Дипломати та фахівці з міжнародного права часто називають геноцид "найбільшим злочином" (crime of the crimes). Вважають, що він є серйознішим за будь-який воєнний злочин або злочин проти людяності.

Та це водночас означає, що для звинувачень у вчиненні геноциду діють найскладніші, найвимогливіші стандарти доведення. Не дарма в історії (з 1948 року, відколи діє Конвенція про геноцид) ще не було жодного випадку, коли би вдалося юридично довести вину будь-якої держави у скоєнні геноциду.

Приміром, після війн на Балканах, що супроводжувалися актами етнічних чисток та геноциду, на лавах підсудних у міжнародному суді опинялися військові та цивільні керівники, включно з експрезидентом Югославії Мілошевичем, і декілька з них дожили до вироку щодо вчинення геноциду, однак спроба довести вину Югославії як держави закінчився невдачею – суд її "виправдав".

Зважаючи на балканський досвід, Україна стережеться можливої поразки в суді та досі не зважилася ініціювати справу про геноцид, який вчиняє Росія проти українського народу.

Але дуже схоже, що ця обережність Києва – надлишкова.

За останні місяці світ стрімко пристає до думки про те, що російський геноцид в Україні справді мав місце, і найголовніше – що він є продуктом діяльності усієї державної машини РФ.

Це розуміння з’явилося навіть у Німеччині, яка є обережною у визнанні геноцидів; його доводиться чути також він юристів та фахівців зі світовим іменем. Таким є головний висновок з конференції щодо геноциду, яка відбулася у Берліні. Незгодних із тим, що Росія скоїла цей злочин, серед європейських панелістів не виявилося; суперечності були лише щодо того, на якій стадії злочину геноциду ми перебуваємо.

Тож Росія може стати першою державою, засудженою за геноцид (або другою, бо зараз у суді триває ще один геноцидний процес).

Утім, наразі перепоною засудженню РФ є обережна позиція України. Детальніше про це, а також про головні наголоси у європейській дискусії про геноцид читайте у нашій статті.

Злочин, за який ще не засуджували

"Я багато разів казав, що Україна повинна перемогти у цій війні, і вона переможе. Війна завершиться на тих умовах, які формуватиме Київ, а не Москва", – звернувся до присутніх у залі держміністр МЗС Німеччини Тобіас Лінднер, один із перших, хто виступав на конференції "Міжнародне право проти геноциду", що відбулася у Берліні наприкінці минулого тижня.

Після цього пан Лінднер перейшов до головної теми і виявився ще конкретнішим та жорсткішим у звинуваченнях на адресу РФ.

"Ті злочини, які зараз вчиняються Росією, повинні кваліфікуватися як геноцид, і так вони мають бути передані до суду. І вже потім суд має вирішити, чи це є злочинами проти людяності, чи геноцидом", – заявив урядовець.

Він став першим з німецьких політиків, що виступив цього дня з підтримкою тези про те, що Росія вже вчинила геноцид.

І хоча у кваліфікації геноциду у виступах протягом дня були розбіжності у деталях (та й виступи юристів, політиків, експертів мали бути відмінними), переважна більшість із них згадувала, що йдеться про злочини, за які відповідає не конкретна людина, як-от Путін чи Шойгу, а російська держава.

І це саме по собі є революційним, бо наразі навіть Україна не завжди зважується на такі твердження.

Річ у тім, що геноцид є не лише найбільшим, найсерйознішим злочином, який передбачений системою міжнародного права; він також є одним із найскладніших у доведенні. Особливо коли йдеться про звинувачення на адресу держави, а не окремих її посадовців.

Термін "геноцид", що означає чітко окреслений злочин, з’явився у світі у 1948 році, тож судити за цією конвенцією можна лише за тими злочинами, що сталися пізніше (через це Голокост як геноцид єврейського народу ніколи не отримував юридичного підтвердження цього статусу).

За 74 роки, відколи діє ця конвенція, у світі сталося кілька масових злочинів, що претендують на те, щоб називатися геноцидом. У двох випадках ця кваліфікація була підтверджена спеціальними трибуналами, створеними за дозволом РБ ООН (йдеться про геноцид народу тутсі у Руанді у 1994 році та геноцид боснійських мусульман у Сребрениці під час війни на Балканах у 1995 році).

Але жодного разу не вдалося довести відповідальність держави за геноцид.

Індивідуальні вироки – були.

Так, на лаві підсудних за цими справами опинилися прем’єр Руанди, президенти Югославії та невизнаної Республіки Сербська Країна та десятки їхніх співучасників. Але лише кілька людей були звинувачені саме у геноциді, і ще менше – дожили до вироку (так, сербський лідер Слободан Мілошевич помер за ґратами у Гаазі).

У 1999 році Хорватія спробувала довести, що геноцид був чимось більшим, ніж дії окремих військових та політиків, і подала позов до Міжнародного суду ООН, стверджуючи, що Югославія (нині Сербія) як держава винна у геноциді хорватів; у відповідь Белград подав зустрічний позов проти Хорватії за геноцид сербів.

Після понад 15 років (!) розгляду справи Суд відхилив обидва позови як не доведені, а Хорватія та Сербія заявили, що очистили себе від підозр у геноциді.

І хоча російсько-українська війна дуже відмінна від хаосу на Балканах у середині 1990-х, "балканський сценарій" та побоювання програти процес досі зупиняє українську владу від того, щоб юридично, а не лише на словах, обвинуватити Росію у геноциді. На конференції у Берліні Україна це підтвердила. "В історії були прецеденти, коли одна держава намагалася притягнути іншу до відповідальності за Конвенцією про геноцид. І виявилося, що ці звинувачення дуже важко довести", – пояснив агент України в Міжнародному суді ООН, посол з особливих доручень Антон Кориневич.

Причому на розгляді МС ООН вже є позов "Україна проти Росії" щодо Конвенції про геноцид, але він не звинувачує росіян у геноциді безпосередньо, а присвячений використанню Кремлем фейків про нібито скоєний українцями "геноцид на Донбасі" як привід для початку агресії.

Цей позов можна було би доповнити інформацією про злочинні дії Росії у Бучі, Маріуполі, Ізюмі тощо і спробувати покарати Росію за "найбільший у світі злочин", crime of the crimes – але Київ вирішив цього не робити.

"Багато юристів питали нас, чи ми будемо включати у цей позов звинувачення Росії у тому, що вона порушила конвенцію (і вчинила акти геноциду). Але ми вирішили не робити цього, оскільки це – інше питання", – розповів Кориневич, додавши, що замість міждержавного позову Україна бачить своїм пріоритетом індивідуальне переслідування російських політиків, військових і пропагандистів, причетних до геноциду українців.

Намір спотикання. Чи планувала Росія геноцид?

У чому ж проблема? У чому складність доведення геноциду, коли нам вже відомі наслідки окупації містечок Київщини та Харківщини (не кажучи вже про той масштаб вбивств українців, який стане відомий після звільнення Маріуполя та інших міст півдня України)?

Річ у тім, що Конвенція про геноцид вимагає довести не тільки факт свідомого винищення українців як етнічної або як національної групи, але також потребує довести "спеціальний намір" вчинити саме геноцидальне вбивство.

Про це згадували усі юристи, що брали слово на конференції; на цьому наголосив і голова МЗС Дмитро Кулеба, що відкривав захід у Берліні. Він хоч і заявив, що поза сумнівом вважає геноцид злочином Росії (мала місце "російська брутальна спроба стерти українську ідентичність, стерти українську націю з лиця землі"), але все одно концентрується на притягненні до відповідальності окремих росіян, а не всієї російської держави.

"Ми прагнемо притягнути російських виконавців геноциду до відповідальності, і будемо боротися за правосуддя", – пояснив Кулеба.

Ця обережність контрастувала з виступами західних посадовців та експертів, як-от професора Ірвіна Котлера з Центру з питань прав людини імені Рауля Валленберга. Котлер наголосив, що вже зараз точно йдеться про геноцид, що вчиняє держава, а не про самодіяльність військових.

"Ми бачимо заперечення існування українського народу, заперечення української ідентичності, дегуманізацію... У Росії є намір. Є план вчинення злочину – державна програма, підкріплена заявами політиків. Є систематичні зусилля спрямовані на те, щоби знищити групу населення", – пояснив він дослівну відповідність дій РФ визначенню геноциду як такого.

Для політиків, що виступали на конференції, наявність наміру в діях РФ теж не підлягала сумніву (достатньо згадати категоричність процитованого вище держсекретаря МЗС). А Історик Тімоті Снайдер присвятив окрему лекцію поясненню того, чому наявність геноцидального наміру є безсумнівною (читайте її у окремій публікації "6 доказів того, що Росія планує геноцид").

Ба більше, навіть представники української влади, визнаючи на конференції в Берліні, що не можуть зважитися на позов проти Росії – у той самий час пояснювали, що не мають сумніву в системному намірі російської держави щодо вчинення геноциду.

"Брутальна спроба Росії стерти українську ідентичність, стерти українську націю з лиця землі – напевно, найбільш жахливі події цього сторіччя", – емоційно стверджував Дмитро Кулеба.

"Підбурювання до геноциду є, це просто факт – відкрийте "РИА Новости" і почитайте. Вони просто кажуть, що нас не існує", – пояснював учасникам заходу Антон Кориневич.

Неважливо, чи був геноцид: самого наміру достатньо

Попри одностайність учасників заходу в тому, що Росія планувала геноцид і мала той самий "спеціальний намір", про який ідеться у Конвенції (і який потрібен для покарання винних), є важлива деталь, щодо якої думки розішлися.

Це питання про те, чи є докази не лише планування, а й здійснення масових вбивств у тих масштабах, коли можна було б говорити про факт геноциду української нації. А кілька доповідачів підкреслено вживали термін "ризик геноциду".

"Все більше ми постаємо перед ризиком виникнення геноциду, і ми закликаємо усі сторони взяти відповідальність і запобігти геноциду", – говорив вже згаданий Ірвін Котлер після того, як завершив доводити наявність у РФ злочинного геноцидального умислу.

"Є серйозна загроза геноциду – тож не треба чекати, поки він відбудеться", – доповнив його представник організаторів, співзасновник Центру ліберальної сучасності (LibMod) Ральф Фукс.

Але це не є проблемою. Для засудження Росії не обов’язково чекати більшої кількості жертв.

І справді, Конвенція про геноцид виділяє 5 типів караних діянь: світ має карати зловмисника не лише за вчинення геноциду, а також за змову з метою вчинити геноцид; пряме та публічне підбурювання до геноциду; замах на скоєння геноциду; співучасть.

"Так само як Голокост – це були не тільки газові камери, так і геноцид в Україні починається з підбурювання. З демонізації, дегуманізації тощо", – додав Ральф Фукс.

"Підбурювання до геноциду саме по собі є злочином. Так само як і викрадення дітей для того, щоби виростити їх у чужій національній групі. Тому те, що робить Росія – це геноцид", – погодився з ним Дмитро Кулеба.

Ми не дарма лишили у його цитаті посилання на викрадення дітей. Цей злочин РФ викликав однозначну реакцію Заходу.

А ще це – той епізод геноциду, що доведений якнайкраще.

Йдеться про централізоване, офіційно схвалене Москвою масове вивезення дітей з Маріуполя та низки інших окупованих РФ територій, яке теж є геноцидом. Конвенція про заборону геноциду передбачає, що "насильна передача дітей з однієї людської групи до іншої" є одним зі шляхів знищення національної групи як такої.

"Йдеться про викрадення українських дітей, коли їх поміщали в родини з російськими батьками для так званого усиновлення", – пояснив держміністр МЗС Німеччини Тобіас Лінднер.

Словом, берлінська зустріч дала всі підстави вважати, що доведення геноциду, вчиненого російською державою, стає дедалі реальнішою задачею. І якщо це станеться та Росія буде визнана винною у скоєнні crime of the crimes – це стане поворотним моментом у питанні сприйняття держави-агресора світом та у його покаранні.

Жодна інша держава ще не має таких доведених звинувачень.

Тому юридичне доведення державного геноциду не лишить іншого шляху для багатьох держав світу, які досі не поспішають рвати відносини з Росією. Для України це було би неоціненним здобутком, навіть враховуючи те, що розгляд справи забере роки.

І, нарешті, є ще один аргумент.

Хоча зараз немає жодної держави, визнаної винною у порушенні Конвенції про геноцид, скоро це може змінитися. На розгляді в Суді ООН перебуває міждержавна справа за позовом Гамбії (яка виступає від імені 57 ісламських держав) проти М’янми через геноцид народу рохінджа, який практикує іслам. Переслідування та винищення народу рохінджа, що активно велися у 2016-2017 роках, є типовим і безсумнівним прикладом державного геноциду, який (на відміну від російської агресії) був скоєний всередині держави.

Улітку 2022 року Суд ООН визнав справу прийнятною, відкинув заперечення уряду М’янми і відкрив двері для розгляду справи по суті. Тож за кілька років ми напевно опинимося у ситуації, коли у світі буде держава, засуджена за геноцид – і це буде не Росія. Звісно, якщо Україна не набереться сміливості для відстоювання правди у Міжнародному суді ООН, подавши туди новий позов проти держави-агресора.

А міжнародні події на кшталт берлінського форуму допомагають Києву "відчути ґрунт" і зважитися на цей необхідний крок.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"