Протягом усього XX століття етнічне питання було не тільки одним із вирішальних у міжнародній та внутрішній політиці Європи та світу, а й причиною регулярних конфліктів і навіть воєн.

Утім, здавалося, що розвиток міжнародного права після Другої світової війни, а також процес європейської та євроатлантичної інтеграції, зокрема після війн на Балканах, остаточно унеможливили використання етнічного фактора як приводу та причини для війни. 

Таке переконання утвердилося в Європі на початку 2000-х і протрималося до 2014-го року, коли Росія окупувала Крим та частину Донбасу. 

Нова точка відліку. Зворотного?

Щоб виправдати порушення усіх можливих міжнародних норм і зобов’язань, Москва використала вісім років тому саме етнічний фактор – "захист росіян та російськомовних" від ефемерної загрози з боку "українських фашистів та нацистів". 

Російська агресія в Україні забрала життя уже понад 14 тисяч людей. І значну частину загиблих складають якраз росіяни та російськомовні, які захищали саме Україну на її східних кордонах.

Захищати, вбиваючи – звучить як божевілля.

Ще більш божевільними виглядають сьогоднішні намагання Росії і далі переконувати увесь світ у власній правоті та безневинності. А разом з тим – і в тому, що в Україні досі йде громадянська війна чи що російськомовні досі потребують захисту.

І це при тому, як слушно нещодавно зауважив відомий історик Тімоті Снайдер, що сьогодні росіяни і російськомовні в Україні з точки зору своїх прав та самореалізації почуваються у більшій безпеці, ніж росіяни в самій же Росії. 

З одного боку, це доводять справи Навального чи ледь не будь-якого іншого російського опозиціонера. З іншого – історія 16-річної москвички Анастасії Шаботової, яка в 2019-му змінила російське громадянство на українське, стала триразовою чемпіонкою України з фігурного катання та виступила днями на Олімпійських іграх у Китаї під синьо-жовтим прапором, у вишиванці та під композицію "Щедрик".

Травми минулого як сучасні виклики

Попри всю абсурдність та штучність своїх аргументів, російська пропаганда, на жаль, доволі ефективно апелює до "етнічних травм" минулого, намагаючись спровокувати ланцюгову реакцію, виправдати та легітимізувати власні агресивні дії в Україні (нинішні та майбутні), посіяти хаос.

На жаль, цих травм вистачає в історії Європи. Свідченням того, що вони досі остаточно не загоєні, є хоча б результати опитування Pew Research Center за весну 2019 року. Згідно з ним жителі одразу кількох європейських країн, у тому числі членів НАТО, згодні, що частина території їхніх держав-сусідів належить їм. 

До прикладу, в Угорщині це 67% опитаних, у Греції – 60%, Болгарії – 58%, навіть у Польщі – 48% (в Україні – 47%, але варто зважати власне на фактор анексії Криму та окупації частини Донбасу).

Ці вражаючі, на перший погляд, цифри навряд чи шокуватимуть, якщо бодай трохи зануритися в історію кожної з цих країн. І тоді радше виникне співчуття та емпатія, аніж страх перед загрозою реваншизму чи ревізіонізму. Адже сценарій, за якого будь-яка країна-член НАТО вчинить агресію проти іншої держави, сусіда, нагадує радше нічне жахіття, ніж реальність.

Але Росія робить усе, аби якомога більше людей повірили в можливість таких сценаріїв.

Російські гібридні спецоперації

Саме тому, одночасно з військовими діями на сході та півдні України, останні вісім років Кремль проводить гібридні спецоперації на західних кордонах України та в Європі загалом. 

Мета – не тільки оживити старі історичні рани, а зіштовхнувши сусідів лобами, підірвати європейську та євроатлантичну єдність. У випадку з Україною – посварити її з західними сусідами, а відтак загальмувати рух Києва на захід, щоб залишити нас у своїй сфері впливів. 

Тож не варто дивуватися, що саме українсько-угорським та українсько-польським відносинам приділяють таку велику увагу російські медіа.

Більше того, тільки за останні кілька місяців, одночасно зі стягненням безпрецедентної кількості російських військ під кордон з Україною, Москва організувала відразу кілька гібридних спецоперацій за вже згаданими напрямками.

Приклад №1 – "польський". Під час останньої кібератаки на сайти державних органів України в середині січня хакери намагалися замаскуватися під поляків. 

Про це свідчить красномовне послання, оприлюднене за підсумками атаки трьома мовами, причому з помилками: ​​"Це Вам за ваше минуле, сьогодення і майбутнє. За Волинь, за ОУН УПА, за Галичину, за Полісся і за історичні землі".

Подібним чином зіштовхнути українців лобами з поляками, а одночасно й угорцями, російські спецслужби спробували, наприклад, й у 2018-му.

Тоді, у розпал українсько-угорської суперечки щодо закону про освіту, троє поляків підпалили офіс Товариства угорської культури Закарпаття в Ужгороді. Як зізналися вони на суді, їх найняв німецький журналіст Мануель Оксенрайтер, який близький до російського ультранаціоналіста Александра Дугіна та ультраправої партії "Альтернативи для Німеччини".

Утім, це лише одна з численних провокацій на етнічному ґрунті, які сталися за останні роки та за бодай частиною з яких чітко простежуються почерк та мотиви російських спецслужб.

Приклад №2 – "угорський". В середині осені 2021 року, ще коли Росія тільки починала стягувати свої війська до українського кордону,

у мережу були вкинуті "новини" про можливе військове зіткнення між… Україною та Угорщиною.

І знову ж таки – на етнічному ґрунті. Суть цих повідомлень зводилася до двох наративів, які просувалися в мережі одночасно:

1) Україна спробує помститися Угорщині за нову газову угоду з "Газпромом" шляхом тиску на угорську громаду, яка компактно проживає на Закарпатті;

2) Угорщина ухвалила рішення про передислокацію своїх військ з заходу на схід країни, до кордонів з Україною. 

Брутальна інформаційна кампанія з відвертою участю російських спецслужб, зокрема через залучення таких ресурсів, як News-Front, Antifashist тощо, охопила одразу обидві країни – і український, і угорський інформаційний простір.

Детальний аналіз цих спецоперацій рекомендуємо переглянути в окремих викриттях редакції Infopost.

- Як російська пропаганда лякає фейками про угорські війська під кордоном з Україною;

- Російський фейк про військову напругу між Будапештом і Києвом "вкинули" і в угорський інформпростір;

- Як Росія знову вигадує загрозу військового зіткнення між Україною та Угорщиною. 

Не варто недооцінювати вплив

З одного боку, ці інформаційні кампанії виглядають банальними, маргінальними та абсурдними. З іншого боку, вони охоплюють велику загальну аудиторію, якій нав’язується "мілітарний" порядок денний, хай би яким безглуздим та неймовірним він не здавався. 

А це веде до зміни поведінки та формування відповідної громадської думки. 

Яскравим прикладом цього є результати іншого соціологічного дослідження Фонду "Демократичні ініціативи", проведеного в Україні у листопаді 2021 року на замовлення Інституту Центральноєвропейської стратегії. 

Згідно з ним, 41,4% українців вважають, що політика Угорщини щодо угорської меншини, яка проживає на Закарпатті, "націлена на підготовку можливої ​​анексії та окупації цих територій Угорщиною".

І це при тому, що в рамках цього ж всеукраїнського опитування 28,3% українців відповіли, що Угорщина ставиться до України дружньо, 39,1% — що нейтрально, і тільки 15,3% — що вороже.

До слова, за результатами схожого соцдослідження, проведеного у Румунії в березні 2021 року, 49,5% респондентів заявили, що політика Угорщини щодо Трансільванії спрямована на "відірвання" регіону. Трансільванія та угорська громада Румунії — це ще одна ціль російської системної дезінформації останніх років. 

Але несправедливо було би "списувати" усе винятково на історичні травми та російську дезінформацію.

Річ у тім, що дуже часто політики (неросійські) спекулюють етнічним питанням та безвідповідально розігрують цю карту у власних внутрішньополітичних цілях, одночасно підігруючи російському впливу, збільшуючи його руйнівну вагу та вплив.

Це вкрай небезпечно, бо якраз досвід України, трагічна доля Криму та Донбасу показує, куди сьогодні може привести російська гра з етнічним питанням.

Відтак "мілітаризація" Росією етнічного питання в Європі вимагає не тільки зусиль кожної з країн, на які націлені ці гібридні зусилля Москви, а й колективної відповіді на цю загрозу, попри всі існуючі непорозуміння між країнами Центральної Європи.

Автор: Дмитро Тужанський,

директор Інституту Центральноєвропейської стратегії