Цей текст був опублікований ще до початку переговорів, але виявився абсолютно точним у висновках: офіційні повідомлення з Вашингтону та Москви підтвердили як ключову вимогу Путіна, так і наші очікування щодо відповіді Байдена. Тож якщо бажаєте розібратися, що відбувалося на "російсько-американському саміті" - запрошуємо до прочитання та до перегляду наших пояснюючих відео.

* * * * * 

7 грудня о 17.00 за київським часом розпочалася друга повноцінна зустріч чинних президентів США та РФ – Джозефа Байдена та Владіміра Путіна. Щоправда, цього разу, на відміну від їхньої першої зустрічі у червні-2021 у Женеві, лідери спілкуються по відеозв’язку.

Серед інших відмінностей – швидкість організації зустрічі та її тематика.

Про дату червневого "саміту США-РФ" було відомо наперед, її підлаштували під плани президентів, детально підготували місце тощо. Натомість нинішня розмова, хоч і не є геть несподіваною (на переговорах 16 червня говорили, що непогано було б підбити підсумки за пів року, цей термін спливе за тиждень), але домовленість про неї Кремль та Білий дім узгодили в останній момент, як реакцію на дії РФ поблизу кордону з Україною.

Це визначає і тематику зустрічі. Формально Байден та Путін лишають можливість спілкуватися на будь-які теми світової безпеки, але ніхто не приховує, що левова частка розмови буде присвячена українському питанню та діям РФ на своєму західному кордоні.

Путін висловив свою позицію, яка більше схожа на ультиматум. Він вимагає від Заходу письмових гарантій того, що Україна ніколи не вступить до НАТО, і вважає це передумовою зменшення напруженості в Європі. Про те, що стоїть за цим ультиматумом, на що можна розраховувати Україні і якими є інструменти тиску Кремля на Захід – дивіться у нашому відео "Що стоїть за погрозами РФ напасти на Україну? Пояснюємо!".

Детальніше про позицію сторін та про переговори у Європі щодо можливості російської агресії – у цій статті. Там детальніше про підсумки, домовленості сторін та про те, чи можливе відключення Росії від системи SWIFT.

Напруження для зустрічі

Припущення про те, що військові маневри Росії мають на меті щось більше, аніж просто тренування, і навіть більше ніж підготовку військової операції, були ще від перших повідомлень у ЗМІ про посилення російської загрози наприкінці жовтня. Зрештою, досвід таких дій у Кремля вже був: у квітні цього року РФ також, не ховаючись, зібрала під кордонами України 100-тисячну армію і тим самим загострила відносини із Заходом.

Тоді напругу зняла телефонна розмова, а також пропозиція Байдена про особисту зустріч із Путіним. І хоча у Москві заперечують, що задовольнилися цим – але невдовзі після переговорів та без жодних інших вагомих підстав оголосили про відведення військ.

Втім, зараз не було ясно, чого саме хоче досягти Путін новою ескалацією і чи не готується він справді до нового вторгнення.

Але минали тижні, про військові маневри РФ написало буквально кожне велике західне медіа – і все це не призвело до жодних змін. Карти та розвіддані про розквартирування військ у відносній близькості до кордону з Україною, які потрапляють до преси, є рівно такими, як місяць тому. Росія – вільно чи невільно – створює враження того, що вона чогось чекає.

Бо щонайменше з військової точки зору це очікування перед нападом на Україну не має сенсу. Неприховано скупчувати армію, давати противникові, тобто Україні, час підготуватися; дати час для США переконати європейських партнерів у серйозності ситуації, спільно узгодити відповідь та висунути на адресу Росії офіційне санкційне попередження – це доволі дивна тактика у разі, якби від початку йшлося про наміри швидкого нападу та захоплення української території.

Треба наголосити: виключати військові наміри РФ також не можна.

Дії та стратегію Путіна не завжди можливо передбачити, якщо виходити з традиційної логіки.

До того ж не виключено, що Кремль одночасно "тестує" Захід та українську владу: чи "проковтнуть" вони нинішнє загострення на кордоні? Чи викличуть військові погрози з боку РФ дипломатичний опір? Через це підкреслено жорстка і часом навіть надлишково жорстка реакція Заходу є цілком виправданою. І добре, що Україна згодом також погодилася долучитися до цього і станом на зараз підтримує західну риторику стосовно російських дій.

Однак і впадати у паніку та вважати загрозу нападу ледь не гарантованою також не варто. Особливо після того, як Росія оприлюднила ультиматум, який дуже схожий на реальну причину нинішньої напруженості.

Міфологія Путіна

1 грудня, під час прийняття вірчих грамот від нещодавно призначених до Росії іноземних послів, президент Путін виступив із промовою про новий світовий порядок та безпеку в Європі.

Її родзинкою стала вимога про письмові гарантії Заходу щодо "нерозширення НАТО на схід". Іншими словами – гарантії того, що Україну ніколи не візьмуть до Альянсу.

"У діалозі з США та їхніми союзниками ми наполягатимемо на виробленні конкретних домовленостей, які виключають будь-яке подальше просування НАТО на схід... Особливо наголошую: нам потрібні саме правові, юридичні гарантії, оскільки західні колеги не виконали взяті на себе усні зобов’язання", – заявив він.

Остання фраза заслуговує на окрему увагу. Путін і раніше багато разів казав, що, мовляв, у 1989-1990 роках, коли Радянський союз давав згоду на об’єднання Німеччини, то отримав усні гарантії того, що це буде останнім розширенням НАТО на схід. "Усім відомо про усні запевнення, що НАТО не буде розширюватися на схід, але зробили прямо протилежне", – додав Путін у промові.

Однак це – неправда.

СРСР не отримував таких обіцянок. Про це каже першоджерело – останній керівник Союзу Міхаїл Горбачов. Ще у 2014 році, вже після нападу РФ на Україну і після того, як у Кремлі почали активно "розганяти" думку про порушення Заходом такої "обіцянки", Горбачов дав інтерв'ю німецькому каналу ZDF, де прямо сказав, що це міф: в НАТО не обіцяли не розширюватися. Він також пояснив, що про це взагалі не йшлося і не могло йтися на переговорах, бо у Москві навіть теоретично не припускали таку можливість.

Так збіглося у часі, що та заява Горбачова прозвучала як спростування слів Путіна. Згодом, утім, колишній радянський президент утримувався від заяв з цього приводу, що виходили за межі традиційного кремлівського наративу. Втім, ми знайшли в архіві також відео ефіру ZDF, де політик це каже. Не зайвим буде додати, що вже після розпаду СРСР, на переговорах Росії та держав Заходу, таких гарантій тим більше не могло бути, бо цілком офіційно та публічно відбувався протилежний процес. Вже восени 1991 року у НАТО погодили зближення з трьома східноєвропейськими державами – Польщею, Чехословаччиною та Угорщиною (ця трійка проголосила мету вступу до НАТО ще до розвалу Союзу, що робило Альянс сусідом Союзу та власне Росії). У 1999 році процес приєднання першої "східної трійки" до НАТО завершився, а за п'ять років до Альянсу доєдналися ще сім держав Східної Європи. 

Увесь цей час, до слова, не лунало заяв про "порушення обіцянок" з боку Альянсу, натомість цей міф почав з’являтися вже за правління Путіна і саме у контексті України...

Створення міфології і доведення її до рівня майже релігії здавна є однією з визначальних особливостей Росії. Не виключено, що те саме відбувається й зараз. Не виключено, що російський президент і сам вірить у те, що каже.

Втім, щирість віри російських політиків та дипломатів у свої неправдиві заяви – це другорядне питання. Набагато важливіше те, що зараз ця ідея перетворилася на офіційну стратегію Москви. Після Путіна вже й міністр Сергєй Лавров кількаразово заявляв, що це нині ключова вимога РФ на адресу Заходу.

І немає сумніву, що саме це стало однією з ключових тем для обговорення на закритій президентській відеоконференції.

До речі, радимо продивитися редакційну дискусію про перебіг переговорів Байдена з Путіним.

Чи здасть Україну Захід?

Ворога не можна недооцінювати, і ставлення до Путіна це також стосується.

Але переоцінювати здатності кремлівського лідера та вважати, що він не хибить у розрахунках – так само небезпечно. Тим більше після тієї кількості помилкових розрахунків, очікувань та дій, яких Кремль припускається з українського питання.

Цього разу розрахунок Путіна на те, що Захід погодиться дати йому гарантії щодо України, яких він вимагає, так само може бути хибним. Ба більше, усі свідчення, які надходять від західних партнерів, свідчать про те, що цієї згоди немає і близько.

Ми у ЄвроПравді, звісно, не заперечуємо, що на Заході є чимало тих, хто готовий поступитися інтересами України, аби лише заспокоїти Путіна. Найбільше подібних "путінферштеєрів" – у континентальній Західній Європі, особливо серед тих політиків, які не обіймають керівні посади у своїх державах. Остання ремарка має значення. Якось так відбувається: щойно політик опиняється "біля керма", отримує доступ до урядової аналітики та інформації спецслужб, бере участь у закритих міжурядових дискусіях щодо України – ставлення до російських ідей стає менш прихильним.

За останні роки ми це бачили неодноразово. Серед найяскравіших прикладів – прихід до влади у Греції та Італії відкрито проросійських популістів, які обіцяли "обійняти" Путіна та зняти санкції – але дуже швидко ставали вельми поміркованими і лишалися такими аж до втрати влади у своїх країнах.

Та наразі йдеться про переговори господаря Кремля навіть не з європейськими політиками, а з Байденом.

Ми не маємо ілюзій щодо нібито "проукраїнськості" Байдена – цей популярний в Україні стереотип є хибним. Лідер США є "проамериканським". Він переймається думками та очікуваннями своїх виборців. Але річ у тім, що й ті – на нашому боці.

Американське суспільство не пробачить Байдену, якщо той виконає цю забаганку Путіна.

Для США це було би принизливо.

Принцип про те, що Росія не має права визначати "лінії поділу у Європі", так довго проголошувався американцями як базовий, що зараз публічно відступити від нього Байден просто не зможе – навіть якби захотів цього.

Бо це потягнуло би шалені електоральні втрати для партії – конкуренти, республіканці, зробили би це базою своїх наступних кампаній. Тим більше, що Путін, нагадаємо, прагне саме публічної, а бажано – й письмової згоди США на такий поділ.

Та й зрештою, усі заяви та дії Вашингтона підтверджують: можливість здачі виключена. У Білому дому за останні дні зробили кілька заяв, які виключають можливість поступок; американці показово та публічно проголосили, що координують з Україною свої перемовини з Путіним, а до того ж Вашингтон домовився про єдину позицію з цього питання з усіма ключовими європейськими лідерами.

На цьому тлі логічною стала заява Кремля, який в останні години перед перемовинами визнав, що прориву на відеозустрічі не буде.

Може виникнути запитання: то як у цьому разі Байден планує "заспокоїти російського ведмедя", як переконати Путіна зняти напруження на кордоні? Ми не маємо чіткої відповіді, але два варіанти є цілком можливими.

По-перше, не варто забувати про досвід весни 2021 року, коли самої лише пропозиції Байдена про особисту зустріч виявилося достатньо для Путіна, щоби РФ за тиждень почала відведення своїх військ. Не варто розраховувати, що зараз відбудеться те саме, але й виключати цього також не можна.

А по-друге, для переговорів з диктатором, який поволі втрачає адекватне сприйняття реальності, але досі зберігає контроль над ядерною кнопкою, є вічне правило: не варто провокувати того, хто несповна розуму. Тож у період найбільшого напруження у відносинах краще утриматися від різких змін своєї політики, щоби опонент не зробив дурницю, яка зашкодить усім.

Повернемося до того, про що вже йшлося вище. Передбачити дії Путіна не можна. Вони часом алогічні. Захід (а тим більше Байден, який довго опікувався українською та російською тематикою) це чудово засвоїв.

А тому можна бути впевненим – ця відеозустріч нічого принципово не змінить. Здача інтересів України, про яку мріє Кремль, виключена. Але й карколомні санкції, на кшталт "відключення Росії від SWIFT" вже зараз, лише для того, щоби налякати Путіна – так само виключені. Хоча чутки про таку можливість американці все ж запустили у медіа. А вже після переговорів президентів безпековий радник Байдена Джейк Салліван знову натякнув на це, що США готові зробити те, чого не робили в 2014 році.

Втім, наголосимо, це буде можливо лише у разі, якщо Росія перейде у наступ. А такий варіант, попри публічну риторику в США, там насправді не вважають аж надто реальним.

Схоже, що США намагатимуться затягнути час і дати Путіну можливість відступити. І це цілком може статися. Зрештою, запас міцності Росії значно менший ніж у США, а її зав’язаність на економіку Заходу є завеликою. Та й Росія вже зараз, через путінську "гру м’язами", починає фінансово втрачати – на фондових ринках, через поступовий відхід інвесторів, які не знають, що ж хоче Путін, тощо.

У цій грі нервів час, на щастя, грає не на користь Кремля.

Автор: Сергій Сидоренко,
редактор "Європейської правди"