повітряний простір, вони виявилися непридатними для ведення бойових дій та не були використані Єреваном. 

Як наслідок, Друга карабаська війна стала конфліктом між стороною, що мала у розпорядженні найсучасніше обладнання, та стороною, що готувалася до війни за методичками 1990-х років. 

Завдяки турецьким безпілотникам перевага Азербайджану в повітрі була абсолютною.

І протиставити цьому Вірменія не змогла нічого. 

Ще одна причина, що доклалася до вірменської поразки – відсутність допомоги з боку РФ.

Вірменська опозиція часто пояснює цей факт недружньою позицією Пашиняна до РФ – мовляв, якби на чолі країни були проросійські політики, то підтримка Москви була б набагато істотнішою. Втім, це пояснення не є чесним. 

РФ від самого початку оголосила, що безпекові гарантії Вірменії будуть задіяні лише у випадку перенесення конфлікту на її територію. 

Натомість у 2020 році бойові дії йшли у Карабаху, який зберігав статус азербайджанської території, окупованої Вірменією.

Більш того, через відсутність спільного кордону та виходу Вірменії до моря Росія була обмежена у можливостях допомоги. Навіть тоді, коли планувала кроки, що мали б змінити хід війни. 

Та й та російська допомога, що надійшла, виявилася неефективною.

Наприклад, коли ситуація стала критичною для Вірменії, Росія все ж передала Єревану ракетні комплекси "Іскандер" – але розрекламована російська зброя, якій Москва роками створювала імідж "надсучасної", в польових умовах просто провалилася. 

За словами Пашиняна, хвалені "Іскандери" виявилися неефективними, а їхні ракети "не вибухали або вибухали лише на 10%".

Успішнішим виявилося дипломатичне втручання РФ. Кремль стикнувся з ризиком повністю втратити важелі впливу на Вірменію, а тому доклав усіх зусиль, щоби переконати Азербайджан зупинитися і відмовитися від повного захоплення Карабаху. 

У підсумку в виграші залишилися як Москва, що зберегла інструмент впливу на Єреван, так і Баку, що уникнув звинувачення у масовому знищенні мирного населення (що було неминуче у разі подальший бойових дій) і теж отримав певні важелі впливу на Вірменію. 

Життя після війни

Другу карабаську війну завершила домовленість Путіна, Алієва та Пашиняна, оголошена у формі "спільної заяви".

Згідно з нею, на територію, що лишилася непідконтрольною Азербайджану, увійшли російські "миротворці" (формально – на п'ять років, але з автоматичним продовженням на наступні п’ятирічні періоди, якщо не буде заперечень), які також контролюватимуть Лачинський коридор – дорогу між Карабахом та Вірменією. 

Натомість Вірменія була вимушена повернути всі території навколо Карабаху, включаючи ті, що продовжувала контролювати на момент укладання домовленості. Добровільна деокупація тривала кілька місяців та завершилася до кінця 2020 року. 

У підсумку Вірменія втратила контроль над набагато більшою територією, аніж вона мала віддати за вже згаданими "Мадридськими принципами".

Завершивши активну військову фазу, тристороння заява далеко не вирішила всіх існуючих проблем. 

Перш за все, у ній немає ані слова про майбутнє Нагірного Карабаху – і це дозволяє обом сторонам трактувати домовленість на свій розсуд. 

Присутність російських військових дає Вірменії можливість говорити про продовження існування Нагірно-Карабаської республіки, тільки на меншій території. Натомість Баку заявляє, що це повноцінна територія Азербайджану і що він не має жодних зобов’язань перед Вірменією, навіть щодо надання регіону статусу автономії. А ті вірмени, що не хочуть отримувати азербайджанське громадянство, можуть їхати геть. 

При цьому Баку (разом із Анкарою) наполягає, що оскільки війна завершилася його перемогою, то міжнародне посередництво на кшталт Мінського формату більше не потрібне. Натомість Єреван, а також країни-посередники (а це, окрім РФ, також США та Франція) вважають, що статус Нагірного Карабаху ще не визначено, а відповідно, є потреба у подальшому діалозі. 

Ще одна проблема, що має різне тлумачення – розблокування транспортних коридорів. 

У тристоронній заяві окремим пунктом міститься зобов'язання Єревана гарантувати транспортне сполучення між Азербайджаном і Нахічеванською автономією – відокремленою азербайджанською територією, найкоротший шлях до якої пролягає через Вірменію. Контроль над цією дорогою мають забезпечувати російські силовики. 

У цьому ж пункті міститься норма про зобов'язання сторін "розблокувати всі економічні та транспортні зв'язки у регіоні". 

Єреван трактує цей пункт як можливість одночасного розблокування Азербайджаном шляхів між Вірменією та РФ – мовляв, хоч про це і не написано, але повинно відбутися. Зараз у Азербайджані діє фактична заборона на перетин кордону вірменами, навіть для транзиту. 

У Баку з таким прочитанням угоди категорично не згодні. Як неодноразово заявляв і президент Азербайджану Ільхам Алієв, у разі відмови Єревана від виконання цієї норми "Зангезурський коридор (до Нахічевані) буде прорубано силою". 

Щоб зробити Єреван поступливим, Баку продовжує тиск.

Зокрема, Азербайджан досі не повернув усіх вірменських військовополонених, пояснюючи це тим, що залишає для суду порушників режиму припинення вогню і вважає їх не військовополоненими, а терористами. Частину з них Єревану вдалося виміняти на карти мінування втрачених територій, проте кількадесят полонених досі залишаються в Азербайджані. Частина з них вже отримала тюремне ув’язнення, щодо інших суд триває. 

Завершення війни не зупинило й смерті на лінії розмежування. Вийшовши на кордон із Вірменією, азербайджанська армія захопила прикордонні території, які Єреван вважає своїми. У прикордонних сутичках загинуло декілька військових.  

Важливо, що попри звернення Єревана по допомогу, Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ – такий собі "російський макет НАТО") фактично самоусунулася від проблем одного зі своїх членів.

По суті, "євразійські союзники" вирішили проігнорувати збройний конфлікт тепер на кордоні Вірменії, обмежившись пропозиціями створити комісію та розібратися з розмежуванням. 

* * * * *

Оперативне втручання дозволило РФ не лише зберегти, а й посилити свій вплив на регіон. 

Росія отримала ще одну точку військової присутності на Південному Кавказі, а на додачу – тепер може позиціонувати себе не просто як союзника, а як останнього захисника для карабаських вірмен. 

Цим РФ добилася лояльності й від нинішньої вірменської влади – після війни Нікол Пашинян уникає кроків, які могли би трактувати в РФ як недружні. 

Разом із тим у вірменському суспільстві зріє розчарування у російських союзниках. Показовим стало опитування, в якому вірмени вже не вважають РФ своїм головним союзником – це місце тепер зайняла Франція. 

Виглядає так, що, отримавши короткострокову політичну перемогу, РФ програла стратегічно – почала втрачати симпатії вірмен.

Рано чи пізно цей розрив вийде на поверхню.

Автор: Юрій Панченко, 

редактор "Європейської правди"