Європа наразі – найслабкіша ланка, яку Владімір Путін намагається зламати, сподіваючись, що вона дасть слабину. Що продовжить і надалі більше перейматися тим, як їй зберегти обличчя Путіну, аніж свою власну репутацію.

Саме тому Європейському Союзу (так, саме йому – ні Україні, ні Сполученим Штатам, ні Британії, а саме ЄС) варто негайно переглянути свою довгострокову стратегію та зосередитися на здобутті перемоги. Перемоги у виснажливому марафоні.

Європа неоднорідна. Є Європа "стара". За роки після Другої світової війни вона спромоглася вибудувати для себе зону комфорту, тому війну нинішню вона бачить не як загрозу власній безпеці, а радше як зовнішній подразник, що заважає і далі насолоджуватися заробленим затишком.

Для цієї Європи Україна перебуває десь далеко на периферії, поза межами зони комфорту.

Але існує і "нова" Європа. Для неї економічні здобутки та комфорт ще не настільки звичні.

Україну ці країни сприймають як одну з них, а війну – як екзистенційну загрозу всьому тому, що вони досягли за останні 30 років.

Однак і Стара Європа вже у найближчому майбутньому буде змушена вийти зі своєї зони комфорту. Разом з Європою новою їй доведеться шукати відповіді на питання, що постали у цій війні: хто винен та що робити далі? Відповіді також мають бути спільні.

Найгостріше питання для Європи на найближче десятиріччя – це питання України. У відповіді на нього криється і вирішення ще багатьох вагомих проблем: якою буде Європа майбутнього (і яким буде світ, в якому вона існуватиме?) та якою буде Росія, навіть після Путіна?

Допоки Європа не знайде відповіді на ці запитання, вона продовжить вести справи на старих засадах у стосунках не лише з путінською Росією, а й з багатьма іншими країнами, де за минулі роки Європейський Союз зазнав болісних геополітичних поразок. За такого підходу загрози для комфортного життя європейців лише продовжать множитися та наростати.

Європі гостро необхідно виправити стару помилку минулих років і нарешті прийняти свою власну "Стратегію щодо України". Тільки так можна знайти відповіді на обидва критичних питання сьогодення.

Нам відомо, що Путін має "Стратегію щодо України", котра передбачає повне знищення України, щоб вона вже ніколи не стала успішною державою. Успіх України та її приклад можуть надихнути і пересічних росіян, що було би фатальним сценарієм для існуючого режиму в Кремлі.

Нам також відомо те, що завдяки загарбницьким діям Путіна українці виробили та погодили свою власну стратегію: захищатися від російської агресії та тікати на геополітичний Захід, якомога швидше і глибше.

А яка "Стратегія щодо України" на самому Заході та особливо у Старій Європі? Цього не розуміють ні у самій Старій Європі, ні в Україні. Допоки немає стратегії, не буде і рішень.

Однак існує надія, що затяжна війна таки змусить Європу замислитися над амбітною стратегією і навіть розпочати її впровадження.

Якою має бути стратегія ЄС щодо України?

Відповідь проста і коротка: Україна має стати повноправним членом Європейського Союзу у 2030 році. А до цього, після війни, Україну необхідно повністю відбудувати.

Хтось може почати пояснювати, як це робив прем'єр-міністр Нідерландів, що повна інтеграція України до ЄС забере значно більше часу, декілька десятиріч.

Але ті, хто висловлює подібні судження, ще не визнали помилок, які наробила Європа, бо не мала ніякої "Стратегії щодо України".

Чому членство України в Європейському Союзі та швидка відбудова післявоєнної країни критичні для самої Європи?

А тому, що тільки за цих умов Європа зможе впливати на перетворення нашого спільного європейського континенту на простір миру та безпеки і назавжди позбутися загрози з боку авторитарного, фашистського режиму в Кремлі. Зі здобуттям Україною членства в ЄС простір демократії і добробуту на європейському континенті значно розшириться, що врешті-решт спонукає внутрішні перетворення у самих Росії та Білорусі. Саме з цих причин до членства України у ЄС повинен прагнути насамперед Європейський Союз, а не лише Україна.

Це перша стратегічна помилка, яку Європейському Союзові необхідно негайно виправити. Демократії у Європі треба віднайти жагу до експансії, до розширення простору свободи, бо тільки так можна гарантувати збереження та помноження добробуту в самій Європі.

Інакше на цей простір прийдуть занепад, хаос та авторитаризм, що з часом перероджується у фашизм, а зовнішні загрози для самої Європи лише посиляться.

Настав час для Європейського Союзу змінити свою філософію щодо політики сусідства та розширення, бо саме там криються основні геополітичні прорахунки останніх років.

До сьогодні в Старій Європі вважали, що Україна, Молдова та країни Західних Балкан – лише якісь іноземні жебраки, що просяться до клубу багатіїв, тоді як у самому клубі їх бачити ніхто не хоче, тому і вигадують безліч критеріїв та відмовок, щоб зручніше було публічно відмовляти їм у членстві.

Ми маємо замінити філософію "геополітичного ледарства" на філософію "геополітичної сміливості та розширення".

Для Європейського Союзу не лишається іншого вибору, окрім повторити досвід експансії Сполучених Штатів на Дикий Захід у ХІХ сторіччі.

Так Сполученим Штатам вдалося досягнути теперішньої величі та добробуту. Так європейській, англо-саксонській культурі вдалося поширитися на весь Північноамериканський континент.

Але на відміну від Сполучених Штатів, Європі сьогодні не доведеться захоплювати землі Дикого Заходу, що належали індіанцям. Наші європейські сусіди не чинять опір експансії Європейського Союзу. Навпаки, вони понад усе прагнуть стати членами ЄС. Вони самі борються за таке право й таку можливість.

Тому саму стратегію розширення слід перейменувати з "процесу вступу до Європейського Союзу" на "процес возз'єднання з Європейським Союзом", коли обидві сторони прагнуть об'єднатися, тому що це вигідно і є їхніх спільних стратегічних інтересах.

Коли Європа та Україна почнуть шукати шляхи "возз'єднання", а не просто "інтеграції" чи подання заявки на статус кандидата тощо, тоді членство України у ЄС набуде правильного геополітичного змісту. Тоді з'явиться справжня європейська "Стратегія щодо України" – стратегія возз'єднання.

Але для того, щоби така європейська "Стратегія щодо України" стала реальністю, змінити доведеться дещо більше, аніж просто філософський підхід. За минулі роки Європа, керуючись філософією "геополітичного ледарства", вигадала безліч псевдоаргументів, щоб виправдати це саме ледарство та втрату "апетиту до розширення".

Деякі з цих аргументів висловлювались публічно, а деякі – ні, але вони все одно впливали на прийняття рішень в ЄС. І продовжують впливати навіть після початку війни. Ці аргументи слід перерахувати та навести вагомі контраргументи. Тільки так Європа зможе повернутися від філософії "ледарства" до філософії "геополітичної сміливості та розширення".

Далі я наведу декілька аргументів, що стали частиною староєвропейської лексики та перетворилися на кліше для пояснення, чому Україна не стане членом Європейського Союзу в найближче десятиріччя. Зламати ці кліше треба за допомогою вагомих контраргументів, що дадуть зрозуміти, чому ті взагалі необґрунтовані.

Розширення Європейського Союзу спровокує Путіна на агресію.

Час визнати, що саме нерозширення Європейського Союзу та страх запропонувати Україні значно амбітніший план щодо членства у ЕС врешті-решт і спровокували Росію на військову агресію.

У Кремлі вважали, що Україна, залишаючись у "сірій зоні", стане ідеальною мішенню.

Членство України в Європейському Союзі та післявоєнна відбудова країни дорого коштуватимуть європейським платникам податків.

Але, з іншого боку, розширення Європейського Союзу на схід принесло Старій Європі і чимало економічних переваг. З метою відбудови України створюватимуться безліч нових робочих місць не тільки в Україні, а й у самій Європі.

Крім того, Україна – багата на природні ресурси, тому її включення до європейського економічного простору лише збагатить Європу, а не коштуватиме їй значних витрат.

Україна не поділяє європейські цінності, корупція в країні шалена, а верховенство права зовсім не працює.

Ніхто не сперечається з тим, що в Україні вистачає невирішених проблем. Однак прозорість державного апарату та налагоджена правова система – не єдині цінності, на яких будувалася Європа.

У ці дні ми всі спостерігаємо, як українці демонструють цінності солідарності, лідерства, чесності та гідності серед інших інші європейських чеснот, яких у порівнянні бракує багатьом європейцям та главам європейських держав.

Можливо, окрім Копенгагенських критеріїв, які застосовуються до перспективних членів Європейського Союзу, нам слід впровадити ще й "київські критерії", якими ми затвердимо європейські чесноти, такі як політичне лідерство, чесність, гідність та солідарність, котрим матимуть відповідати керманичі країн Старої Європи.

Інститути Європейського Союзу не готові до подальшого розширення.

Усім зрозуміло, що в Європі безліч проблем, пов'язаних з управлінням. Прийняття рішень на основі консенсусу не здавалося проблемою, коли стосувалося лише з десяток країн-членів ЄС.

Коли ж кількість учасників вже наблизиться до сорока після нової хвилі розширення, то такий старий механізм ухвалення рішень стане повністю недієвим.

Чим далі ми рухаємося, тим більше стикаємося з новими Угорщинами та іншими шантажувальниками.

В цьому випадку існує лише одна відповідь опонентам політики розширення: ми маємо реформувати самі інститути та процедуру ухвалення рішень, але не припиняти процес розширення ЄС.

Мир на європейському континенті, який здатне гарантувати лише подальше розширення, значно важливіший за неспроможність чи небажання змінювати старі правила.

Європейські виборці втомилися від політики розширення.

Рівно навпаки – за даними останніх опитувань, проведених вже після початку війни, більшість європейців підтримують членство України в Європейському Союзі.

Лише лідери окремих країн ставляться до цієї перспективи критично чи зі страхом. Ці лідери не наважуються відкрито говорити, чого саме вони бояться, тому залишається лише гадати, чи є в них взагалі якійсь вагомі аргументи.

Страхи пояснюють тим, що членство України у Європейському Союзі загострить конкуренцію за лідерство для Старої Європи. Залишаються і проблемна зона політичного комфорту та геополітичне ледарство.

Все це – аргументи Європи, що втомилася бути собою і тому більше не хоче розширюватися. Їх усі легко спростувати.

У 1990-х та 2000-х роках Європа не боялася розширятися. І не боялася бути собою: поширювати простір добробуту та цінностей демократії доти, доки він не охопить увесь європейський континент, бо це була і залишається єдина гарантія довгострокової безпеки в Європі.

Після 2000-х років Європа втомилася бути собою, піддалася лінощам або злякалася путінської Росії та дала задній хід.

І така поведінка врешті-решт призвела до війни.

Час байдикувати вже сплив. Час ліниво насолоджуватися комфортом вже сплив.

Європа не зможе впоратися з новою геополітичною кризою лише зусиллями України. Їй самій доведеться змінювати стратегію поведінки.

Розширення – гідна відповідь на виклики сьогодення.

Тільки так Європа зможе нарешті віднайти себе.

Автор: Андрюс Кубілюс,

депутат Європарламенту, колишній прем'єр-міністр Литви

Стаття початково вийшла на The Lithuania Tribune та републікується з дозволу автора