Эрдоган под натиском проблем: почему власть в Турции стремительно теряет популярность
Сусід та стратегічний союзник України переживає непрості часи.
Стрімка девальвація національної валюти, різка інфляція, яка лише за офіційними даними перевищила 20% річних, протести та падіння рейтингів влади.
Все це – про Туреччину.
Усі спроби президента Реджепа Таїпа Ердогана вирівняти ситуацію поки призводять лише до протилежних наслідків.
І це дає опозиції гарну базу для перемоги.
Ситуацію ускладнює й той факт, що Ердоган незмінно перебуває при владі з 2003 року, коли очолювана ним Партія справедливості та розвитку (ПСР) вперше перемогла на парламентських виборах, а сам він посів крісло прем’єра. У 2023 році у країні пройдуть одночасно парламентські та президентські вибори, і головним питанням сьогодні залишається, чи покладуть вони край двадцятирічному правлінню чинного лідера Туреччини.
Опозиція дедалі голосніше вимагає дострокових виборів, а експерти обговорюють можливі сценарії поступового транзиту влади всередині правлячої партії. Проте такий транзит вимагає стабільності влади – а цього у сусідів наразі немає.
Чи переросте у Туреччині економічна криза в політичну? І чи загрожуватиме вона відносинам з Україною? Спробуємо розібратися.
Інфляція знищує рейтинги
Турецька ліра побила сумний рекорд. Якщо не станеться несподіванки, саме ця валюта стане найбільш знеціненою у 2021 році – від початку року вона ослабилася на 45%. І не виключено, що це падіння було би ще більшим, якби не валютні інтервенції.
Знецінення національної валюти підштовхує ціни. За офіційними даними турецького Держкомстату, річна інфляція склала 21%, проте ці цифри викликають сумніви у незалежних експертів. Альтернативні розрахунки, проведені ENAGRUP, якими оперує опозиція, фіксують річне зростання цін на рівні 58%.
Причина цієї кризи – боротьба влади за дешеві кредити.
Нагадаємо, що у 2005 році турецький уряд списав шість нулів на банківських купюрах, після чого новий курс – 2 ліри за долар – стабільно тримався протягом дев'яти років.
Перші дванадцять років перебування ПСР при владі стали періодом турецького економічного дива, коли економіка зростала на 6-7% на рік, в країні розвивалися нові галузі промисловості, а стабільна економічна і політична ситуація сприяла припливу іноземних інвестицій. Середній дохід на душу населення в Туреччині досяг майже 10 тисяч доларів на рік.
Швидкі темпи економічного зростання великою мірою стали можливі завдяки ліберальній політиці тодішніх міністрів фінансів Алі Бабаджана (очолював міністерство у 2003-2015 роках) та Мехмета Шимшека (звільнений у 2018 році).
Експерти майже одностайні в тому, що фінансові проблеми Туреччини почалися після переходу країни до президентської форми правління у 2018 році, коли Ердоган проголосив курс на "економічну боротьбу за незалежність".
Йдеться насамперед про державне втручання у монетарну політику Центробанку задля зниження відсоткової ставки.
Президента непокоїть, що останніми роками турецька економіка демонструє низькі темпи зростання. Востаннє реальний ВВП Туреччини демонстрував високі темпи росту в 2017 році.
Окрім світової фінансової кризи, однією з головних причин цього гальмування стало зменшення іноземних інвестицій на тлі політичних конфліктів турецької влади з країнами Заходу. Після закупівлі Туреччиною російських С-400 справа дійшла навіть до накладання західних санкцій на військову промисловість Туреччини.
Окрім високої ваги ВПК в турецькій економіці, санкції прямо впливають і на плани інвестування в інші сектори.
Рецепт вирішення цієї проблеми досить простий. Турецький президент залишається прихильником розігріву економіки шляхом зниження облікової ставки. Проте механізми, які відносно добре працюють у США чи ЄС, у Туреччині лише прискорюють зростання цін.
Останній стрибок курсу відбувся 3 грудня – після чергового зниження облікової ставки за прямим наказом президента.
Так само зворотний ефект дають регулярні звільнення очільників Центробанку – з 2019 року їх змінилося вже четверо. За той же час в уряді було три міністри фінансів, включно із зятем президента Бератом Албайраком.
Економічні проблеми напряму впливають на добробут населення – і це вже має політичні наслідки. В опозиційно налаштованих містах "берегового поясу" заходу та півдня країни, а також найбільших мегаполісах – Стамбулі та Анкарі – дедалі частіше спалахують протестні акції.
І хоча наразі переростання їх у масове явище владі вдається уникнути, протести тривають.
Водночас падає популярність Ердогана і серед його традиційного електорату – консервативного середнього класу та великого бізнесу. Великою мірою ця підтримка забезпечувалася стрімким зростанням економіки за часів його прем’єрства. Тож не дивно, що разом з падінням курсу ліри почали падати і рейтинги влади.
За свідченнями соціологів, якби вибори у Туреччині відбулися зараз, правляча партія та їхні партнери по коаліції – вперше в історії – програли б загальнонаціональні вибори опозиції.
Вибори під ювілей
Планові вибори у Туреччині (одночасно президентські та парламентські) мають пройти у 2023 році – і це символічна дата в історії країни.
Через рік Туреччина святкує 100-річчя заснування республіки. І цей рік мав би стати остаточним тріумфом 20-річного правління Ердогана.
В турецьких ЗМІ триває дискусія, чи дозволили б поточна політична ситуація та фізичний стан президента балотуватися на наступний термін. Проте в будь-якому разі результати виборів 2023 року мають сформувати ліміт легітимності, який дозволить Ердогану зберегти політичний вплив в країні, навіть покинувши лідерські посади.
На забезпечення цього результату мала б спрацювати і реалізація низки масштабних програм та інфраструктурних об’єктів. Серед них: канал "Стамбул", що має стати штучною альтернативою Босфору, космічні програми Туреччини (включаючи запланований на 2023 рік запуск ракети на Місяць), побудова атомної станції Аккую.
Втім, нинішні економічні проблеми ставлять під сумнів реалізацію цих грандіозних планів.
Вже офіційно оголошено про перенесення дати відкриття каналу "Стамбул", все більше сумнівів і щодо запуску місячної програми.
Виникає замкнене коло. Рейтинги вимагають пришвидшення економічного росту і виконання анонсованих програм. Разом з тим втручання держави у монетарну політику та нові заходи стимулювання економіки щоразу призводять лише до нового стрибка цін та подальшого знецінення національної валюти.
Виходом із ситуації могла би стати зміна економічної моделі: відмова від ручного керування економікою та вирішення політичних проблем із Заходом. Однак цей шлях не гарантує швидких результатів, а головне – суперечить світогляду президента, який розглядає боротьбу з "банківським лобі" як особисту справу честі.
У такій ситуації рятівною паличкою для Ердогана може стати арабський капітал з країн Затоки. Це вже спрацювало під час попередніх виборів, коли на тлі протистояння із Саудівською Аравією Туреччині вдалося залучити катарські інвестиції на суму понад $15 млрд.
Щось подібне Анкара може спробувати і зараз. На цьому тижні у Досі відбулося чергове засідання турецько-катарської стратегічної ради, в рамках якого Ердоган підписав низку документів про поглиблення співпраці зі своїм катарським колегою. На полях саміту відбулася і окрема зустріч голів Центробанків двох країн.
Проте як довго "гарячі" арабські інвестиції зможуть утримувати розігріту турецьку економіку – наразі невідомо.
Якщо не Ердоган, то хто?
Падіння рейтингів турецької влади дає непогані шанси опозиції.
Традиційно головними конкурентами Ердогана залишаються лівоцентристські та ліберальні партії, зокрема Республіканська народна партія (РНП). Її обличчям є "неофіційний лідер", популярний мер Стамбула Екрем Імамоглу.
Нагадаємо, у 2019 році, щоб запобігти перемозі опозиціонера у Стамбулі, турецька влада пішла на скасування результатів виборів та призначення повторних на літо – час, найбільш невдалий для опозиції. Проте повторна перемога опозиціонера виявилась ще більш переконливою – і це стало першою масштабною поразкою Ердогана.
Також серед опозиціонерів – мер Анкари Мансур Яваш. Його популярність різко зросла два роки тому, коли вперше за чверть століття він переміг на цій посаді кандидатів від влади.
Союзником РНП є Хороша партія – більш консервативна політична сила, яка критикує Ердогана за відхід від курсу Ататюрка.
Втім, останніми роками в опозиції з’явилися й нові сили – колишні соратники Ердогана, які нещодавно створили власні політичні проєкти.
Це консервативна Партія майбутнього експрем’єра Ахмета Давутоглу та ліберальна Партія демократії і прогресу вже згаданого вище Алі Бабаджана.
Наразі опозиція веде дискусії щодо об’єднання зусиль задля повернення країни до парламентської форми правління, а в перспективі – спільних дій на наступних виборах. Водночас владна коаліція готує пакет змін до виборчого законодавства, яке має винести на розгляд парламенту вже в березні наступного року.
Втім, важливим для України є те, що усі провідні партії Туреччини займають подібну позицію як у питанні відносин з Україною, так і в оцінці російської агресії. Жодна з них не визнає незаконної анексії Криму, усі виступають на підтримку територіальної цілісності України, включно з Донбасом і Кримом.
Так само проукраїнську позицію займають і політики, яких найчастіше називають потенційними наступниками Ердогана: чинні міністр оборони Хулусі Акар та міністр внутрішніх справ Сулейман Сойлу – чи не єдиний міністр, який затримався в уряді ще з 2016 року.
По суті, дружню до РФ позицію займають лише маргінальні сили: послідовники Дугіна, євразійці з партії "Ватан" ("Батьківщина") та нечисленні ультраліві й комуністи.
Це дає надію на те, що відносини України та Туреччини залишатимуться стабільними за будь-якого результату виборів.
Втім, існують чималі ризики, що погіршення економічної ситуації в країні та маневри турецької влади на міжнародній арені можуть спричинити зростання напруги у відносинах Анкари зі США та ЄС.
Зважаючи на важливість для України співпраці як із Заходом, так і з Туреччиною, це може значно ускладнити зовнішньополітичні задачі, що стоять перед Києвом.
Автори:
Євгенія Габер, старший аналітик Центру досліджень сучасної Туреччини (Карлтонський університет),
Юрій Панченко, редактор "Європейської правди"