Масові вбивства мирних мешканців Бучі та інших містечок на Київщині часто порівнюють із геноцидом у Сребрениці.

Трагедія, що сталася в цьому боснійському місті майже 27 років тому, вважається найбільшим масовим вбивством мирного населення в Європі після Другої світової війни.

Чому світ не зміг запобігти цьому жахливому злочину? Як це зло було покаране?

Ці питання виникають сьогодні вже не тільки в експертів-міжнародників, а й у простих громадян України…

Геноцид на Балканах

Сребрениця – стародавнє поселення, відоме з часів Древнього Риму, один з найбільших срібних рудників на Балканах. На початок 1990-х тут жили переважно боснійці (або, як ще кажуть, "бошняки" чи "мусульмани"). Але для сербів район навколо Сребрениці був стратегічно важливий, бо розташований біля кордону між Боснією та Сербією.

Від початку війни в БіГ Сребрениця постійно зазнавала нападів боснійських сербів, але встояла, хоча й опинилася в облозі. Місто стало притулком для боснійців усього регіону, які рятувалися від терору з боку Армії Республіки Сербської.

В середині квітня 1993 року Рада Безпеки ООН проголосила Сребреницю зоною під захистом ООН. Невдовзі до регіону прибув перший контингент UNPROFOR (Сили захисту ООН, United Nations Protection Forces) – миротворчих сил, що діяли на теренах Боснії і Герцеговини та сусідньої Хорватії від самого початку військового конфлікту в колишній Югославії.

Миротворців було кілька сотень, це число в різні періоди відрізнялося, бо провести ротацію було вкрай важко – бойові дії в Боснії не припинялися, Сребрениця залишалася в облозі.

Сили боснійських сербів – Армія (Військо) Республіки Сербської – розпочали наступ на Сребреницю 6 липня 1995 року. Контингент миротворців з Нідерландів, Dutchbat, становив 600 осіб, озброєних стрілецькою зброєю.

НАТО з мандатом ООН мало право завдавати ударів з повітря, але через погану видимість операцію довелося призупинити. Продовжити авіаудари не вдалося, бо сербські війська погрожували вбити миротворців, яких вони утримували в заручниках, та заявляли, що почнуть обстріли бази ООН поблизу Сребрениці та прилеглі території, де знайшли прихисток десятки тисяч мирних жителів з усього регіону.

11 липня командувач Армії Республіки Сербської генерал Ратко Младич увійшов у Сребреницю зі своїми солдатами і заявив перед натовпом журналістів: "Ми віддаємо це місто сербському народу... настав час помститися туркам у цьому регіоні".

12 липня 1995 року Сребрениця була захоплена сербськими військами. Почалися вбивства боснійців-мусульман.

З відкритих та верифікованих джерел можна дізнатися багато страшних подробиць про цей день.

Ось одне з них. Пізно вранці 12 липня 1995 року свідок побачив у Поточарах 20-30 тіл, звалених в купу за допомогою тракторів. Свідок розповів, що за будівлею одного з місцевих заводів бачив, як сербські солдати вбили понад сотню боснійських чоловіків, а потім завантажили їхні тіла на вантажівку.

Людей витягали з натовпу навколо бази ООН. Хтось повернувся, а хтось ні. Один свідок розповів, що тієї ночі забрали трьох братів, один з яких був ще дитиною, а інші – підлітками. Коли мати пішла їх шукати, то знайшла їх зарізаними.

Тієї ж ночі фельдшер нідерландського батальйону зіткнувся з двома сербськими солдатами, які зґвалтували молоду жінку: "Ми побачили двох сербських солдатів, один з яких охороняв, а другий, знявши штани, лежав на дівчині. Ми побачили дівчину, яка лежала на землі, на якомусь матраці. На матраці була кров, навіть він був у крові. У неї були синці на ногах. І кров текла по її ногах…".

Протягом ночі та рано вранці 12 липня серед боснійців поширювалися й інші історії про зґвалтування та вбивства. В таборі біженців панував страх. Миротворці почали евакуацію людей в інші регіони.

Але сербські військові почали відокремлювати чоловіків від інших біженців, в тому числі підлітків та літніх людей.

13 липня 1995 року почалися масові страти.

Чоловіків спочатку відвозили до порожніх шкіл чи складів. Після кількох годин їх вантажили в автобуси чи вантажівки, відвозили в інше місце і там страчували.

Ув’язнені були без зброї, але все одно в багатьох випадках вживалися заходи, щоб звести опір до мінімуму – чоловікам зав’язували очі, руки за спиною, іноді знімали взуття. Тих, хто вижив після перших черг, вбивали контрольним пострілом.

Член 10-го диверсійного загону Армії Республіки Сербської Дражен Ердемович пізніше згадував у своїх свідченнях перед Гаазьким трибуналом: "Людям перед нами наказали повернутися до нас спиною. Після того як вони відвернулися від нас, ми в них стріляли. Нам наказали стріляти".

Ердемович розказав, що всі постраждалі, крім одного чоловіка, були в цивільному і що, за винятком однієї особи, яка намагалася втекти, ніхто не чинив опору.

Визнання геноциду та покарання

Інтернету в 1995 році не було, і страшні новини про Сребреницю вперше з'явилися у світових медіа в серпні.

ЗМІ тоді підкреслювали, що масове вбивство боснійців сталося після того, як сербські війська зайняли т. зв. "зону під захистом ООН", і що миротворці не змогли запобігти цьому.

Вже згаданий Дражен Ердемович першим визнав себе винним в участі у масових стратах боснійців після падіння мусульманського анклаву Сребрениця. Його засудили, але потім звільнили за співпрацю зі слідством.

Свідчення Ердемовича були ключовими для засудження політичного і військового керівництва боснійських сербів, і саме за геноцид.

Масове вбивство мусульман у Сребрениці як геноцид офіційно визнав спочатку Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії в Гаазі (МТКЮ), а згодом і Міжнародний кримінальний суд ООН.

Перші обвинувальні вироки були винесені МТКЮ у 2001 році.

Першим – спочатку до 46, а потім до 35 років позбавлення волі – засудили генерала Радислава Крстича, який разом з генералом Ратко Младичем очолив атаку на Сребреницю.

Ратко Младич, який обіймав посаду начальника Головного штабу Армії Республіки Сербської з 1992 до 1996 року, у 2017 році отримав довічне ув'язнення за вбивства у Сребрениці та інші злочини проти людяності та воєнні злочини. Минулого року вирок підтвердила апеляційна інстанція суду в Гаазі.

Отримали покарання й інші воєначальники боснійських сербів. Окрім того, пішли під суд і їхні політичні лідери.

У здійсненні геноциду в Сребрениці звинувачували колишнього президента Союзної Республіки Югославія Слободана Мілошевича, але він помер від серцевого нападу в гаазькій в’язниці ще до винесення вироку.

У 2016 році Гаазький трибунал засудив до 40 років тюремного ув’язнення за геноцид у Сребрениці колишнього президента Республіки Сербської Радована Караджича. У 2019 році суд продовжив термін тюремного ув’язнення до довічного.

Під час виступу в суді на свій захист Караджич заявив, що серби мали "справедливі та святі" причини для того, щоб боротися проти ісламізації колишньої Югославії, і діяли з метою самозахисту.

"Серби – миролюбні люди", – підкреслив він.

На 20-ту річницю трагедії, у липні 2015 року, Рада Безпеки ООН збиралася оголосити масове вбивство боснійців у Сребрениці геноцидом, але не змогла прийняти відповідну резолюцію, оскільки Росія використала право вето при голосуванні за проєкт, поданий Великою Британією.

Десять членів РБ ООН проголосували за, РФ проти, Ангола, Венесуела, Китай та Нігерія – утрималися.

Постійний представник Російської Федерації при ООН – тоді це був Віталій Чуркін – назвав запропонований текст резолюції "неконструктивним, конфронтаційним та політично мотивованим", таким, що містить "значні перекоси, внаслідок яких вина за минуле покладається, по суті, лише на один народ".

У 2017 році у місті **Східне Сараєво (Республіка Сербська) відкрили пам’ятник Чуркіну. "Спасибо за русское 'нет'", – написано на монументі російською мовою.**

Втім, подальшого визнання світом злочину у Сребрениці це не зупинило.  

У 2019 році Верховний суд Нідерландів визнав часткову відповідальність держави за вбивство у Сребрениці боснійських мусульман (близько 350 людей), що у середині липня 1995 року перебували на базі ООН. Згідно з рішенням суду, Нідерланди на 10% відповідальні за скоєний злочин, оскільки вони не запобігли деяким вбивствам.

На сьогодні вже достеменно відомо, що у липні 1995 року після захоплення міста Сребрениця у т.зв. зоні безпеки ООН армією боснійських сербів було вбито понад 8 тис. боснійців-мусульман. Вже знайдено, ідентифіковано та поховано на кладовищі Меморіального центру жертв геноциду в Поточарі останки понад 6600 жертв.

Але досі близько 1000 чоловіків і хлопчиків все ще вважаються такими, що зникли безвісти.

А тому ймовірно, що по злочину в Сребрениці ми ще почуємо і гучні новини, і нові вироки. 

* * * * *

У 2009 році Європейський парламент встановив 11 липня Днем пам’яті геноциду в Сребрениці.

В Україні в цей день зазвичай не відбуваються пам’ятні заходи. Напевно, в цьому році треба цю традицію змінити.

І наостанок: у 2021 році міністр оборони Росії Сергєй Шойгу заявив, що свого часу йому "пощастило працювати, взаємодіяти" з лідерами боснійських сербів Радованом Караджичем і генералом Ратко Младичем.

Тепер ми знаємо, що він багато чого в них навчився. 

Автор: Наталя Іщенко,

журналіст, редактор порталу "Балканський оглядач"