Візит до України президента Туреччини у компанії з генсеком ООН обійшовся без історичних домовленостей (яких тут і не могло бути), але увага до нього була привернута неабияка.

У тому числі через заяви турецького лідера Реджепа Таїпа Ердогана, що він планує домовлятися про українсько-російські переговори. A напередодні візиту турецькі ЗМІ опублікували "злив" про те, що Путін, мовляв, сам прагне і ледь не благає про переговори та домовленість з Україною про завершення війни.

Утім, для нас важливо не видавати бажане за дійсне.

З позиції Путіна Росія зараз не програє, а навпаки. Нехай не все в українській кампанії відбувається так, як йому хотілось, але ж Росія захопила нові території; її наступ хай повільно, але триває; ресурси продовжувати бойові дії Росія ще не вичерпала; економіка РФ значною мірою адаптувалася до санкцій. Безпрецедентна реакція світу виявилася недостатньою, аби швидко поставити Росію на коліна.

Водночас це – типова історія з наполовину повною / наполовину порожньою склянкою.  

Путін не благає про завершення війни, але переговори йому все ж потрібні.

Схоже, правителя РФ почала серйозно нервувати занадто висока ціна, яку доводиться платити за його право "бачити склянку напівповною". Путін не може не відчувати перешіптування чи вовтузіння у себе за спиною, адже у російській верхівці ця ціна подобається не всім.

Водночас Росія вбила і знищила в Україні достатньо, щоб доведена до абсурду російська пропагандистська машина мала з чого "зліпити перемогу".

З цих міркувань пауза у війні для Путіна не лише можлива, але десь вже й бажана.

Тому й почалося проштовхування ідеї переговорів чи перемир’я – і через п’яту колону на Заході, від Орбана до Шредера, і через "сірих посередників", і через Ердогана. Тому Росія додає аргументи – від терористичної ядерної загрози до доведення своєї "конструктивності" у вигляді зернової угоди.

Але це зовсім не через відчай, не через прагнення будь-що завершити війну. Ми є радше свідками "спецоперації з примусу до переговорів".

Як сталося, що Ердоган став фігурою у цій партії Путіна?

Річ у тім, що президент Туреччини має свої підстави щиро прагнути "миру", точніше, припинення активної фази війни, якнайшвидше. Навіть якщо в очах Путіна це зафіксує перемогу.

Інтереси лідерів Туреччини та РФ тут збігаються.

Туреччина, до слова, вже отримала зиск від путінської кампанії в Україні.

Поки весь світ переймався подіями у нашій державі, Анкара провела бойову операцію в Сирії. За час війни турки зміцнили свій односторонній контроль над чорноморськими протоками – до механізмів Конвенції Монтре, яка заблокувала прохід військових суден Росії та України, додався контроль за комерційними суднами з України під егідою ООН.

Також Туреччина збільшила свою роль у торгівлі зерновими у Середземномор’ї. А на додачу – ще й виграла від покращення у торговельних відносинах та туризмі з Росією. При цьому Ердогану вдалося уникнути критики з боку партнерів по НАТО та України за неготовність запроваджувати санкції проти РФ (Сербії, наприклад, так не пощастило).

Звісно, це не означає, що війна проти України була вигідна Туреччині.

Туреччина живе і розвивається за рахунок зовнішніх ринків, їхня нестабільність буває для цієї країни надто болючою – а вона, у тому числі через війну в Україні, зараз охопила фактично усі найважливіші ринки та території основних інтересів Туреччини, від Кавказу до Північної Африки.

Однак Ердоган (як, до слова, і Путін) вважає себе майстром шахових сеансів одночасної гри. Результат будь-якої окремої партії не має значення, якщо за сумою результатів кількох партій турнір для нього став успішним.

Саме тому в турецькій зовнішній політиці часто можна зустріти настільки різне ставлення до одного партнера.

Наприклад, Росія будує для Туреччини першу атомну електростанцію, продає їй системи ППО С-400 – але у той самий час ці держави "штовхаються" в Азербайджані, а в Сирії просто увійшли в клінч. Путін та Ердоган мають різні позиції щодо Криму, але у Чорному морі їхні інтереси ситуативно збігаються – вони обидва не надто раді бачити військові кораблі тих держав НАТО, які мають потенціал підірвати їхні лідируючі позиції.

Буквально кожен аспект, від атомної енергетики до торгівлі овочами, ширпотребом і туризму – все це для Туреччини і Росії теми, де можна взаємодіяти рівно настільки, щоб загальний результат усього матчу лишався позитивним.

Ще одна "фішка" Росії, яка є комфортною для Туреччини – пакетування різних тем.

Це – саме те, що ми почули у Львові та чуємо вже деякий час, коли зернова угода м’яко пов’язується з гіпотетичною "загальною домовленістю" України та Росії про перемир’я.

На практиці посередницька дипломатична місія Туреччини у виконанні президента Ердогана виглядає бездоганно: пропозиції до переговорів висловлюються українському президенту на території України, в присутності формально найавторитетнішого за посадою дипломата планети – генсека ООН. Пропозиції базуються на свіжому прикладі успішних домовленостей щодо відкриття експорту зерна. Консультації починаються з питань обміну полоненими, що найбільше непокоять Україну.

Картинка майже ідеальна. Але це лише один бік монети. Буде ще й інший – російський.

Те, що Туреччина, ймовірно, не відмовиться від російських підходів та традицій пакетування (та й почувається у цьому підході як риба у воді, бо загальний рахунок все одно складається з суми), саме по собі може бути для нас проблемою. 

Об’єднання під посередництвом Туреччини кількох різних тем означає, що у пакеті будуть також теми, за якими Туреччина не обов’язково поділятиме підходи України і не вважатиме себе зобов’язаною бути на нашому боці.

Іншим викликом може стати те, що Туреччина не буде таким поблажливим посередником, як країни Європи чи США, які останні місяці (а за великим рахунком – з 2014 року) з повним розумінням ставляться до того, що переговірні позиції України швидко змінюються від розпачливих до непримиренно жорстких і назад до реалістичних.

В умовах війни подібні дипломатичні терзання України знаходили розуміння на Заході. 

Та й зараз ми чуємо від усіх західних партнерів повторення фрази про те, що "умови миру з РФ має визначати лише Україна". Вони не просять від Києва ясності щодо того, якою має бути можлива домовленість з РФ про припинення бойових дій, якщо до такої дійде.

Натомість турецьке посередництво, яке однозначно має свій "план на гру", може гостро поставити для Києва вимогу щодо чіткості. Наприклад, попросить окреслити, чого ми вимагаємо – повернутися "до міжнародно визнаних кордонів" чи "до лінії розмежування станом на 23 лютого 2022 року"? Хоча така вимога може прискорити ведення переговорів, Україні фіксація позиції не піде на користь. Бо те, чого ми хочемо (і чого зрештою доб’ємося!), не обов’язково збігається з тим, що ми можемо оголосити як вимогу просто зараз.

Чи може Ердоган вимагати від України поступок у рамках цих пакетних переговорів?

На щастя, Туреччина не має якихось надвагомих важелів тиску на Київ, але і тих невеликих, що є (як-от торгівля озброєннями, доступ у світовий океан, а особливо – здатність Ердогана домовлятися з Путіним з чутливого для нас питання обміну полоненими), може бути достатньо, щоб підштовхувати нашу державу до певних рішень, які з позиції Туреччини здаватимуться цілком логічними, але будуть зовсім неприйнятними з позиції шаленіючої громадської думки в Україні, що не сприймає компромісів.

Утім, наразі це гіпотетичні загрози. 

Щоб їх уникнути, Україні принципово окреслити деякі червоні лінії на початковому етапі. Зокрема, відмовитися від "здобутків Стамбула", тобто напрацювань попередніх переговорів, що проходили навесні, за зовсім іншої ситуації на фронті. 

Зрештою головним принциповим викликом для нас є те, що механізмом будь-яких переговорів є поступове зсування позицій сторін до якоїсь середини. А нам це не потрібно. Україна не має жодних підстав ініціативно рухатись в бік вимог Росії. А також ми добре знайомі з тактикою РФ, якщо та коли переговори розпочнуться: Путін звик підкріплювати свою переговірну позицію щоденним стиранням на попіл українських міст і сіл для того, щоби зробити співрозмовників більш поступливими.

Починаючи діалог з Ердоганом та Гутеррешем про можливі переговори з РФ, Україна має бути готовою і до такого розвитку подій. І має готувати також дії, що змінять парадигму майбутніх переговорів. 

Можливо, частину цієї підготовки ми бачимо просто зараз.

Хочеться сподіватися, що своєчасні, успішні та медійно дуже гучні удари Збройних сил України по важливих військових об’єктах Росії в Криму мають у своїй основі не лише ретельно продуманий військовий задум. 

Так чи інакше, ці події стають також частиною нашого переговірного процесу з Туреччиною та РФ ще до того, як він формально розпочався.

Автор: Богдан Яременко, 

народний депутат, фракція "Слуга народу",
ексглава комітету ВР з питань зовнішньої політики