Слідом за Україною заявки на набуття членства у ЄС подали й інші країни "асоційованого тріо": Молдова та Грузія. 

На перший погляд, нічого дивного: опір України російській агресії відкрив те саме "вікно можливостей", про яке так довго і багато говорили, проте ніхто не знав, коли це станеться – зняв табу з розмов про майбутній вступ України до ЄС. Звісно, інші країни також спробували "стрибнути" у цей потяг. 

Певною мірою це і є те саме "регіональне лідерство" України, яка відкриває європейське майбутнє не лише для себе, але й для партнерів та союзників. Та чи дійсно можна говорити про партнерське та союзницьке ставлення з їхнього боку? 

На жаль, щодо Тбілісі такої певності немає.

Достатньо згадати, що лише за пару днів до того, як грузинська влада підписала свою заявку на вступ, сталася інша важлива подія – Київ відкликав для консультацій двох послів – з Тбілісі та Бішкека. Причому це не емоційний хід "на пару днів". 

Зважаючи на перерване авіасполучення, потребу добиратися до Києва через Польщу тощо, Бішкек та Тбілісі тепер надовго залишилися без українських послів. 

Рішення щодо Киргизстану цілком зрозуміле – влада цієї країни ледь не єдина у світі публічно схвалила путінську "спецоперацію", тобто напад на Україну. 

Та як у цій компанії опинилася традиційно дружня до України Грузія? 

Хтось може дорікнути, що і Грузія, і Молдова не стали приєднуватися до західних санкцій проти РФ. Втім, питання точно не у цьому. Україна і сама вкрай неохоче ухвалювала рішення про санкції за дії, які нас напряму не стосувалися. Достатньо згадати, що Київ і досі не приєднався до більшості західних санкцій проти режиму Лукашенка! 

Тож питання санкцій – безумовно, неприємне, але явно не те, щодо чого Київ міг би так сильно образитися на свого партнера по "асоційованому тріо".

Питання в іншому. І тут дії Молдови та Грузії є радикально відмінними.

Після початку широкомасштабної російської агресії Молдова активно допомагає Україні, в тому числі приймає біженців. 

А от у відносинах Києва та Тбілісі у той самий час стався скандал, який і призвів до дипломатичного демаршу. 

"Хоробрі грузинські брати чекають в аеропорту, щоб вилетіти на допомогу Україні. Сподіваюся (прем’єр-міністр Грузії) Іраклі Гарібашвілі виявить мужність і дозволить виліт. На це чекає Україна! На це чекає Європа!" – написав пізно ввечері 28 лютого український прем’єр Денис Шмигаль. 

У це неможливо повірити, проте Тбілісі довгий час блокував виліт добровольців, які були готові воювати за Україну. Київ домовився про чартерний рейс, що мав відвезти їх до Польщі, а звідти до України – але грузинська влада не дала згоду.

Щоби поставити питання руба, Шмигаль зробив цю заяву, перевівши проблему в публічну площину – але Київ знову отримав тверде "ні".  

Цей крок і став причиною відкликання посла. 

"В основі ухваленого рішення президент назвав дві причини. Перша – це аморальна позиція грузинської сторони щодо санкцій, які були запроваджені через те, що Росія розв'язала війну з Україною. А друга – це рішення, яке не було ухвалене у зв'язку з відправкою добровольців до України", – заявив згодом радник посла України у Грузії Андрій Касьянов. 

На цей крок офіційний Тбілісі відреагував украй специфічно – поклав провину на опозицію, партію Саакашвілі, яка, мовляв, намагається розсварити Грузію та Україну. 

Більш нещире пояснення було би непросто придумати.

Звичайно, така позиція Тбілісі викликала гостру критику – як з боку опозиції, так і пересічних громадян. Від першого дня російської агресії у центрі Тбілісі та інших грузинських міст проходять багатотисячні протести на підтримку України. Згодом до вимог ввести санкції до РФ та надати Києву всю можливу допомогу додалася ще одна – відставка чинного прем’єра Іраклія Гарібашвілі.

Показово, що навіть ідея подання заявки на членство у ЄС була втілена лише через тиск вулиці. 

Довгий час у грузинському уряді вважали, що цей крок буде поспішним. Все змінилося, коли після візиту до Брюсселя до цієї вимоги доєдналася і президентка Саломе Зурабішвілі. Лише тоді в уряді та правлячій партії змінили свою позицію, підготувавши й схваливши відповідну заявку.

Втім, і у ній грузинська влада уникла будь-якої згадки України та її збройної боротьби проти російської агресії.  

"Грузія як асоційований партнер ЄС успішно виконує передбачені договором зобов'язання та зазнає значного прогресу у зближенні з ЄС з правової, економічної та політичної точок зору. Демократія, верховенство закону, захист прав людини, хороше правління – вже частина нашого щоденного життя. У політичну, економічну, соціальну – у всі сфери країни ми активно впроваджуємо європейські норми та стандарти", – так прокоментував заявку прем’єр Гарібашвілі.

Втім, усе перераховане існує лише у свідомості грузинської влади. Бачення Брюсселя щодо перебігу реформ геть інше. 

ЄС вже спробував виступити модератором із виходу Грузії з глибокої політичної кризи. За посередництва голови Європейської ради Шарля Мішеля сторони схвалили меморандум, який передбачав вкрай важливі реформи у сфері судочинства та прозорих виборів. Проте згодом, зіткнувшись із критикою Євросоюзу щодо виконання цього меморандуму, "Грузинська мрія" відкликала свій підпис – і це в ЄС сприйняли як відверте небажання Тбілісі проводити реальні, а не декоративні європейські реформи.

Тож стан реформ чи рівень свободи слова у Грузії наразі явно не відповідають амбіціям про отримання статусу кандидата на членство у ЄС.

У трійці держав, що прагнуть розпочати рух до членства – а це Україна, Молдова та Грузія, – остання має імідж аутсайдера та "поганого учня".

І це, до слова, дає змогу не виключати, що у ЄС до грузинської заявки поставляться інакше, ніж до української та молдовської.

Та чи означає все перераховане, що Грузія не має права на європейську перспективу? Жодним чином! Звичайно ж, має. 

Бо Грузія – це не лише уряд, а передусім грузинський народ.

А реакція суспільства – від протестів через нерішучість уряду до приватних ініціатив з підтримки українських біженців – свідчить, що Грузія була і залишається дружньою до нас країною, для якої європейська солідарність не є порожнім звуком. 

Звісно, така країна заслуговує на європейську перспективу. 

Однак треба усвідомлювати, що якщо Тбілісі вдасться скористатися нинішнім вікном можливостей, то це станеться не завдяки, а швидше всупереч чинній грузинській владі. 

І насамкінець. Особливо боляче бачити реакцію грузинського уряду, якщо згадати, що у 2008 році, під час нападу Росії на саму Грузію, Україна була одним з найактивніших голосів підтримки Тбілісі на міжнародній арені. Київ тоді надав засоби ППО, тодішній президент Ющенко полетів до Тбілісі, щоби підтримати грузинську націю. 

Тоді, напевно, ніхто не міг уявити, що за 13,5 років ми почуємо від влади Грузії, що це не їхня війна. На щастя, від народу Грузії ми чуємо протилежне.

ОНОВЛЕНО: наступного дня після публікації цього тексту сталася подія, яка підтвердила, наскільки поглибилася прірва між урядом Грузії та народом України. У той час, як весь цивілізований світ обмежує Росію і намагається змусити РФ платити політичну та економічну ціну за руйнування світової безпеки – Грузія, як з'ясувалося, провела переговори з РФ і отримала від Москви обіцянку щодо пом'якшення санкцій. А до того ж вдалася до брехні у діалозі з Києвом. Дедалі більше це стає схоже на намагання РФ розсварити дружні народи. І якщо так – то офіційний Тбілісі цим спробам охоче підіграє    

Автор: Юрій Панченко,

редактор "Європейської правди"