Попри численні прогнози, режим Лукашенка так і не доєднався до російського в його агресії проти України.

Від перших днів війни очікувалося, що участь у ній візьмуть і окремі підрозділи білоруської армії. І підстави очікувати цього були досить вагомі.

Втім, як виявилося, ця ідея викликала абсолютний спротив у білоруському суспільстві. І ймовірно – у частині еліт.

Тож самопроголошеному президенту Александру Лукашенку доводиться викручуватися з усіх сил, з одного боку – повністю підтримуючи агресію РФ (в тому числі жодним чином не виступивши проти ракетних ударів по Україні з території Білорусі), а з іншого – намагаючись знайти виправдання неучасті білоруської армії у війні з Україною.

Традиції спротиву

Після протестів 2020 року політичне поле у сусідній Білорусі майже повністю випалене.

Більшість противників Лукашенка вже давно перебувають в еміграції, а тим, хто лишився, доводиться зважати на все більш жорстокі заходи держави з контролю над суспільством.

Проте навіть у таких умовах білоруське суспільство виявилося здатне вражати.

Минулого тижня на всій території країни почалася "рейкова війна" – фактично було паралізовано залізничне сполучення.

Це сталося через напади на об’єкти залізничної інфраструктури й виведення їх з ладу.

Щось подібне у Білорусі відбувалося у 2020 році, і навіть у більшому масштабі. Проте зараз ця "рейкова війна" виявилася як ніколи болючою для РФ.

Достатньо сказати, що більшість нападів сталося біля ключової для російської військової логістики станції Барановичи – і це напевно завдало проблем у доставці палива та боєприпасів російським окупаційним силам в Україні.

При цьому, на відміну від 2020 року, режим Лукашенка до максимуму збільшив покарання за такі дії. Якщо півтора року тому такі дії розглядалися як псування залізничної інфраструктури, то тепер їх відносять до тероризму, а затриманим загрожує до 15 років ув'язнення.

Попри це повністю побороти "рейкову війну" режиму Лукашенка досі не вдалося.

В ситуації, коли можливостей для активного протесту майже не залишилося, багато білорусів обирають пасивний спротив – від початку війни знову різко зросла кількість біженців за кордон.

Ситуацію підігріло рішення Міноборони раптом викликати резервістів на кількаденні збори. І хоча в міністерстві переконували, що збори є плановим заходом і не мають нічого спільного з війною проти України – схоже, це лише посилило еміграцію з країни.

Зрештою, під великим сумнівом готовність воювати й самої білоруської армії.

Днями у мережі з’явилася непідтверджена заява голови білоруського Генштабу Віктора Гулевича, в якій він фіксує неможливість сформувати частини для війни з Україною та подає у відставку.

Швидше за все, документ є фейком. Чиновники в авторитарних країнах не пояснюють свою відставку принциповими мотивами, обираючи більш розпливчасті сімейні причини чи стан здоров’я.

Проте довгий час у цей фейк вірили саме через те, що опис настроїв білоруських військових виглядає досить подібним до істинного. У групах у соціальних мережах, де зазвичай спілкуються білоруські військові, ставлення до можливої участі  у війні з Україною є однозначним і протилежним від російського.   

Остання "скрєпа" Лукашенка

"Нас просто хочуть заштовхати на війну в Україні спеціально, щоб ми оголили решту наших кордонів, а потім з вами розберуться швидко, ми навіть з України не встигнемо повернутися, щоб вас захистити. Це тактика.

А стратегія у них – розібратися з Росією та з нами заодно. Ми розгадали їхні задуми, не просто розгадали, ми маємо достатньо інформації для цього... Ми боротимемося і вмиратимемо на нашій землі", – така заява Александра Лукашенка, оприлюднена 3 березня, відверто тягне на сенсацію.

Як виявляється, Лукашенко не готовий абсолютно підкорятися наказам Кремля і шукає ту шпарину, яка дозволить йому особисто вийти з конфлікту з найменшими втратами.

Принудительное вторжение: что меняет участие войск Беларуси на стороне РФ

При цьому трохи раніше таке рішення аж ніяк не було очевидним.

Пабліки білоруських матерів, чиї сини наразі відбувають службу в армії, містять вдосталь розповідей, що в частини, де служать їхні діти, надходили накази про початок перебазування, але згодом ці накази скасовували.

Схоже, що протягом щонайменше першого тижня війни опція безпосередньої участі білоруської армії в нападі на Україну розглядалась як цілком робочий варіант. Але потім щось пішло не так.

Звичайно, ключовою причиною є опір України. Якщо виходити з версії, що Лукашенко давав згоду на участь своїх військ, але просив залучати їх лише після проведення референдуму 27 лютого, то логіка Мінська могла виглядати наступним чином: білоруські війська мали бути залученими лише на етапі, коли, як запевняли росіяни, опір української армії буде подолано.

А відповідно, участь у війні вже не матиме істотних ризиків для білоруської армії.

Погоджуватися на вторгнення в геть інших умовах, наслідком чого можуть стати дуже великі втрати, Лукашенко явно не хоче.

Не варто забувати, що після придушення протестів 2020 року білоруський режим де-факто сидить на багнетах – власних та російських.

Лояльність силовиків – останній внутрішній фактор міцності режиму Лукашенка.

Втративши його, він зможе спиратися лише на допомогу РФ, а відповідно, у будь-який момент його можуть замінити на більш зручного для Кремля політика.

Лукашенко – як Франко

Ще одна можлива причина нинішньої тактики Лукашенка – відсутність гарантій подальшої фінансової підтримки з боку РФ.

Західні санкції вже вдарили по російській економіці, але головні шторми для РФ ще попереду.

В такій ситуації можливість Москви фінансово підтримувати дружній режим у Мінську стає все меншою. А разом падає і бажання Лукашенка виконувати забаганки Кремля.

Існує навіть припущення, що нинішній курс Лукашенка – спроба повторити стратегію Іспанії генерала Франсіско Франко у Другій світовій війні.

Тоді нейтралітет Іспанії дозволив авторитарному лідеру не лише пережити завершення війни, але й на подальші десятиліття законсервувати свою владу.

Втім, навіть якщо така стратегія й має місце у планах Лукашенка, шансів реалізувати її відверто небагато. Білорусь вже показала себе союзником країни-агресора – частина ракетних ударів по Україні йде саме з білоруської території. І пояснити, що Лукашенко не мав можливостей вплинути на Путіна та заборонити використання своєї території як бази для агресії, буде вкрай складно.

А головне – за час влади Лукашенка, а особливо за останні роки, Білорусь стала настільки залежною від економічної та фінансової допомоги РФ, що робить неминучим крах білоруської економіки (і режиму) відразу після аналогічного краху в РФ.

Втім, якими б примарними не були шанси Лукашенка утриматися у владі після краху РФ, кращої шпарини можливостей у нього вже не буде.

Тож, приймаючи рішення щодо участі білоруських військових у війні проти України, самопроголошений президент вагається між сценаріями гарантованого краху разом із РФ, або невисокими, але реальними шансами пережити російський режим та повернутися до багатовекторності.

Автор: Юрій Панченко,

редактор "Європейської правди"