Путин на всю голову. Почему российский ультиматум НАТО - хорошая новость для Украины

У п’ятницю МЗС РФ оприлюднило "проєкти договорів" про розподіл сфер впливу у Європі, які Москва хоче підписати з Північноатлантичним альянсом та з США. Напередодні у Москві вручили ці документи представниці Держдепу, а помічник Путіна з питань зовнішньої політики особисто пояснив суть російських пропозицій раднику Байдена з нацбезпеки.

Словом, Росія стверджує, що налаштована дуже серйозно.

Офіційно, звісно ж, цей документ вживає іншу термінологію – замість "сфер впливу" він каже про "гарантії безпеки", які має отримати Росія від Заходу. Утім, зміст проєкту є однозначним. Йдеться саме про новий розподіл сфер впливу у Європі, до того ж у масштабі, що перевищив найсміливіші прогнози. Зобов’язання не пропонувати членство Україні, яке вперше пролунало від Путіна та Лаврова наприкінці листопада, виявилося лише маленькою складовою пакету російських бажань.

Пропозиція Росії, що виходить за межі етикету, вже викликала обурення у багатьох читачів. Втім, у США та у самому Альянсі вже відповіли Росії, виставивши зустрічні умови для діалогу.

Але не поспішайте говорити про "зраду". У цій історії, звісно ж, є небезпеки для нашої  держави (і ми не оминемо їх увагою), але позитивів – незрівнянно більше.

Путінські бажання

Спершу розберемося. Чого саме вимагає Росія?

У Кремлі запропонували Штатам відразу два проєкти договорів. Один з них – двосторонній США-РФ; другий – багатосторонній, який на вимогу Кремля мають підписати усі члени Альянсу. Причому основні вимоги прописані саме у багатосторонньому проєкті, натомість  у "штатівському" продубльована частина з них та прописані пояснення, що Росія все це робить, "намагаючись уникнути будь-якого військового протистояння та збройного конфлікту (між США та РФ), та усвідомлюючи, що пряме військове зіткнення між ними здатне призвести до застосування ядерної зброї". Такий собі шантаж, замаскований під добрі наміри.

Та повернемося до документу. Ось лише частина вимог Росії, зафіксованих у ньому.

– Альянс відмовляється вважати Росію противником, переглянувши документи НАТО, де  зафіксований статус РФ як потенційного противника (ст.3 у проєкті договору між РФ та державами НАТО)

– Альянс має письмово взяти зобов’язання більше не розширюватися. Взагалі. Це стосується не лише України, та наша держава згадана окремо (ст.6).

– Держави НАТО мають припинити вести будь-яку військову діяльність на території України, а Росія такого зобов’язання не бере. Те саме стосується інших держав Східної Європи, Кавказу, Центральної Азії тощо (ст.7).

– США та Західна Європа мають вивести війська з території східних членів НАТО і матимуть право переміщувати туди військові потужності тільки за згоди РФ (ст.4).

У обмін на цей набір поступок Росія зобов’язується не вважати НАТО противником.

Все, більше нічого!

Втім, на додаток є взаємний обмін двома дзеркальними більш загальними обмеженнями – встановлення смуги безпеки, де не має бути військових навчань (про параметри цієї смуги пропонується домовитися згодом), плюс заборона розгортати наземні ракети малої та середньої дальності у регіонах, де ті можуть поцілити по НАТО з Росії і навпаки.

Нове слово у дипломатії

Якщо вам здається, що умови, запропоновані Росією, є неприйнятними, несиметричними та й просто обурливими – то вам не здається. Так і є.

Понад те, Росія зробила усе, що від неї залежало, щоби точно таке сприйняття було і у членів НАТО. Частина цих кроків РФ може бути не дуже помітною для загалу, але для дипломатів вона є навіть більшим ляпасом.

І питання не у "амбітних", м’яко кажучи, положеннях договору. У міжнародній політиці – особливо між запеклими противниками – є практика, коли перші переговорні пропозиції є геть нереальними, коли сторони запихають туди усі свої "хотілки". Звісно, не в такому масштабі, як це спробувала зробити РФ – але загалом щось подібне не є рідкістю. Подібні нереалістичні проєкти часом, після кількох (часом навіть десятків) раундів переговорів суттєво змінюються, збалансовуються і доходять до підписання.

Але Кремль зробив усе, щоби переговорів узагалі не було.

По-перше, саме по собі оприлюднення проєктів двосторонніх документів до того, як ви обговорили їх із партнером – це за межею.

Так не роблять на міжнародних переговорах, якщо їх проводять усерйоз. Ніхто. Ніколи. Взагалі.

Часом (хоча й рідко) проєкти можуть за деякий час "злити" у пресу, що зазвичай свідчить про кризу переговорів та неможливість або небажання домовлятися далі. Але робити це ще до першого раунду, і до того ж оприлюднювати їх на власному сайті МЗС – це просто нонсенс.

Але цього разу ситуація ще гірша.

Бо проєкт договору, який Росія видала "на-гора", є образливим для доброї половини держав НАТО, а саме для його східних членів, яких росіяни, по суті, запропонували позбавити суб’єктності у низці статей свого договору  – але при цьому запропонували їм підписати цей документ! 

Ясно, що це тільки проєкт, і найодіозніші норми з нього могли би зникнути – але тепер вже ні. Бо ці держави – від Естонії до Туреччини не можуть собі дозволити вести переговори конкретно щодо цього документа після того, як Росія публічно дала їм ляпас. Цього не простять виборці та опозиція у їхніх країнах.

Ба більше!

Щоби всі вони точно зрозуміли, що Росія не вважає їх повноцінним переговорниками, Кремль спробував зробити ляпас ще болючішим. І для цього передав документи для підписання з усіма членами НАТО... тільки американцям. І навіть на сканкопії проєкту, оприлюдненого на сайті МЗС РФ, підкреслив це. 

Чи можливо, що Росія цього не розуміє?  

Категорично ні, бо для дипломатів це більш ніж очевидно, і навіть росіяни, відомі своїм хамством у міждержавному спілкуванні, ще ніколи не порушували стільки дипломатичних червоних ліній у одному переговорному процесі одночасно. Тож це – свідомі дії, без варіантів. 

Курс на ізоляцію

Що ж, з перебігом події розібралися.

Але навіщо це все? І якими є наслідки для України?

Перш за все, відтепер немає жодної реальної загрози, що РФ переконає Захід "здати Україну" та домовитися про щось на кшталт розподілу Європи. Це і раніше не було аж надто реальним, але тепер цей варіант абсолютно виключений.

Ба більше, дії РФ дедалі більше свідчать, що і вона сама не вірить у таку можливість та власноруч спалює шляхи для переговорів на цю тему.

Варто повторитися: тепер питання вже не в Україні і її важливості для Заходу. Домовитися не вийде через те, що для західних (і американських, і європейських) політиків переговори з РФ щодо розподілу зон впливу у Європі тепер стали ще токсичнішими. А отже, вони і не розпочнуться.

Відповіді США, НАТО та України, що більше схожі на тролінг росіян (а на додачу ще й заява Генсека Альянсу про те, що пропозиції РФ не варті довіри) це додатково підтверджують.

Це був позитив, і він вагомий. Але є і ризики.

Але перш ніж перейти до них, наголосимо: Росія, очевидно, взяла курс на ізоляцію. 

Тут доречно згадати, як зовсім нещодавно, восени, Москва  схожим чином порушила канони міжнародних відносин та опублікувала дипломатичні документи, намагаючись "вбити" нормандський формат. Такої думки про тодішню тактику РФ поділяють і українські, і західні дипломати, з якими ЄП про це спілкувалася.

Схоже, це стає новою тактикою Росії, яка наполегливо сигналізує Заходу, що не хоче вести з ним переговори. 

У Москві, схоже, нарешті зрозуміли, що не зможуть перемогти Захід дипломатично, не мають шансів перемогти економічно і так само не здатні конкурувати з ним у військовому впливі на світ. А ще одна гонка озброєнь стане гарантовано вбивчою для російської економіки. Тому у Москві вирішили діяти нестандартно і будувати відносини із Заходом за новим принципом.

Його деталі ще не зрозумілі, але можна очікувати, що курс на ізоляцію продовжиться. І саме з нього виходять ризики. Які також треба усвідомлювати і відстежувати. Але й не переоцінювати.

Не війна, але небезпека

Чи можливо, що у прагненні ізолюватися Росія зважиться на нову військову кампанію, включно із масштабним нападом на Україну? Ні, це украй малореально.

Росія пропустила (а точніше, схоже і не розглядала) можливість швидкого та несподіваного нападу. Нині вона отримала жорсткі попередження від усіх світових гравців. Так, Альянс у цьому разі не піде воювати за Україну чи іншу державу за своїми кордонами, але вже готовий надати усе необхідне озброєння для стримування Росії. Зважаючи на шалений технологічний розрив озброєння РФ із ключовими державами НАТО, ціна такого нападу буде за межею навіть для Путіна.

А от гібридна, (наприклад енергетична, транзитна тощо) агресія проти України та ЄС – цілком реальна. 

Включно із новим перекриттям газу. До якого, на жаль, Україна наразі не дуже готова. 

Наскільки масштабним може бути цей сценарій – сказати складно. Але великого запасу міцності у Путіна немає. Зрештою, йому (та стагнуючій економіці РФ) потрібен приток валюти... 

А тому не можна також виключати того, що ця гра м’язами з боку Кремля закінчиться нічим, що він спрямований радше на консолідацію російського суспільства (навколо нас вороги!), аніж на підготовку до гібридної агресії – але розглядати варто усі варіанти. 

І найголовніше – зберігати єдність із Заходом. Бо саме у цьому – запорука перемоги України у разі, якщо ситуація почне розвиватися за одним з гірших сценаріїв.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"