Три з половиною дні.

Рівно стільки знадобилося Путіну, щоби змінити на протилежне своє рішення і офіційно відновити участь Росії у так званій "зерновій угоді". Сталося це передусім завдяки тиску Туреччини – і саме турецький президент Ердоган став головним переможцем за новими домовленостями з Путіним.

Забігаючи наперед, запевнимо: ще одним переможцем можна назвати Україну.

Щоправда, публічні висловлювання турецької сторони змусили багатьох сумніватися у цьому. З Анкари за ці дні пролунало чимало заяв (переказаних на прохання росіян), що звучали немов претензії чи навіть вимоги до Києва... Утім, якщо звернути увагу на те, що наша держава реально виконала – побачите, що жодну вимогу РФ наша держава не виконала.

Тож варто пояснити, що міститься у нових домовленостях, які розблокували Чорне море для рейсів торгових кораблів до та з українських портів.

Пропонуємо вам текстову та відеоверсію цієї історії.

Що сталося?

Зерновий коридор, який Росія, за її нещодавнім переконанням, зупинила та зруйнувала минулими вихідними, знову працює у старому режимі. 2 листопада Росія публічно оголосила, що повертається до усіх спільних органів, відновлює свою діяльність тощо.

Хоча у дипломатичних колах про це чули ще суттєво наперед, але чекали остаточної домовленості, яка б дала Кремлю можливість "зберегти обличчя". Саме для цього у вівторок надвечір Туреччина, ООН і Україна дали вказівку зупинити рух зерновим коридором на один день – щоби потім формально відновити його вже за участю Росії.

А у середу Росія та Туреччина синхронно оголосили: згода є.

Але її деталі лишалися не зрозумілими. Адже від Росії останніми днями лунали пропозиції, які в Україні спершу сприйняли як напівжарт. Глава МЗС РФ Сергєй Лавров став першим, хто публічно заявив, що одна з умов повернення РФ до угоди – це гарантії неповторення суботнього нападу України на її кораблі.

Але вимоги Росії були значно ширшими.

Як заявив публічно глава МЗС Туреччини Мевлют Чавушоглу, другою проблемою Росії є те, що світ перестав купувати її зерно та добрива через побоювання трейдерів потрапити під санкції через заходи в порти, небажання страховиків працювати з РФ тощо.

Тож коли Росія оголосила, що її вимоги виконані і вона повертається до "зернової угоди", виникло питання: а які саме з вимог РФ погодилися виконати Захід та Україна? Бо перші коментарі Києва з цього приводу не давали повної ясності. Там лише оголосили, що шантаж Росії не мав успіху.

Та перш ніж відповісти на це питання, варто стисло нагадати про те, як саме з’явилася "зернова угода" і що передувало "виходу" Росії з неї. Бо саме у цьому криється розгадка, чому Путін так терміново – всього за три дні – погодився повернутися до її виконання.

Шантаж по-путінськи

"Чорноморська зернова ініціатива" (так офіційно звучить назва того, що у нас звуть зерновою угодою) – це чотиристороння домовленість України, Туреччини, ООН та Росії, укладена в липні 2022 року. Її ідея – дозволити морський експорт агропродукції з трьох українських портів (Південний, Одеса, Чорноморськ) під спільним контролем чотирьох сторін. Детально про укладання угоди ЄвроПравда писала улітку в статті "Стамбул як "Мінськ".

Офіційними ініціаторами і головними переговорниками щодо зернового коридору були Туреччина та ООН. Їхня головна мотивація – допомогти не так Україні, як світові, а передусім найбіднішим державам, яким без українського продовольства на світовому ринку загрожує голод та соціальні потрясіння. Для ООН це взагалі основна робота, а для президента Туреччини Ердогана це – питання його особистого престижу і авторитету у світі як регіонального лідера.

Росія від початку не була прихильником "зернової угоди" і погодилася на неї під міжнародним тиском та лише після того, як втратила початковий контроль над окупованим Чорним морем (це сталося із затопленням "Москви" і деокупацією острова Зміїний). Та й надалі у Кремлі за кожної можливості наголошували, що робота зернового коридору Росії не цікава, і шукали можливості підірвати її. Наприклад, гальмуючи пропуск кораблів через стамбульську протоку.

А 29 жовтня, після вдалих ударів ЗСУ по російській базі у окупованому Севастополі, Москва оголосила, що через українську атаку по своїх військових кораблях призупиняє участь у "зерновій угоді" та роботу угоди загалом, бо вона виходить зі спільних органів контролю (детально про це ми писали у статті "Без зерна чи без вас?").

Ураження бази ЧФ РФ та припинення "зернової угоди" не мають жодного юридичного чи логічного зв’язку, але Росія їх пов’язала, причому зробила це на офіційному рівні – у заявах Міноборони та МЗС РФ, і це стало першою значною міжнародною помилкою Москви у цій історії. Подібна риторика, напевно, добре заходить на внутрішню російську аудиторію, але міжнародна аудиторія сприйняла її зовсім інакше.

По суті, РФ визнала, що виходить із зернової ініціативи задля помсти Україні та через безсилля – бо не може відповісти інакше.

Та Москва продовжила закопуватися у брехню: МЗС РФ заявило партнерам, що Україна, мовляв, атакувала судна, які забезпечували роботу зернового коридору. Це теж можна "продати" хіба що в російському телеефірі. Адже міжнародні партнери РФ знали, що за "зерновою угодою" російським військовим кораблям заборонено брати участь у "конвоюванні" суден із зерном і навіть підходити до зернового коридору.

Потім у РФ заявили, що Україна, мовляв, атакувала Севастополь з боку зернового коридору і через це вони не змогли вчасно помітити дрони, бо вважали коридор мирним.

До слова, не можна виключити, що у Міноборони справді розповіли останню версію Путіну, виправдовуючи свій провал у захисті Севастополя, і – хто знає – можливо, він навіть у це повірив. Але у світовій спільноті, на тлі попередньої брехні РФ, це не викликало багато довіри.

І особливо вагомою тут була позиція однієї людини, роль якої в укладенні "зернової угоди" є ключовою.

Ердоган проти Путіна

Для президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана "зернова угода" – це не просто чергова домовленість. Це нині – одна з основ його міжнародного авторитету, який він ретельно вибудовує.

Українська агропродукція справді є критично важливою для світової продовольчої безпеки. Загроза голоду у разі, якщо потік постачань з України припиниться – не перебільшення. І не так важливо навіть те, хто саме купує пшеницю чи кукурудзу з України – головне те, що вона насичує світовий ринок, на якому без того злетять ціни.

А азійські та північноафриканські держави, для яких Туреччина і особисто Ердоган є авторитетами – це країни-імпортери зерна. Те, що Ердоган став брокером і гарантом безпечних постачань з України, підносить його міжнародну вагу на інший рівень, а до того ж додає авторитету та популярності всередині Туреччини, де наступного року мають відбутися вибори.

Зважаючи на це, "помста" Путіна Україні по факту виявилася помстою Ердогану.

Можна лише уявити, наскільки турецький лідер був від цього не в захваті.

І хоча зазвичай Туреччина сповідує виважений, м’який підхід у зовнішній політиці, цього разу в Анкарі вирішили відповісти на хамство Москви жорстко та несиметрично.

Публічно Туреччина продовжила видавати заяви про "потребу пошуку компромісів" та про "стриманість двох сторін", а фактично погодилася із пропозицією яструбів про те, щоби просто викинути Росію з механізмів "зернової угоди" і показати Путіну, що все працює без РФ та попри його незгоду.

Про  цей механізм ЄП писала у неділю, і він спрацював у точності так, як передбачалося. Спершу через Босфор почали пропускати тільки завантажені танкери із "зернового коридору" та дали дозвіл на рух усіх перевірених торгових кораблів Чорним морем. А потім – і це найважливіше! – почався допуск нових балкерів у Чорне море.

Росії дали сигнал: вона вже не потрібна, все працює без неї. Ба більше, з’ясувалося, що без неї все працює навіть краще: якщо протягом останнього місяця спільні інспекційні групи чотирьох сторін перевіряли максимум по вісім суден за день, то у вівторок, без російської участі, Україна, Туреччина та ООН збільшили кількість перевірок у рази та пропустили на вхід та вихід з зернового коридору 46 кораблів за день!

А одночасно відбулися кілька раундів переговорів міністрів оборони та глав МЗС Туреччини та РФ, під час яких представники команди Ердогана, схоже, передали чіткі сигнали, що спроба атакувати українські порти із "зернового пулу" чи тим більше цивільні кораблі не залишиться безкарною.

У Росії зрозуміли, наскільки Путін "переграв" сам себе під час суботньої істерики про вихід із "зернової угоди".

Умови повернення

Навіть із того, за яких обставин РФ була вимушена повернутися до "зернової угоди", зрозуміло, що про поступки інших сторін не йшлося. У четвер українське МЗС це додатково підтвердило, заявивши, що "ніяких нових зобов‘язань, які виходили б за межі вже наявних у "зерновій угоді", наша держава не брала".

А ще в МЗС пішли на доволі відверту заяву про те, що Путіна "з позиції сили" змусили повернутися до зернової домовленості.

"Москва повернулася до "зернової угоди" завдяки активній дипломатії Гутерріша та Ердогана. У координації з Україною вони знайшли слова, які зрозумів Путін. Це була позиція сили, а не поступок", - заявив речник МЗС Олег Ніколенко.

Утім, у міжнародних питаннях важать деталі.

У поверненні РФ до зернової ініціативи деталей не бракує, у тому числі нових.

По-перше, чи були нові гарантії з боку України?

Для того щоби з певністю відповісти "ні" на це питання, публічних запевнень Києва може бути й недостатньо. Але цього разу є дещо вагоміше.

Про те, що Україна у рамках "оживлення" зернового коридору не давала жодних нових обіцянок Росії, заявив навіть Путін – а йому точно немає причини применшувати свої здобутки на цих переговорах та перебільшувати українські.

У середу, представляючи домовленість членам радбезу РФ, Путін визнав, що єдиною обіцянкою Києва стало підтвердження готовності виконувати стару, липневу угоду.

"Ми зажадали від української сторони запевнень і гарантій... що гуманітарні коридори не будуть використовуватися для військових цілей. Посередниками у проясненні цієї ситуації виступили наші турецькі партнери, і по лінії міністерства оборони отримано інформацію від турецької сторони про те, що такі запевнення Україна дала... У зв'язку з цим мною дано вказівки міністерству оборони відновити нашу повноцінну участь у цій роботі", - заявив Путін.

Все, крапка. На цьому дискусію про нібито нові поступки України можна закрити.

Утім, є інша важлива складова, за якою "нова зернова угода" справді відмінна від старої. Щоправда, укладена вона лише як усна та публічно проголошена домовленість лідерів Туреччини та РФ, без паперового оформлення, але це може бути навіть надійніше.

Отже, Путін узгодив з Ердоганом умови, які діятимуть, якщо Росія знову вийде з угоди.

"(У цьому разі) ми не перешкоджатимемо в будь-якому разі постачанню зернових з території України до Турецької Республіки, маючи на увазі і нейтралітет Туреччини в конфлікті загалом, і можливості зернопереробної промисловості Турецької Республіки та зусилля президента Ердогана, спрямовані на забезпечення інтересів найбідніших країн", - представив цю домовленість президент Путін (зверніть увагу на виділені слова, у них йдеться про постачання не лише до Туреччини, а й про реекспорт!)

У Туреччині також кажуть про гарантії постачання зерна з України турецьким флотом за будь-яких умов.

Це важлива деталь через те, що дія нинішньої "зернової угоди" спливає 20 листопада, і з боку Росії досі немає підтвердження того, що вона погодиться на продовження цієї домовленості.

Найімовірніше, фінальне рішення щодо майбутнього угоди Путін ухвалить на саміті G20 у Індонезії 15-16 листопада. До того світ лишається у невизначеності.

Для Путіна це – безпрограшний важіль. Він чекатиме, що всі лідери будуть його вмовлятимуть, погодяться на зустріч із ним тощо. Можливо – вдасться виторгувати якусь поступку. І принаймні він розраховує, що не буде таких проявів неповаги, як на саміті ШОС у Самарканді, де кожен другий лідер показово запізнювався на зустріч із ним.

Чи це спрацює і чи залишиться "зернова угода" чинною на наступні 120 днів, із певністю говорити не можна, але для України важливо те, що повної зупинки морського трафіку не буде. Хоча найкращим варіантом для нас є збереження домовленості про зерновий коридор якнайменше у нинішньому вигляді до остаточної деокупації Чорного моря.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"