На перший погляд, це виглядає іронічно, але Україна і Росія приблизно однаково – спокійно чи навіть кволо – зреагували на чергову порцію одкровень самопроголошеного президента Білорусі Александра Лукашенка.

Нагадаю, Лукашенко в інтерв’ю російському пропагандисту Кисельову дуже конкретно заявив, що вважає Крим "російським", та навіть пообіцяв злітати туди в якості найвищої форми визнання, а на додаток обтічно запевнив, що "не залишиться осторонь, якщо хтось затіє заварушку з Росією".

Причина обережної реакції Києва і Москви вгадується легко: усі звикли, що потоки свідомості самопроголошеного президента далеко не завжди реалізуються на практиці.

Тому обидві непримиренні столиці взяли тайм-аут для очікування дій Лукашенка.

На цьому подібне у діях та очікуваннях України та Росії закінчується.

Росія твердо переконана, що за якісь там особливі чи звичайні форми визнання анексії Криму давно Білорусі нічого не винна. Кремль вважає, що саме Білорусь заборгувала Росії в цьому питанні.

Тому на місці Лукашенка я б не надто сподівався багато виграти на своїй кримській ставці.

Перевіряти лояльність та відміряти Лукашенку продовження політичного життя будуть не за цим, а за його конкретними кроками в реалізації програми інтеграції та розвитку Союзної держави, тобто планового і послідовного демонтажу білоруської державності. Нічого нового, ця торгівля триває далеко не перший рік, демонструючи принципову відмінність. У той час як Україна затято, навіть ціною життів своїх солдатів, виборює у Росії право на державність, з боку Білорусі це питання не є ключовим. Для Лукашенка на торгах і переговорах завжди вагу мало лише виживання його режиму.

Та й Лукашенко знає: зраджувати його особисто у разі, якщо він виконає не все обіцяне, Путін не буде. Зрештою, місця в Росії багато, і не лише в Ростові.

Тому для нього Крим – це лише елемент картини.

А ось для України питання Криму – екзистенційне і самодостатнє. Тому будь-що з обіцяного Лукашенком – відкриття польотів "Белавіа" в Крим, його можливий візит на півострів чи відкриття в тимчасово окупованому Криму білоруських консульських установ – викличе реакцію Києва, яка, за висловом одного з українських топдипломатів, буде "люта і безкомпромісна".

Наскільки відомо авторові цих рядків, президент України вибиратиме з пакета пропозицій, де будуть найжорсткіші заходи дипломатичного реагування – розрив дипломатичних відносин, відкликання послів, закриття дипломатичних і консульських установ і далі за списком, добре відомим навіть студентам-міжнародникам.

Схоже, що українські спецслужби та Міноборони теж не матимуть аж надто серйозних заперечень для реалізації найжорсткіших заходів політичного та дипломатичного реагування.

Українській дипломатії варто подумати і над нестандартними креативними кроками.

Якщо білоруський уряд змушує побігати на морозі литовських і польських прикордонників та не приховує готовності робити це далі – що може завадити нам організувати "забіг по ООН" для білоруських та російських дипломатів для перешкоджання реалізації певних ініціатив щодо втрати нинішніми офіційними представниками Білоруссю міжнародно-правової суб’єктності?

Наприклад, можна подумати про способи визнання Світлани Тихановської одним з легітимних представників республіки Білорусь (звісно ж, у разі публічних запевнень та гарантій з її боку, що її позиція щодо Криму є принципово відмінною).

Можна також розпочати консультації з ширшим колом білоруських громадських діячів та організацій щодо інституалізації опозиції у вигляді уряду Білорусі в екзилі, з визнанням певних прав цього уряду – зокрема, на продовження строку дії паспортів тощо. Зважаючи на те, яка кількість білорусів була змушена залишити Батьківщину через репресії, такі послуги будуть їм потрібні.

Одним з логічних наслідків такого визнання може бути фінансова, політична та логістична підтримка ненасильницького спротиву білоруського суспільства проти узурпації влади.

Україна у цьому разі буде зобов’язана гарантувати білоруській опозиції доступ до власних дипломатичних ресурсів для забезпечення представництва інтересів білоруського народу на міжнародній арені. Аналогічні дії мають бути запропоновані і скоординовані з партнерськими державами. А зважаючи на те, що Захід вже давно і на найвищому рівні проводить зустрічі з Тихановською та іншими представниками білоруського суспільства, це – цілком досяжна задача.

Одним словом, за бажання перелік заходів самого лише політичного реагування, ініційованих Україною, може перевершити найважчі очікування режиму Лукашенка.

Але обирати президент України буде не лише з пропозицій МЗС.

В Україні ніколи не бракувало "лукашенкоферштейнерів". Однак перелік їхніх більшою мірою лукавих аргументів на користь підтримки добрих відносин з білоруським диктатором невблаганно скорочується – стараннями самого Лукашенка.

Ми вже все знаємо про економічну ціну показної соціальної справедливості в Білорусі. Дороги в Україні вже не поступаються, а незабаром і перевищуватимуть якість білоруських. Залишки допомоги Білорусі у військово-технічних питаннях (придбання комплектуючих і запчастин) більш ніж перекривають спільні російсько-білоруські військові приготування (які, слава Богу, почали сприймати дуже серйозно не лише в Україні).

Навіть якби можна було не зважати на етичний бік питання співпраці з диктатором і вбивцею – все одно кожен аргумент на користь відносин з Лукашенком знаходить не менш серйозний контраргумент.

І тому економічна відповідь Києва у разі, якщо Мінськ перейде від слів до справи, стає безальтернативною.

Схоже, що ігри Лукашенка в "реалполітік" навколо Криму цього разу можуть коштувати не надто сильній білоруській економіці втрати українського ринку для низки важливих товарів – бітуму, дизельного пального тощо.

В нинішніх глобальних політичних та економічних умовах можна побажати Білорусі успіхів у пошуку нових ринків збуту – і там чудово зрозуміють, що це звучатиме як знущання.

Нових джерел фінансування режим не має. Хіба що Путін вигадає черговий гігантський інфраструктурний проєкт розкрадання, крихти з якого перепадуть колишньому директору радгоспу. Тож, власне, самому Лукашенку варто подумати, чи збільшення залежності від Путіна гарантує йому продовження політичного існування?

Чи не єдине з того, що поки успішно захищають "друзі Лукашенка" в Україні – це аварійні поставки електроенергії з Білорусі. Проте якби енергія та креативність, що витрачаються на збереження економічних зв’язків з владою Лукашенка, витрачались на розвиток вітчизняної енергетики, то цього питання вже давно не існувало б. Але важливо інше – збереження залежності від поставок електроенергії з Білорусі неминуче призведе до того, що воно буде раптово припинене Лукашенком особисто або на вимогу Москви в момент, коли це створить найбільше проблем для України.

Нинішні заяви щодо Криму переконливо доводять, що актуальним є не питання, чи вдаватиметься Лукашенко до шантажу України, щойно матиме таку можливість, а те, на якому етапі він це зробить.

Тому для України продовження закупівлі електроенергії у Білорусі без чіткого та термінового плану її заміщення – небезпечна контрпродуктивна політика.

Втім, Україна не повинна і не ставить перед собою завдання спорудити завісу з Білоруссю.

Навпаки, варто заохочувати торгівлю на рівні малого та середнього бізнесу, прикордонну торгівлю тощо.

Пріоритетом мають бути міжлюдські контакти.

Окремої програми потребують питання заохочення білорусів вести бізнес та реалізовувати себе в Україні, і не лише для сфери ІТ.

Варто подумати над створенням можливості для служби в Україні білоруським військовослужбовцям, які не втратили розуміння, що відданість народу і державі не тотожна служінню диктатору.

Білоруське мовлення білоруською та російською мовами має здійснюватися не лише з Польщі та Литви, але й з України.

Ми не повинні втрачати білорусів. Інвестиція в білоруський народ сьогодні в перспективі обернеться вигодою від дружніх добросусідських відносин з демократичною правовою Білоруссю.

Автор: Богдан Яременко, 

народний депутат, фракція "Слуга народу",
ексглава комітету ВР з питань зовнішньої політики