"Росіяни сказали нам, що вони не мають абсолютно ніякого стосунку до цієї атаки, і що вони дуже уважно і детально вивчають це питання. Те, що такий інцидент стався одразу після вчорашньої домовленості щодо відвантаження зерна, нас дуже стурбувало".

Так прокоментував російські ракетні обстріли по Одеському порту міністр оборони Туреччини Хулусі Акар.

Той самий, який менш ніж за день до того на урочистій церемонії у Стамбулі, в присутності турецького президента і Генерального секретаря ООН, поставив свої підписи під документами, що мали би гарантувати безпечні коридори для експорту українського зерна.

"Зернова угода" стала безумовною дипломатичною перемогою Анкари: торговельні шляхи в Чорному морі і логістичні коридори на Глобальний Південь прокладаються на берегах Босфору, і Туреччина відіграє в цих процесах провідну роль.

Очевидно, в Москві такому успіху не надто зраділи.

Адже вже наступного дня після підписання домовленостей російське керівництво знищило чотирма "Калібрами" не тільки водонасосну станцію в Одеському порту, але і репутацію турецького президента.

"Дорогий друг" Владімір Путін зробив все, аби замість перемоги Ердогана весь світ обговорював його неспроможність дати гідну відсіч агресору, що зневажає його як партнера.

Короткий тріумф Ердогана

"Він зробив це там, де ніхто інший не зміг" - це найскромніший із тих заголовків, якими рясніли ЗМІ і турецький сегмент твіттеру в день підписання "зернової угоди".

Незважаючи на те, що угода була укладена під егідою ООН, її підписання значною мірою стало можливим завдяки багатомісячній "човниковій" дипломатії президента Туреччина Реджепа Тайїпа Ердогана між президентами України і Росії.

Тож не дивно, що саме Туреччина також покликана відігравати ключову роль і в реалізації домовленостей.

Згідно з документом, саме в турецьких портах на вході і виході до/з Босфору торговельні судна перевірятимуть спільні інспекції, до складу яких входитимуть і представники турецької сторони.

Крім того, спільний координаційний центр планують створити у Стамбулі.

За такі посередницькі функції, за словами голови комісії з сільського господарства турецького парламенту, Туреччина зможе купувати і українське, і російське зерно зі значними знижками.

Якби всі сторони дотримувалися своїх зобов’язань, турецьке керівництво мало би чимало приводів для святкування – відновлення поставок продовольства на Близький Схід і в Африку, надходження до бюджету від реекспорту збіжжя, покращення іміджу на Заході, посилення "м’якої сили" в регіоні і суттєве збільшення рейтингів вдома.

Урочиста церемонія в розкішному палаці Долмабахче, де президент Туреччини за одним столом із Генеральним секретарем ООН засвідчував своєю присутністю підписи "двох ворогуючих сторін", лише посилювала ефект.

На декілька днів новини про рекордну інфляцію, невирішене питання по американських F-16 та затримку операції в Сирії відійшли на другий план.

Що не так з посередництвом Туреччини?

Втім, як це зазвичай буває з російськими угодами, радість від їх підписання тривала недовго.

Цинічний обстріл Росією української портової інфраструктури, "гарантом" безпеки якої мала би виступати Туреччина (саме тому з турецького боку підписантом був міністр оборони, а не інфраструктури чи торгівлі), поставив під сумнів не лише майбутнє самої угоди, але і надійність Туреччини як партнера.

Раніше Анкара виступала проти збільшення присутності НАТО у Чорному морі, у тому числі проти конвоїв для супроводу комерційних суден та мінних тральників третіх країн, мотивуючи це загрозою двосторонньої ескалації по лінії Росія-НАТО.

Проте тепер Туреччина зіткнулась з необхідністю реагувати на односторонню ескалацію з боку Росії.

І без допомоги НАТО це виявилось не так просто для Анкари.

Обережні "занепокоєння" міністра оборони другої армії НАТО у відповідь на атаки агресора і сумніви у походженні "Калібрів" в одеському порту змушують задуматись.

Турецька влада неодноразово заявляла про свої амбіції регіонального лідера. Після початку російської агресії в Україні Анкара отримала всі шанси, аби їх реалізувати. Інше питання – як вона цими шансами скористалася.

Безумовно, не можна забувати про поставки славнозвісних "Байрактарів", перекриття чорноморських проток для російських кораблів – на вхід і на вихід – в напрямку Сирії, а також дипломатичну підтримку на міжнародних майданчиках.

Варто відзначити і значні зусилля з розблокування чорноморських портів України.

Правда, чималих зусиль турецьке керівництво доклало і для відновлення повноцінного експорту російського зерна та добрив на світові ринки, пояснюючи це необхідністю враховувати інтереси "обох сторін конфлікту" та вагомою роллю російського агропрому у вирішенні світової продовольчої кризи.

Водночас, публічні запрошення до релокації в Туреччину підсанкційного російського бізнесу та виробництва стосувалися всіх галузей економіки.

Лише за чотири місяці з початку війни у Туреччині було зареєстровано понад тисячу компаній з російським капіталом, а товарообіг між двома країнами виріс вдвічі.

Відмову долучитися до санкційного режиму Анкара також пояснює необхідністю збереження діалогу з Москвою, що є важливою умовою для успішного посередництва.

Бажання "уникнути ізоляції Росії" виявилось настільки сильним, що вже в липні Агентство боротьби з фінансовими злочинами (FinCEN) Міністерства фінансів США включили Туреччину до списку з 18 країн, які допомагають обходити санкції на експорт товарів до Росії і Білорусі.

Анкара, якій ще у березні ключові партнери по НАТО на чолі зі США висловлювали подяку за конструктивну позицію по Україні, тепер опинилась у компанії Вірменії, Нікарагуа, Китаю і Таджикистану. Сумнівне сусідство як для країни, що наразі веде переговори з Вашингтоном щодо послаблення санкцій проти турецького оборонпрому і зняття ембарго на поставки зброї.

Те ж таки прагнення уникнути ізоляції Росії та "тримати двері для співпраці відчиненими" змусило Туреччину тримати відкритим і повітряний простір, перетворивши Стамбульський аеропорт на головний перевалочний пункт для російських туристів і олігархів.

Нарешті, невирішеним залишається питання незаконної торгівлі краденим українським збіжжям, яке Росія відправляє з окупованих територій України до Сирії і Туреччини.

За даними українських журналістів-розслідувачів, на момент підписання "зернової угоди" в Стамбулі, в турецьких портах – Ізмірі, Самсуні, Бандирмі – перебувало як мінімум чотири кораблі із зерном з окупованого Криму.

Найбільш кричущим став випадок із судном "Жибек Жолу", яке турецька влада відпустила без додаткового розслідування, не зважаючи на офіційні запити української сторони.

Втім, таких суден і відповідно - таких злочинів, набагато більше.

Турецьке МЗС традиційно посилається на відсутність підтвердження українського походження зерна і завантаження кораблів саме в українських портах.

З юридичної точки зору, надання "прямих доказів" є складним завданням: російські кораблі використовують фальшиві документи і вимикають радари.

Втім, наявні супутникові знімки, фото- та відеофіксація свідчать про те, що процес розслідування в Туреччині зупиняє скоріше відсутність політичної волі, аніж формальних доказів.

Залежність від РФ

Балансування між Києвом і Москвою не є вибором лише партії влади.

У Туреччині існує загальний консенсус всіх політичних сил, що Росії не можна довіряти, але з нею потрібно співпрацювати. Такої ж думки дотримується і більшість населення.

Але одночасно залежність країни від російського газу є не меншою, аніж у ЄС - майже половину своїх потреб в енергоресурсах Туреччина покриває за рахунок газового імпорту з РФ. І, на відміну від ЄС, Анкара не поспішає злазити з російської "газової голки".

Все це накладається на внутрішні турецькі проблеми.

За рік до президентських виборів інфляція досягла рекордних 80% (за неофіційними даними - 120%), встановивши рекорд чверті століття.

Турецькі фермери зіштовхуються зі зростанням витрат на виробничі ресурси, включно з добривами та паливом, через ослаблену турецьку ліру, зі зростанням світових цін на сировину, проблемами з поставками товарів з України.

І якщо відсутність збіжжя означає "лише" зменшення надходжень до бюджету (українська пшениця здебільшого йде на реекспорт), то ситуація з соняшниковою олією та іншою сільськогосподарською продукцією викликає ще більше занепокоєння через внутрішній дефіцит і різке зростання роздрібних цін.

А на додачу заплющувати очі на нелегальні поставки українського збіжжя і відігравати активну роль у розблокуванні українських портів Туреччину змушує нагальна потреба стабілізувати міжнародні ринки і пом’якшити соціально-економічний тиск в регіонах, які найбільше постраждали від продовольчої кризи.

Країна вже прийняла понад 5 мільйонів біженців з Сирії та Іраку і готова робити все можливе, аби уникнути нових хвиль вимушених мігрантів з Близького Сходу та Африки. А вони неодмінно будуть у випадку глобального голоду. 

До того ж, російський шантаж сирійськими біженцями теж ніхто не відміняв.

Тож, не дивно, що Туреччина докладає чималих зусиль для подолання наслідків цих проблем.

Дивно, що в Туреччині досі не зрозуміли, що ефективніше боротися із їх джерелом. Ім’я якому – Росія.

Автор: Євгенія Габер, 

старший аналітик Центру досліджень сучасної Туреччини (Карлтонський університет)