Залишився місяць до засідання Європейської ради, тобто саміту ЄС 23-24 червня, де лідери держав-членів ЄС розглядатимуть заявку України на вступ до Євросоюзу.

Ключове питання: отримає Україна статус кандидата на вступ до ЄС чи ні?

Адже згідно з процедурою це має бути одноголосне рішення держав-членів, прийняте після консультацій з Європейським парламентом і Європейською комісією.

Європарламент підтримав надання Україні статусу кандидата ще 1 березня, одразу після заявки України 28 лютого. Причому абсолютною більшістю голосів – 637 з усіх 705.

Єврокомісія зараз готує свій висновок, на основі отриманих у квітні – на початку травня відповідей українського уряду на стандартний опитувальник ЄК.

Проте це не гарантує подальше "зелене світло" українській заявці. 

Аргументи на нашу користь 

Очікується, що свій висновок Єврокомісія надасть не пізніше середини червня, і є сподівання, що він буде позитивним – тобто ЄК рекомендуватиме надання Україні статусу кандидата (і, можливо, визначить передумови для початку переговорів про вступ до ЄС).

Хоча можливий і варіант, коли під неформальним впливом деяких країн-членів Єврокомісія видасть не такий позитивний висновок і запропонує щось менше – наприклад, статус "потенційного кандидата" та/або якийсь набір передумов для отримання статусу повноцінного кандидата на вступ.

Чи неформально через вплив на Єврокомісію, чи формально через розгляд у Європейській раді – позиція держав-членів ЄС є визначальною.

Більше того, виглядає так, що справді визначальною буде позиція Франції і Німеччини.

Ціла низка держав, особливо західноєвропейських, зараз вагаються і зрештою пристануть на те рішення, яке ухвалять Берлін і Париж. Саме на них варто зараз концентрувати наші зусилля.

На відміну від інших пріоритетних для нас тем – зброя і фінансова допомога, де є також інші гравці – члени НАТО або G7, – тут питання впирається саме у Берлін і Париж.

Здавалося б, так багато чого змінилося з початком широкомасштабного вторгнення Московії в Україну – але інерція думання у цих двох столицях лишається.

Далеко не всім там очевидний такий зрозумілий нам аргумент, що війна проти України та решти Європи триватиме доти, доки Путін вірить, що в України немає європейського майбутнього.

Надання Україні статусу кандидата на членство у ЄС було би ключовим політичним кроком, на додачу до зброї і санкцій, який би змусив кремлівського карлика задуматися над сенсом продовження агресії.

Але крім стратегічно-військових міркувань, у нас є ще низка аргументів.

По-перше, громадська думка у країнах ЄС зараз однозначно на нашому боці.

Зокрема, у Німеччині, виявляється, підтримка членства України у ЄС є вищою серед електорату соціал-демократів (79%), партії канцлера Шольца, ніж серед опозиційних християнських демократів (71%). Загалом абсолютна підтримка є серед електорату всіх німецьких парламентських партій – за винятком ультраправої "Альтернативи для Німеччини" (AfD), де 59% проти членства України у ЄС, відомої своїми пропутінськими поглядами.

Тож канцлеру Шольцу логічніше підтримати позицію електорату своєї партії, ніж AfD.

У Франції, так само, всі ключові соціальні і політичні групи підтримують вступ України до ЄС – включно з раніше скептичними робітничим класом, молоддю і навіть електоратом Ле Пен.

Єдине виключення хто проти – це електорат ще більш ультраправого Еріка Земмура.

По-друге, треба розуміти і пояснити, що

йдеться не про членство зараз, а лише про статус кандидата на членство.

У ЄС немає і не може бути для України ніякого "фаст-треку" чи особливої процедури, можна лише пробувати швидко рухатися по звичній процедурі – що ми вже й робимо.

А це означає, що спочатку має бути статус кандидата, потім має бути рішення про відкриття переговорів, власне, проведення цих переговорів по 35 главах – сферах політик, де наше законодавство і практику його застосування треба привести у повну відповідність з ЄС, а тоді вже власне підписання, ратифікація і набуття чинності Договору про вступ до ЄС.

За оптимістичним сценарієм, за досвідом країн, які успішно вступали до ЄС протягом останніх десятиліть, лише на проведення переговорів нам реально потрібно буде не менше трьох років. А весь шлях, відповідно, займе не менше 5, а то й 7 років.

Це треба розуміти нам самим і пояснювати тим у ЄС, хто може боятися, що все відбувається надто швидко. Швидше за все, Україна стане членом ЄС вже після завершення президентства Макрона.

Україна на тлі інших кандидатів

Ще один аргумент на нашу користь – Україна об’єктивно заслуговує на кандидатство зараз, бо відповідає базовим критеріям.

Ми не очікуємо тут на якісь преференції чи привілеї, чи "знижку" з огляду на війну.

Наша євроінтеграція не почалася із заявкою на вступ до ЄС у лютому цього року – вона почалася більш ніж 20 років тому, ще з початком адаптації законодавства до європейського за угодою про партнерство і співробітництво, а потім з виконанням Плану дій Україна-ЄС у рамках Європейської політики сусідства.

Особливо наша євроінтеграція прискорилася з виконанням критеріїв безвізового режиму і Угоди про асоціацію, підписаної у 2014 році – тобто вісім років тому. За ці роки було зроблено дуже багато для того, аби відповідати Копенгагенським критеріям членства у ЄС.

Звісно, ми ще не відповідаємо ним повністю – але, власне, ми ж ще не вступаємо до ЄС, а лише очікуємо статусу кандидата.

Навіть у найбільш чутливій сфері верховенства права і боротьби з корупцією незаперечними є досягнення у побудові і запуску антикорупційних інституцій (саме внаслідок євроінтеграції – зокрема, виконання безвізових критеріїв), а також запуск судової реформи – зокрема, реформи Вищої ради правосуддя.

Все пізнається у порівнянні. Можна подивитися на висновки Єврокомісії щодо заявок інших країн на вступ до ЄС.

Навіть якщо не брати за приклад рішення 1999 року про надання статусу кандидата Туреччині, де на той момент зберігалася смертна кара – можна подивитися на відповідні висновки та звіти Єврокомісії щодо країн Західних Балкан, де кандидатами на членство в ЄС є Північна Македонія (з 2005), Чорногорія (2010), Сербія (2012), Албанія (2014), а Боснія і Герцеговина і Косово лишаються так званими "потенційними кандидатами" – фактично такими, хто не виконує навіть базові критерії.

Останнє не дивно, бо Косово взагалі не визнається багатьма державами-членами ЄС, а Боснія і Герцеговина, згідно з висновком Єврокомісії 2019 року, має не відповідну європейським стандартам Конституцію і фактично недієздатний центральний уряд – який протягом 14 місяців відповідав на опитувальник Єврокомісії і так і не зміг надати взагалі жодних внутрішньо погоджених відповідей на цілу низку запитань.

Тому ставити Україну в один ряд з Боснією чи Косовом просто некоректно.

Наша відповідність копенгагенським критеріям є співставною з тими країнами Західних Балкан, які вже мають статус кандидата. До речі, це є висновком брюссельського Centre for European Policy Studies (CEPS).

Якщо порівняти, то український уряд надав відповідь на опитувальник ЄС за один місяць. Стабільність багатьох українських інституцій, які працюють під час широкомасштабної війни, виявилася несподіванкою для багатьох у Європі.

Власне, багато у чому це відбулося завдяки попередній роботі з євроінтеграції. Адже саме завдяки рокам попередньої підготовки нам вдалося під час війни синхронізуватися з європейською електромережею ENTSO-E.

І таких прикладів багато – зокрема, тому що наша Угода про асоціацію з ЄС є безпрецедентно глибокою. Вона передбачає навіть більший рівень адаптації законодавства і інтеграції до спільного ринку ЄС, ніж відповідні угоди про стабілізацію і асоціацію у країн Західних Балкан.

По-четверте, рішення про надання статусу кандидата очікує українське суспільство.

Згідно з соціологією, 91% українців підтримують вступ України до ЄС – це абсолютний рекорд. Що зрозуміло, адже українці зараз буквально захищають спільні європейські цінності від путінської агресії.

Українські очікування від ЄС щодо надання статусу кандидата – це питання, де єдині і уряд, і опозиція, і громадянське суспільство.

З української точки зору, тут без альтернатив: або ЄС каже "так", або "не так".

Умови і вимоги щодо відповідності критеріям членства можуть і мають бути формульовані з боку ЄС, але не до, а вже після надання статусу кандидата – перед початком і у процесі переговорів про вступ.

По-п’яте, кандидатство і подальший процес вступу до ЄС – це найкраща рамка для відновлення країни після війни.

Адже ми маємо відбудувати нову, кращу, більш європейську країну, ніж була до 24 лютого 2022 року. А з іншого боку, інвестиції ЄС у цю відбудову будуть найбільш ефективними, якщо вони сприятимуть цій відбудові на європейських стандартах і за участі ЄС – у тому числі за участі європейського бізнесу.

Аргументи проти

Здавалося б, настільки все очевидно – що це ще далеко не вступ, а лише кандидатство; що є підтримка і громадян України, і громадян ЄС; що є об’єктивна відповідність країни критеріям, не гірша, ніж у інших країн-кандидатів; що це рішення сприятиме і якнайшвидшому завершенню війни, і післявоєнній відбудові.

У чому ж тоді полягає проблема?

Два ключові аргументи, які доводиться чути у контексті неможливості надання Україні статусу кандидата – це Балкани і потреба реформи ЄС.

Мовляв, надання кандидатства Україні буде несправедливим стосовно країн Західних Балкан, які вже давно отримали статус кандидата, але їхні переговори про вступ до ЄС забуксували.

Ну, але тут Україна не винувата.

Кожна країна має відповідати за себе і оцінюватися відповідно, і не може бути заручником проблем, які можуть виникати у інших країн.

Україна не має страждати через те, що Північну Македонію спочатку гальмувала Греція (і їй зрештою довелося змінити назву країни з "Македонія" на "Північна Македонія"), а тепер блокує Болгарія (яка фактично вимагає погодитися з запереченням існування окремої македонської національної ідентичності, тобто погодитися з тезою, що Північна Македонія і Болгарія – це "один народ").

Вистачить того, що вже певний час страждає Албанія, яку ЄС "поклав" в один "кошик" з Північною Македонією.

Щодо аргументації про потребу реформи ЄС перед розширенням, то тут треба розуміти, що саме мається на увазі і чи це суперечить нашому статусу кандидата.

Наприклад, протягом семи років, з 2013 по 2020-й, ЄС мав на одного члена більше, ніж зараз – після Brexit.

Насправді не проблема, чи буде членів 27, чи 37. Важливо, щоб не виникало таких проблем, як зараз з нафтовим ембарго, коли рішення ЄС блокується одним членом – у цьому випадку Угорщиною.

Саме тому Німеччина і Франція прагнуть перейти на процедуру прийняття всіх рішень у Раді ЄС за принципом кваліфікованої більшості голосів, а не консенсусу.

Також Німеччина і Франція не хочуть плодити бюрократію, розширюючи склад Єврокомісії відповідно до принципу, що кожна країна-член має право делегувати одного члена до складу Єврокомісії.

Можна цілком погодитися, що такі реформи у ЄС абсолютно відповідають нашим інтересам і матимуть підтримку України.

Але це не привид для того, щоб зараз відмовляти у наданні статусу кандидата.

Цілком можливо пізніше, під час переговорів про вступ, подумати про креативні взаємно прийнятні рішення.

Наприклад, якщо Україна стане членом ЄС до реформи процесу прийняття рішень у ньому, то голос України у Раді ЄС може враховуватися при кваліфікаційній більшості, але Україна утримуватиметься від накладання одноосібного вето. Подібні креативні ідеї про поступову інтеграцію пропагує Майкл Емерсон з CEPS.

* * * * *

Підсумовуючи, у нас достатньо аргументів на підтримку рішення про кандидатство і контраргументів проти потенційних застережень.

Що зараз потрібно – то це ефективно донести цю аргументацію до центрів прийняття рішень у Парижі і Берліні. Як це зробити?

Велику роботу роблять зараз українські президент, урядовці, депутати, дипломати, громадські активісти в Україні та у діаспорі.

Але дуже потрібні зараз голоси наших німецьких і французьких друзів – політиків, бізнесменів, інтелектуалів, експертів, активістів – у публічному просторі Німеччині і Франції.

Нам дуже потрібно, щоб про українське кандидатство у ЄС говорили не лише українці.

Автор: Дмитро Шульга,

директор Європейської програми, Міжнародний фонд "Відродження"

Стаття опублікована на facebook-сторінці автора та републікується з його дозволу