Російська Федерація веде проти України не тільки повномасштабну війну, яка змусила близько чверті українців залишити свої домівки, а у багатьох забрала життя.

Одночасно РФ у своєму інформаційному просторі заперечує саме існування української нації, а згадки про Україну і Київську Русь вже видаляють з підручників історії.

Способи ведення війни Росією проти України: цілеспрямований терор України та її народу в усіх українських регіонах, масові викрадення, зґвалтування, вбивства та катування, знищення Харкова, Маріуполя, Чернігова, жахи в Бучі, Ірпені, Гостомелі, Бородянці, окупація південних регіонів країни разом із багаторазовими заявами керівництва Росії (підтримуваними наративом російського медіапростору) про те, що "українства не існувало і не існує", – все потужніше ставлять питання про можливе вчинення геноциду щодо українського народу.

Політичне визнання цього злочину вже є. Заяви щодо вчинюваного геноциду в Україні вже зробили Верховна рада та парламенти низки держав і в Європі, і у Північній Америці.

Але найвагомішим є юридичне визнання. Цей матеріал відповідає на найпоширеніші питання та пояснює юридичні нюанси щодо можливого вчинення Росією геноциду.

Чому юристи з обережністю ставляться до твердження про геноцид?

В залежності від обставин, масові умисні вбивства цивільних осіб, примусова депортація, зґвалтування та інші звірства не обов’язково можуть бути кваліфіковані як геноцид. Такі дії можуть бути злочинами проти людяності або воєнними злочинами, що також є одними з найсерйозніших міжнародних злочинів.

Геноцид називають "злочином усіх злочинів".

Він передбачає намір не просто заподіяти шкоду життю і здоров’ю людей, а цілеспрямовано знищити повністю або частково окрему групу осіб, яку можна ідентифікувати за національністю, етнічною, расовою чи релігійною приналежністю.

Саме через необхідність і складність доведення такого наміру вчинювані злочини спочатку кваліфікуються як злочини проти людяності або воєнні злочини, і лише згодом, після отримання доказів про зазначений спеціальний намір, вони перекваліфіковуються на геноцид.

Обвинувачення у геноциді потребує вагомих доказів, а процедура його доведення може бути тривалою та дуже складною.

Скільки українців мають вбити для визнання геноциду?

Немає такої кількості, після якої масове вбивство стає геноцидом. І водночас геноцид може вчинятись не обов’язково у формі вбивства.

Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року визначає геноцид як вчинення однієї з наступних дій "з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку":

a)   вбивство членів такої групи;
b)   заподіяння серйозної фізичної або психічної шкоди членам такої групи;
c)   умисне створення життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення групи;
d)   заходи, розраховані на запобігання дітонародженню всередині такої групи;
e)   насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.

Тож акт геноциду містить дві обов’язкові складові – це сам фізичний акт у формі перелічених вище дій і намір знищити певну групу людей як таку повністю або частково.

Термін "часткове знищення" розуміється як щонайменше суттєва частина захищеної групи, знищення якої матиме вплив на групу в цілому.

В Заяві Верховної ради від 14 квітня 2022 року щодо вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні зазначається, що Росія вчиняє на території України всі з вищезазначених форм геноциду, окрім дій, розрахованих на запобігання дітонародженню серед українців (прим. ЄП: з деокупованої Бучі надходили дані також про геноцидальні зґвалтування, але обсяг доказової бази для них невідомий).

Водночас значення має не лише кількість людей, які були вбиті чи травмовані, а кількість людей, щодо яких існував намір щодо знищення.

А з урахуванням відомих прикладів знищення українців на тимчасово захоплених територіях не можна виключати висновку, що за наявності відповідних воєнних можливостей щодо захоплення більших територій України геноцид українців збройними силами Росії відбувався би у набагато більших масштабах.

Росія вбиває не лише українців. Чи це впливає на визнання геноциду?

Конвенція проти геноциду містить досить вузький і виключний перелік захищених груп людей, щодо яких може бути вчинений геноцид, який включає лише національні, етнічні, расові або релігійні групи.

В Заяві ВР від 14 квітня 2022 року такою захищеною групою визнано Український народ як сукупність громадян України всіх національностей, що проживають на території України.

Для кваліфікації геноциду не має значення, чи дійсно жертва злочину є членом національної, етнічної, расової або релігійної групи, чи є вона етнічним українцем чи громадянином України. Вирішальним є намір суб’єкта злочину. Для прикладу, у справі Nchamihigo Міжнародний кримінальний трибунал щодо Руанди дійшов висновку, що для засудження особи за злочин геноциду достатньо, аби сам злочинець сприймав жертву як таку, що належить до певної захищеної групи. Не обов’язково, щоб жертва насправді належала до такої групи.

Чи достатньо промови Путіна і статті в "РИА Новости", щоби довести намір РФ вчинити геноцид?

Так званий спеціальний намір або dolus specialis, який відрізняє геноцид від воєнних злочинів та злочинів проти людяності, має існувати у двох формах: по-перше, має існувати загальний намір (політика, наказ, план тощо) на знищення повністю або частково певної національної, етнічної, расової чи релігійної групи; по-друге, особа, яка безпосередньо вчиняє зазначені дії, усвідомлює, що вона здійснює їх у межах такого загального наміру (політики, наказу, плану тощо).

Для доведення існування плану/політики щодо знищення українського народу офіційні заяви Путіна та публікація в "РИА Новости", яка окреслює геноцидальний характер вирішення "українського питання", є важливими, але не достатніми доказами.

Доведення такого наміру також буде ґрунтуватися на загальному контексті вчинюваних злочинів, їхньому масштабі та обставинах, які підтверджуватимуть наявність та стимулювання у суспільстві ненависті до українців та бажання їх знищити.

В широкому сенсі потрібно буде довести, що дії збройних сил Росії спрямовані на знищення українського народу як захищеної групи, а випадки масових вбивств, зокрема в Бучі, Ірпені, Бородянці, Маріуполі, а також знищення цілих населених пунктів, зокрема Харкова і Маріуполя, спрямовані на реалізацію цього геноцидального наміру Росії.

Окремі докази існування державної політики Росії щодо знищення українського народу наведені у пояснювальній записці до Заяви ВР від 14 квітня 2022 року.

Чи є депортація мешканців Маріуполя та інших міст актом геноциду?

Незаконна примусова депортація цивільного населення є злочином проти людяності або воєнним злочином (статті 7 та 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду відповідно) і не зазначена як форма геноциду.

Утім, депортація може бути складовою інших форм геноциду, які вказані в Римському статуті та Конвенції щодо геноциду, а саме:

-        заподіяння серйозної фізичної або психічної шкоди членам такої групи;
-        умисне створення таких життєвих умов, що розраховані на повне або часткове фізичне знищення групи;
-        насильницьку передачу дітей захищеної групи іншій групі.

Якщо депортація призводить до вищезазначених наслідків, або здійснюється в одній із вищезазначених форм зі спеціальним геноцидальним наміром, вона може бути кваліфікована як акт геноциду.

Зараз з’являється дедалі більше інформації про примусове вивезення дітей з окупованої території у Росію та наявність планів щодо спрощення їх всиновлення. Такі дії напряму підпадають під одну з форм вчинення геноциду, передбачених Конвенцією.

Також у Маріуполі масова депортація на територію держави-агресора не є ізольованим актом, а вчиняється на фоні повного фізичного знищення міста, масових вбивств та створення нестерпних умов життя. В сукупності такі дії можуть бути кваліфіковані як "умисне створення членам групи життєвих умов, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення групи" або "заподіяння серйозної фізичної або психічної шкоди членам групи" і, відповідно, як акт геноциду українського народу.

Факт системної примусової депортації населення також може слугувати додатковим доказом наявності наміру знищити український народ повністю або частково.

Чи можуть/мають інші держави застосувати силу проти Росії через геноцид?

Держави-підписанти Конвенції щодо геноциду зобов’язані здійснювати запобігання та покарання злочину геноциду.

Міжнародний суд ООН у 2007 році у справі Боснія і Герцеговина проти Сербії та Чорногорії витлумачив "обов’язок запобігати" злочину геноциду як такий, що не має територіальних обмежень. Кожна держава, яка має можливість ефективно впливати на суб’єктів, які ймовірно можуть вчинити або вже вчиняють геноцид, в тому числі за межами території такої держави, зобов’язана вжити всіх можливих розумних заходів, доступних такій державі, для запобігання геноциду. 

Таке широке тлумачення Конвенції стало наслідком неспроможності міжнародної спільноти запобігти та зупинити геноцид на Балканах та в Руанді в 90-х роках.

Попри це, Конвенція не надає право державам на власний розсуд застосовувати силу для цього.

Це було би порушенням загального принципу міжнародного права – заборони застосування сили та погрози силою.

Використання сили можливе лише на підставі рішення Ради Безпеки ООН. Як відомо, Росія має право вето щодо такого рішення.

Чи може Росія як держава нести відповідальність за вчинення геноциду?

В першу чергу, Конвенція щодо геноциду спрямована на забезпечення кримінального переслідування та відповідальності фізичних осіб, винних у безпосередньому вчиненні геноциду. Зокрема, стаття IV Конвенції позбавляє очільників держав та інших посадових осіб права посилатись на їхній офіційний статус задля захисту від переслідування за злочин геноциду. А згідно зі статтею V Конвенції держави зобов’язуються прийняти відповідне законодавство для забезпечення покарання винних у злочині геноциду.

Однак держави також несуть відповідальність за вчинення геноциду.

Зокрема, стаття I Конвенції покладає на держави обов’язок запобігати вчиненню геноциду і здійснити покарання у разі його вчинення. 

Міжнародний суд ООН має юрисдикцію також і щодо встановлення відповідальності держави за вчинення геноциду. 

Який орган має повноваження встановлювати винних у вчиненні геноциду?

Встановлення факту геноциду є неодмінним елементом процесу переслідування осіб, винних у його вчиненні.

Згідно з Конвенцією, переслідування за вчинення геноциду здійснюють національні або міжнародні кримінальні судові органи.

В першу чергу забезпечити правосуддя щодо цього злочину мають місцеві суди за місцем вчинення геноциду. За Кримінальним кодексом України покарання за злочин геноциду передбачає ув’язнення на строк від 10 до 15 років або довічне позбавлення волі.

Місцеві суди іноземних держав також можуть карати за геноцид, вчинений на території України, на основі так званої універсальної юрисдикції, яка дає державі можливість притягнути до відповідальності винних осіб незалежно від місця вчинення злочину та їхнього громадянства. Серед держав, які прийняли відповідне законодавство – Франція, Німеччина, Швейцарія тощо.

Міжнародний кримінальний суд також має право переслідувати і карати за злочин геноциду. МКС не замінює, а доповнює повноваження відповідних національних судів. Україна хоч і не ратифікувала Римський статут, але визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів проти людяності та воєнних злочинів, вчинених на її території починаючи з 20 лютого 2014 року. Але з численних заяв прокурора МКС можна зробити висновок, що згода України на юрисдикцію МКС тлумачиться ним широко і включає також злочин геноциду. Прокурор МКС вже розпочав розслідування щодо злочинів, вчинених на території України.

Конвенцією передбачена можливість створення спеціальних міжнародних судових органів, як альтернативних національним судам. Міжнародному праву відомі випадки успішної роботи таких судових органів – зокрема, Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії та Міжнародного трибуналу щодо Руанди.

Якщо факт вчинення геноциду буде доведено, один із зазначених вище судових органів може винести вироки як щодо вищого політичного керівництва Росії, так і щодо безпосередніх виконавців цього злочину на території України.

Відповідальність держави за вчинення геноциду можлива лише згідно з рішенням Міжнародного Суду ООН. Росія та Україна свого часу ратифікували Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, яка уповноважує Міжнародний суд ООН серед іншого розглядати ці питання.

Чи Україна позивається до Росії в Міжнародному суді ООН?

Україна використовує можливості Міжнародного суду ООН. Але на даному етапі цей процес стосується використання Росією неправдивих заяв про нібито вчинення Україною "геноциду на Донбасі" як приводу для збройної агресії.

16 березня 2022 року Міжнародний суд ООН виніс наказ про тимчасові заходи і, з-поміж іншого, зобов’язав Росію негайно зупинити військові дії, розпочаті на території України 24 лютого 2022 року.

У даній справі Україна ще не заявила свої вимоги щодо геноциду, вчинюваного Росією щодо українського народу, хоч і зазначила про існування ризику його планування і здійснення. Але Київ може розширити свої позовні вимоги на основі подій та фактів, які сталися після 26 лютого 2022 року – дати подання позову або ж подати новий позов.

Усі бачать фото з Бучі, Маріуполя, Харкова, для чого потрібні інші докази, якщо звірства росіян і так очевидні?

Нам, на перший погляд, видається, що всьому світу й так очевидно, що відбувається в Україні. Однак одні й ті самі звірства можуть бути кваліфіковані як різні міжнародні злочини.

Стандарт доказування злочину геноциду надзвичайно високий.

Орієнтиром, які докази можуть вважатися належними для міжнародного правосуддя, слугують міжнародні кримінальні трибунали, зокрема Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії, та регламент Міжнародного кримінального суду. Так, доказова база для обвинувачення за геноцид в Сребрениці складалася з показань родичів загиблих та зниклих безвісти, тих, кому пощастило вижити, бійців миротворчих сил, доповідей від міжнародних організацій, супутникових знімків братських могил, перехоплених розмов армії боснійських сербів, визнання вини деякими з обвинувачених. Прокурори відвідували місця можливого утримання боснійських чоловіків перед розстрілами, де збирали зразки крові та залишків шкіри жертв на стінах, оцінювали сліди від пострілів на будівлях, залишену на місці злочину амуніцію тощо.

На відміну від керівництва боснійських сербів, які довгий час забороняли доступ до Сребрениці міжнародним організаціям та представникам інших країн, Україна супроводжує світових лідерів до місць злочинів, щоб у них була можливість побачити все на власні очі, а у прокурорів та журналістів – задокументувати докази.

Утім, стосовно кожного із обвинувачених потребуватиме доведення те, що такі особи вчиняли злочинні дії, усвідомлюючи загальний геноцидальний намір стосовно українського народу. Інакше буде йтися про злочини проти людяності чи воєнні злочини, що так само є суворим порушенням міжнародного права.

Україна вже отримала безпрецедентну світову підтримку щодо переслідування за злочини, які вчиняються Росією і її військами. Однак потрібно готуватися до юридичного марафону. Практика міжнародних трибуналів тільки підтверджує це.

Міжнародний кримінальний трибунал щодо колишньої Югославії працював з 1993 по 2017 рік. Один із колишніх командувачів боснійських сербів Ратко Младич був засуджений лише у 2017 році, в той час як апеляція щодо його рішення розглядалась до 2021 року. Міжнародний кримінальний трибунал щодо Руанди виніс перший вирок за вчинення геноциду в 1998 році, на четвертому році своєї роботи. Справи в національних судах також розглядаються роками.

Основне завдання зараз – консолідувати зусилля різних ініціатив, зібрати всі можливі докази та не зменшувати зусилля у прагненні притягнути до відповідальності осіб, винних у жахливих злочинах, вчинених на території України.

Автори:

Олеся Гонтар, спеціальний радник ЮФ INTEGRITES

Надія Микієвич, юрист ЮФ INTEGRITES 

Автори висловлюють вдячність Захару Тропіну, кандидату юридичних наук, доценту кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка за допомогу в підготовці цього матеріалу