"Ніякої зброї для кризових районів" – за цією формулою вже багато років живе німецька зовнішня політика. 

З цією формулою вже зіткнулася Україна – і зараз активно намагається змусити Німеччину відійти від неї та чує у відповідь, що Берлін не робитиме цього з принципових міркувань, бо не хоче, щоби його дії призводили до насильства у зоні конфлікту. 

На перший погляд, німецький принцип звучить достатньо обґрунтовано і етично. Хто буде сперечатися, що запобігання ескалації є важливим кроком до збереження миру. 

Але які наслідки у реальному життя має слідування цьому принципу? І чи завжди такі дії Берліна запобігають зростанню насильства? Відповідь негативна. Часом відбувається протилежне: відмова Німеччини постачати зброю для захисту лише посилює тих, хто атакує. Український приклад тут не єдиний.

Приклад перший: Ізраїль

Безперечно, це кризова зона. Рішення Генеральної Асамблеї ООН у 1948 році розділити британську підмандатну територію в Леванті на єврейські та палестинські держави призвело одразу після рішення ООН до нападу шести арабських країн на тимчасову державу Ізраїль як "оселю" єврейського народу. 

Прочитайте книгу Йорама Канюка "1948" та отримайте уявлення про екзистенційну боротьбу проти цього нападу. 

Величезна кількість жертв, на волосині висіло саме існування єврейської держави, що стала притулком для багатьох людей, які пережили Голокост. 

Чи було б неправильно надсилати зброю захисникам євреїв?

6 жовтня 1973 року, Йом Кіпур, головне свято ізраїльтян – Єгипет, Сирія та інші арабські держави напали на Ізраїль. Країна не була добре підготовлена до цієї атаки, втрати людей та матеріальних ресурсів були величезними. 

За тиждень у ізраїльської армії закінчилося озброєння. Знищення ізраїльської держави було неминучим. 

Тільки рішення США постачати Ізраїлю зброю запобігло поразці. Ця зброя була доставлена ​​до Ізраїлю через Азорські острови, частково з американських запасів, що зберігалися у Німеччині.

У відповідь арабські держави припинили постачання нафти.

На той час канцлером Німеччини був Віллі Брандт. 24 жовтня державний секретар у Міністерстві закордонних справ вимагав від посланника США Франка Кеша припинити постачання американської зброї "з використанням території Федеративної Республіки Німеччина". 

Цілком можна зробити висновок: нафта для Німеччини була важливіша за самооборону держави Ізраїль на межі нищівної поразки.

Приклад другий: Югославія, що розпадалася

Спроба дипломатичним шляхом встановити новий баланс республік, що входять до складу Югославії, за допомогою ротаційної президентської системи і, таким чином, зберегти югославську державу провалилася. 

Белград був не готовий ділитися владою і вторгся у Словенію у червні 1991 року. Більшість техніки, що належала югославській армії, залишилася у Сербії. 

У липні 1991 року тисячі людей протестували проти війни на мирному рок-концерті у Сараєві. Влітку того ж року південно-сербська армія разом із сербським націоналістичним ополченням напала на Хорватію, а навесні наступного року – на Боснію. 

Коли четники разом із сербською армією під командуванням генерала Младіча та глави держави Мілошевича напали на малоозброєну Боснію, Європа запровадила ембарго на постачання зброї до цього регіону.

Це не зупинило сербських екстремістів, адже вони були озброєні до зубів. 

Натомість боснійцям доводилося захищатися за допомогою примітивної зброї. А коли будь-яке нове селище потрапляло до рук сербських екстремістів – це означало вигнання, ґвалтування жінок та масові вбивства, в тому числі мирного населення.

На ситуацію не змогло вплинути і введення "блакитних шоломів" ООН, які не мали військового мандата, окрім як захищати себе.

Тож яким був етичний зміст рішення Заходу не лише не захищати боснійців, а й не давати їм зброю для самозахисту?

Уроки України

Ситуація, аналогічна югославській, мала повторитися через 20 років в Україні. 

У Криму з українського боку не пролунало жодного пострілу, коли російська армія захопила владу на півострові. Обороноспроможність української армії (на той момент вона оцінювалася в 6 тисяч боєздатних осіб) була схожа на боснійську армію в 1992 році.

Люди в спортивних костюмах, без шоломів та захисних жилетів намагалися відбитися від переважної сили російських військовослужбовців та сепаратистів за допомогою вбогих запасів.

Український олігарх Коломойський, який на той час грав провідну роль на сході України, не є благородною людиною. Але хто знає, чи не поширилася би сепаратистська територія (яка точно є не найкращим місцем для життя!) на частину Дніпропетровської області, якби він не створив ополчення та не організував оборону?

Але повернемося до рішень Заходу та Німеччини. 

Постачання зброї можливе!

Чи було миротворчістю залишити Україну, якій довелося ціною величезних зусиль захищатися від переважаючих російських сил, настільки беззахисною, наскільки це можливо, відповідно до девізу "Жодної зброї в зонах кризи"?

Очевидно, що ні.

Отже, постачання зброї в кризовий регіон юридично можливе і часом є політично необхідним.

Ба більше, іноді Німеччина відступає від цього принципу!

Наведу такий приклад. 

Коли у 2014 році курдські міста та села на півночі Іраку опинилися під загрозою захоплення бойовиками "Ісламської держави", федеральний уряд та Бундестаг вирішили підтримати курдські збройні сили Пешмерга зброєю із запасів Бундесверу. 

Тодішній міністр оборони (а нині – президентка Єврокомісії) Урсула фон дер Ляєн закликала до "готовності відкинути табу та обговорювати їх відкрито". 

А отже, інша політика Німеччини цілком можлива! І приклади з недавньої історії, коли принциповість Німеччини лише сприяла кровопролиттю, варто згадувати, щоби пам'ятати, якою може бути ціна бездіяльності. 

Уроки історії

Наостанок – дещо давніший приклад.

Під час Другої світової війни, коли захоплена нацистами Норвегія звернулася до США з проханням надати зброю, президент Рузвельт спочатку відмовив. Адже він обіцяв своїм виборцям не втягувати Америку у війну, а ідея вступу у війну в Європі не була популярною в Сполучених Штатах. 

Тож логіка американського президента була цілком зрозумілою. 

Проте чи можна назвати її політично мудрою та етично необхідною? 

Здається, історія дала відповідь на це запитання.

Автор: Марілуїзе Бек,

засновниця Ліберального модерного центру (Німеччина),
депутат Бундестагу (1983-2017), колишній спікер з питань політики в Східній Європі фракції "Союз 90/Зелені"