Чи стануть результати проміжних виборів у США такими ж проміжними за впливом на американську політику щодо України? Чи навпаки – зможуть спровокувати більш серйозні наслідки і для американської підтримки, і для американської допомоги, які в контексті екзистенційної для України війни є тотожними речами?

Поки підрахунок голосів – зокрема, в окремих ключових штатах, які визначать долю більшості в Сенаті, – триває, варто виокремити кілька моментів, котрі важливо брати до уваги, коли ми говоримо про те, що буде далі з політикою та підтримкою України незалежно від того, скільки зрештою опонентів допомоги Києву потрапить до Конгресу.

Цілком ймовірно, що найбільш сприятливі для трампістів (ізоляціоністів) прогнози не справдяться і їх насправді буде менше. Принаймні, вже сьогодні одним із найпопулярніших "ранніх" висновків проміжних виборів у США є те, що обіцяної республіканцями "червоної хвилі" не відбулося.

По-перше, і в Сенаті, і в Палаті представників і надалі матимемо більшість тих, хто виступає за підтримку України "так довго, як це буде потрібно".

Звісно, хотілось би, щоб це було і в тому обсязі, як це потрібно, бо критично важливим є масштаб, а не тільки тривалість підтримки, але це вже інше питання. Ця ж сама більшість розуміє: якщо сьогодні американці не платитимуть грошима, то завтра платитимуть життями американських військових, бо якщо Путіна не зупинять в Україні, він піде далі, і доведеться вже захищати союзників по НАТО. 

Ті, хто вважає, що наданої допомоги вже достатньо і навіть забагато, залишаються у меншості. Щоправда, і це потрібно брати до уваги, йдеться про гучну меншість, яку чутно і помітно не лише в Конгресі, але й у медіа.

Завдання України – щоби більшість, яка за нас, не була тихою більшістю.

Щоб її так само було чутно і помітно, бо від цього залежать і подальша позиція Білого дому, і політика Республіканської партії, і настрої в суспільстві. Саме тому потрібно працювати з впливовими республіканцями, які вже підтримують Україну і мають навіть більш прогресивну позицію щодо допомоги Україні, аніж Білий дім (зокрема, не розуміють обмежень на постачання окремих видів озброєнь, на які в адміністрації Байдена ніяк не наважаться дати зелене світло), і з тими республіканцями, які займають серединну позицію – загалом не проти допомоги, але вимагають більшого нагляду (oversight) за тим, як витрачаються кошти і як використовується допомога.

Навряд чи в України є розкіш витрачати свої ресурси і час на перевиховання найбільш відданих прихильників конспірологічних теорій і носіїв відвертої дезінформації.

По-друге, сьогодні неможливо напевно стверджувати, наскільки зменшиться фінансова підтримка України і чи зменшиться вона взагалі в осяжній перспективі. Однак є достатньо підстав вважати, що нові пакети допомоги з новим Конгресом ухвалювати буде складніше, аніж зі "старим".

Навіть якщо великі суми й погоджуватимуть, то погоджуватимуть із новими передумовами і навіть торгами щодо інших, важливих для республіканців питань.

Крім того, питання нагляду (oversight) в принципі відіграватимуть значно більшу роль за все більш ймовірної більшості республіканців у Палаті представників. Саме тому навіть самі республіканці, які підтримують Україну – з числа так званого рейганівського крила партії, – радять, вболівають і всіляко сприяють тому, аби ще за "старого" складу Конгресу, у грудні, був прийнятий новий великий пакет допомоги для України розміром $50-60 млрд. Така собі своєрідна підстраховка на випадок, як передвиборча риторика трампістів трансформується в конкретну політику.

По-третє, коли ми говоримо про вплив республіканців на Конгрес, потрібно чітко вирізняти Сенат та Палату представників. 

Ми вже бачили за старого складу законодавчого органу США, що саме в Палаті представників більша кількість законотворців виступала проти попередніх пакетів допомоги України.

Одним із ключових факторів тут залишається фактор республіканського лідерства.

Мітч Макконел, республіканський лідер у Сенаті, не раз демонстрував відданість лінії на підтримку України всупереч більш скептичним настроям окремих сенаторів. Однак щодо республіканського лідера у Палаті представників Кевіна Маккарті, на жаль, виправдовуються побоювання, які неодноразово доводилось чути в закритих розмовах і від його колег по Конгресу, і від американських експертів. А саме – щодо його неспроможності дати раду з трампістським крилом партії.

Понад те, після його резонансної заяви у жовтні, що за республіканського лідерства в Палаті представників американці, перебуваючи у рецесії, не будуть виписувати для України порожній чек (тобто такий, куди можна вписати будь-яку суму), є підстави вважати, що він намагається здобути підтримку цього крила партії. Це ще раз підкреслює потребу прицільно працювати найбільше саме з Палатою представників загалом і з Кевіном Маккарті та його командою зокрема.

Питання двопалатної підтримки для України стає не менш критичним, аніж питання двопартійної підтримки.

Навіть при тому, що в Сенат на цих виборах таки потрапили вкрай одіозні фігури у контексті подальшої допомоги України, зокрема один із найбільш лояльних до Трампа кандидатів Джей Ді Венс з округу в Огайо, який раніше "належав" великому прихильнику України Робу Портману.

По-четверте, Україні потрібно вчитися і надалі працювати зі США в умовах постійних спроб зробити з нас якщо не внутрішньополітичне, то внутрішньоекономічне питання.

Саме так, у прив’язці до економіки, Україна потрапила у нинішню передвиборчу кампанію. Очевидно, що аргумент про ненадання Україні більшої фінансової допомоги, оскільки ці кошти краще витратити на потреби американців (можливо, ключовий у риториці трампістів щодо допомоги Україні), звучатиме й надалі.

Але з огляду на настрій республіканців за свого лідерства запустити марафон безкінечних розслідувань – від хаотичного виводу військ з Афганістану до змісту знайденого лептопа Хантера Байдена – Україна так чи інакше ризикує фігурувати не тільки як внутрішньоекономічне, але і ширше внутрішньополітичне питання.

Особливо з набранням обертів президентською кампанією, яка зазвичай плавно стартує у США після проміжних виборів. Цього року ми вже стали свідками проміжних виборів, у яких нетипово помітну роль відігравав один конкретний колишній президент США (Дональд Трамп). Тепер ми цілком можемо побачити Конгрес, де нетипово помітну роль відіграватиме один конкретний кандидат у президенти, і це знову може бути Трамп. Принаймні, допоки він залишається найпопулярнішим імовірним кандидатом серед республіканців.

По-п’яте, генеральна лінія Білого дому щодо України у війні вже визначена, і результати проміжних виборів, швидше за все, ще більше її зацементують.

Адже такий курс має підтримку і на рівні більшості у двох партіях, і в американському суспільстві (особливо на тлі інших політик Байдена).

Цю лінію досить чітко і щиро окреслив Джейк Салліван кілька місяців тому, і зводиться вона до того, щоб допомагати Україні продовжувати боротьбу, не провокуючи третьої світової війни. А це значить – тестувати реакцію Кремля після кожної нової партії озброєнь і постійно зважувати ескалаційні ризики від будь-якого політичного рішення. Це не ідеальна для України лінія, але вона вже враховує занепокоєння, які є і у власній партії президента Байдена (ліве прогресивне крило, яке робить ставку передусім на мир, а не на перемогу України), і серед республіканців, з якими Байден упродовж свої політичної кар'єри завжди намагався вибудовувати мости і шукати компроміси, і серед європейських союзників, порозуміння з якими залишається для американського президента одним із топ-пріоритетів у зовнішній політиці.

По-шосте, щоб мати стабільну підтримку у Вашингтоні, потрібно більше працювати… в європейських столицях.

Аргумент про те, що "США зробили для України достатньо, тепер черга Європи" – один із ключових в арсеналі опонентів допомоги. 

З більшим залученням європейських країн буде легше аргументувати нову підтримку. Як і з більш продуманою комунікацією.

Те, що Україна може робити разом із європейськими партнерами – це більш активно доносити на інший берег Атлантики інформацію, наприклад, про те, скільки відсотків у співвідношенні до свого оборонного бюджету витрачають європейські країни у порівнянні зі США.

Скажімо, у випадку Латвії – це 41% її оборонного бюджету (за даними Кільського інституту світової економіки, який веде професійний трекінг наявних наразі видів допомоги Україні). Також потрібно всіляко говорити, яку важливу місію виконують країни ЄС, дбаючи про українських біженців – не співмірно зі США.

Нарешті, що саме країни ЄС – зокрема, Німеччина – готові брати на себе лідерську роль у повоєнній відбудові України. А фінансувати війну та фінансувати мир – і це прекрасно розуміють та визнають у самих США – це неспівмірні з точки фінансового навантаження речі.

По-сьоме, ніщо так не об’єднує демократів та республіканців, як питання протистояння Китаю.

І з приходом республіканської більшості принаймні до однієї з палат Конгресу Китай ще більше потраплятиме на всі можливі радари. Якщо Україна дійсно хоче зберегти підтримку республіканців, потрібно нарешті попрощатися з надмірними ілюзіями, які все ще просочуються з головних кабінетів країни, щодо Пекіна – причому і щодо його готовності вплинути на РФ у питанні завершенні війни, і щодо його ролі в майбутній відбудові України.

І нарешті: найкраща відповідь усім опонентам подальшої допомоги Україні – це перемоги на полі бою. 

Саме завдяки їм відбувся важливий перелом в американській суспільній думці щодо того, що Україна має шанс виграти війну, хоча ще кілька місяців тому всі опитування показували, що американці в таку можливість у принципі не вірять. А впевненість, що американці підтримують саме потенційного переможця у війні, а не лузера – це велика справа в аргументуванні майбутньої підтримки.

Однак маємо розуміти, що з кожною великою воєнною перемогою наростатиме і заохочення України повернутися за стіл переговорів, бо виглядає так, що в американському розумінні "перемога" – це не виключно військовий шлях, а перехід до дипломатії може відбутися і після звільнення Херсона, а не Донецька чи Сімферополя. Але це вже окрема тема.

Авторка: Альона Гетьманчук,

директорка Центру "Нова Європа"