Чим став 2021 рік для нашої держави на шляху до ЄС та НАТО – кроком вперед, чи назад, чи тупцюванням на місці?

На це запитання не так просто відповісти, як часом видається. Багато хто з нас має особисті суб’єктивні чи навіть емоційні оцінки з цього приводу, але якою є об’єктивна картина? Щоби допомогти її з’ясувати, а також підбити підсумки 2021 року, ми визначили по п’ять ключових "зрад", "перемог" та "бентег", тобто найвизначніших подій чи тенденцій у сферах, якими опікується "Європейська правда".

Цей текст допоможе і вам зважити виклики та досягнення, а минулого року не бракувало ані одних, ані інших.

П’ять перемог: майже все про безпеку

Кримська платформа, "Байрактари", евакуація з Афганістану, кінець епопеї з локалізацією, "перезавантаження" у проблемних сусідів.

Найголовніше досягнення 2021 року в дипломатії взагалі не викликає сумнівів, хай воно і не є "євроінтеграційним". Це, звісно ж, створення Кримської платформи – нового постійнодіючого міжнародного формату, що об’єднує зусилля друзів України задля повернення Криму. Це сталося уперше від початку протиправної анексії та окупації півострова Кремлем, а це саме по собі робить подію знаковою.

Але найголовніше – те, що Кримська платформа знайшла підтримку. І йдеться не тільки про саміт 23 серпня 2021 року, що зібрав небачений у Києві рівень іноземних учасників (деталі – у статті "Ляпас для Росії з 4 континентів"). Ще важливіше, що за чотири місяці відтоді посилання на "платформу" увійшло до рішень купи іноземних та міжнародних органів, аж до резолюції Генасамблеї ООН.

Саме так формується звичаєве міжнародне право. Цей процес довгий, але він дуже потрібен Україні, щоби зробити боротьбу за повернення Криму безальтернативною не лише для нас, а й для інших держав світу.

Перемогою року стали також нові постачання летальної зброї від країн НАТО, включно з турецькими "Байрактарами". Ударні безпілотники, що стали легендарними після останньої вірмено-азербайджанської війни, не мають аналогів у розпорядженні держави-агресора та змінюють баланс сил, що підтвердила істерика Кремля та його союзників у ЄС після першого успішного застосування "Байрактарів" на Донбасі.

Та й загалом турецький трек нашої зовнішньої політики є дуже успішним (до речі, нагадаємо про відеоінтерв’ю нашого нового посла у Туреччині).

Третя перемога – знову у сфері безпеки. Йдеться про події в Афганістані. У серпні, після виведення військ США, тамтешня влада впала за лічені дні, що стало несподіванкою для усього Заходу. Евакуація громадян з Афганістану відбувалася в умовах повного хаосу. Чимало європейських гігантів, включно з Німеччиною, виявилися неспроможними швидко реагувати на ті події, а от Україна показала себе дуже добре та вивозила з Кабула не лише своїх, а й громадян держав-союзників. Навіть Штати у якийсь момент просили Україну про допомогу.

Черговий український евакуаційний борт став останнім цивільним рейсом із захопленого талібами аеропорту. Детальніше про те, як це відбувалося, розповів ЄвроПравді посол України.

Топ-перемога проєвропейських сил у грудні – те, що під час ухвалення "закону про локалізацію" Україна не створила собі конфлікту з Євросоюзом, США та іншими партнерами. "Така собі перемога – самі створили проблеми і самі виправили", скажете ви, і будете праві. Однак загроза, створена популістами у новому парламенті, була дуже серйозною, про що не раз розповідала ЄвроПравда. Та зрештою скандальний закон ухвалили без норм, які створювали проблеми.

І, нарешті, номер п’ять нашого рейтингу – зміна влади у Молдові та Чехії, що завершилася цього року.

Ці події не залежали від України, але мають непересічне значення для нашого європейського майбутнього. Щоби переконатися у цьому, прочитайте короткий огляд Монобільшість без Зеленського: що змінять для України вибори у Молдові. А про очікування від Чехії, де президент Мілош Земан втрачає вплив, розповів наш посол у цій країні.

Треба підкреслити: це не повний перелік "перемог", за місце у ключовій п’ятірці була конкуренція (наприклад, ми не згадали про повернення "скіфського золота", про історичне рішення ЄСПЛ щодо Криму або про підписання перших декларацій про підтримку вступу України до ЄС). Однак важливо те, що жодна з цьогорічних перемог не пов’язана із проєвропейськими реформами.

Це відверто непокоїть.

А от зради щодо реформ – є.

П’ять поразок України

Зеленський "кидає" США, проблеми з реформами, викрадення Чауса, Білорусь, Грузія.

Безперечний номер один серед "зрад", про які писало наше видання за рік – це намагання влади України "кинути" Захід, не виконуючи юридичні зобов’язання та особисті гарантії щодо реформування нашої держави.

Причому провідна роль тут належить президенту Зеленському, який давав добро на порушення того, що він обіцяв особисто президенту США, в тому числі на їхній зустрічі, якої команда Зеленського так довго домагалася. Це і порушення принципів корпоративного управління, і абсолютно ганебна для нашої держави історія з обранням глави САП... Усе це додатково знижує шанси на прорив у відносинах України з НАТО у 2022 році, на який так розраховує Зеленський.

Та проблема полягає не лише в обмані нашого ключового зовнішньополітичного партнера. Гальмування реформ, які потрібні передусім Україні, є самостійною та дуже серйозною проблемою. Але, окрім того, це шкодить відносинам з ЄС та НАТО.

Історія із САП дозволяє противникам України стверджувати, що боротьба з топ-корупцією не є пріоритетом. Дещо тішить, що після дуже серйозного тиску з боку суспільства та західних партнерів були ухвалені зміни до судової реформи, що в ідеалі мають перезавантажити корумповану судову систему, але наразі вони не втілені. Закон про реформування СБУ (про що окремо ще згадаємо) так і не був ухвалений через спротив самої служби та кількох депутатів від партії влади… Втім, треба підкреслити, що незворотності по жодному з цих треків немає.

Ще одна безсумнівна "зрада" 2021 року – це історія з викраденням із Молдови екссудді Чауса, яке здійснили українські спецслужби, наробивши купу "смішних" помилок та створивши серйозні проблеми у відносинах Києва та Кишинева. Значення цієї події часто переоцінюють, що також робити не варто. Ні, Чаус не стоятиме між нашими державами вічно. Молдова, за даними наших джерел, вже готова переступити через цю проблему і співпрацювати з керівництвом України. Однак шкода, що Зеленський так і не знайшов сил вибачитися перед сусідами за це, хоча б неформально.

І нарешті, у списку "зрад" є дуже різні за суттю, але однаково сумні за наслідками для України події у двох державах нашого регіону.

Білоруський диктатор Александр Лукашенко у 2021 році оговтався від революції та ще більше укріпився у владі, одночасно продовжуючи поступатися суверенітетом на користь путінської Росії. Про небезпеки цього сказано багато, а ми нагадаємо лише про те, що на сайті ЄвроПравди створений розділ аналітики про події у Білорусі.

А ще однозначною "зрадою" є розвиток подій у Грузії, де внутрішній політичний конфлікт дедалі більше заважає рухові держави до ЄС і НАТО. Попри те, що обидві ключові сили – чинна партія влади "Грузинська мрія" та партія Саакашвілі "Єдиний національний рух" – є виражено прозахідними, їхній конфлікт дійшов межі, коли руйнує рух держави на Захід. Те, що у 2021 році Міхеїл Саакашвілі (у боротьбі з яким грузинська влада часом втрачає розум) повернувся до Грузії та сів у в’язницю, додало факторів нестабільності. Хоча лінія неповернення ще не перейдена, розвиток подій аж ніяк не тішить (ось тут можна читати аналітику про Грузію).

А ще він дуже шкодить Україні. Із відсуванням Тбілісі від перспективи вступу до НАТО Україна також автоматично віддаляється від Альянсу, бо наші держави там часто сприймають у парі.

Рік "бентег"

Донбас, відносини з США, реформа СБУ, перегляд Угоди про асоціацію, Німеччина та газ.

Та найбільше минулого року було тих сфер, де не можна говорити ані про "зради", ані про "перемоги". Тих, де ми на роздоріжжі, або у стані стагнації, або стоїмо на межі якоїсь із "червоних ліній".

Це, зокрема, тематика Донбасу. 

З одного боку, чекати жодних проривів тут не варто, бо вирішення конфлікту блокує особисто Путін, і жодні нові формати чи пропозиції не здатні принести зміни, доки цього не бажає Кремль. А якщо той забажає – то й нові формати не потрібні. З іншого боку, українська влада продовжує підігрівати очікування, мовляв, компроміс ось-ось, він близько – а потім зраджує сподівання тих, хто повірив у таку можливість.

Крім того, постійні пошуки нових аргументів, що переконали би Путіна, створюють теоретичну небезпеку того, що Київ одного дня припуститься помилки (як це ледь не сталося минулого року із "прямими переговорами"). Одним словом, "бентега"...

На другому місці – відносини з США.

Попри неодноразове порушення Банковою своїх зобов’язань, Україна лишається для Штатів важливим партнером, і це добре. У 2021 році ми оновили угоду про стратегічне партнерство, відбувся візит президента. Тобто ніби все за планом... Але далеко не тією мірою, як хотілося б.

Байден довів, що він не є "проукраїнським" президентом настільки, як на це дехто розраховував. Санкції проти "Північного потоку-2" скасовані. Діалог з РФ у Вашингтоні сприймають як щось обов’язкове... І утриматися в переліку пріоритетів США надалі буде непросто.

Третя "бентега" – це оновлена Німеччина.

Після перезавантаження влади Берлін шукає себе, а той факт, що коаліцію формують відразу три політичні сили, робить цей пошук ще складнішим. Чи запрацює російський газогін та за яких умов; чи буде Німеччина активною в переговорах щодо Донбасу; чи не візьмуть гору прибічники економічної нормалізації? 

Відповіді на ці питання Берлін лише визначає, і Україна має бути активною в цьому процесі.

Наступні два пункти – про реформи. "Європейська правда" дуже детально писала про реформу СБУ, і ми відверто розраховували, що цього року закон буде ухвалений – але не склалося. В останньому проєкті дійсно є певні недоліки, але ще сильнішими є зусилля противників реформування. Що ж, голосування за реформу змістилося на початок 2022 року. А ми і далі будемо слідкувати за процесом, у тому числі у тематичному розділі.

І п’ята "бентега" – це оновлення Угоди про асоціацію, що стало пріоритетом української влади, але наразі не принесло відчутних успіхів. І перепоною є, серед іншого, дії України. У тому числі – непоспіх у реформах.

Що ж, все це означає, що у 2022 році на нашу державу чекають серйозні виклики. Але жоден із них не є нездоланним. 

І насамкінець – ще одна "бонусна перемога". Але не держави, а суспільства. Наприкінці 2021 року один із рейтингів засвідчив рекордну підтримку західного вектора розвитку України: вступ до ЄС підтримують 67% українців, до НАТО – 59%. Це робить європейський вибір України незворотним і обмежує тих у владі, хто хотів би його підважити. Отже, працювати є над чим і є заради чого. 

А за перебігом реформ та відносин із ЄС у новому 2022 році, як завжди, слідкуйте на сайті "Європейської правди".

Автор: Сергій Сидоренко, 

редактор "Європейської правди"