У середу Володимир Зеленський поїхав до Вашингтона – із першим закордонним візитом від початку повномасштабного російського вторгнення.

Ця поїздка стала поза сумнівом знаковою, етапною для України у період боротьби з агресією РФ.

По-перше, вона дала світові публічний сигнал, що рівень небезпеки в Україні радикально змінився. Київ вже не боїться наземної ескалації; у центрі української столиці відкрили для пасажирів станції метро, що виконували роль "урядового бункера"; а Володимир Зеленський вже не вважає проблемою залишати державу на кілька днів (досі президент, як відомо, категорично відмовлявся виїздити навіть на короткі зустрічі).

По-друге, формальним результатом поїздки стало виділення Україні систем Patriot у рамках масштабного пакета допомоги на $1,8 млрд – це рішення, політично схвалене Білим домом пару тижнів тому, свідомо притримали, щоб "наповнити" ним візит найвищого рівня.

По-третє, ця поїздка допомогла Україні закріпити двопартійну підтримку з боку США, а затвердження пакета допомоги Україні на суму $45 млрд, який планують провести через Конгрес ближчим часом, тепер напевно відбудеться з кращим результатом.

Це ті результати візиту, про які сторони оголосили публічно.

Але інші, щодо яких Зеленський та Байден обмежилися лише натяками, не менш вагомі. І як мінімум за двома з трьох піднятих питань є підстави говорити про проміжну дипломатичну перемогу України. Попереду її доведення до фінального результату. А те, що Зеленський відновив закордонні візити, має допомогти на цьому шляху.

Заокеанський Бахмут

Ідею про те, що Володимир Зеленський має відновити закордонні візити, на Банковій обговорювали вже деякий час. "Гарячих", невідкладних причин для цього ніби й не було – але нинішня схема, за якою для особистих переговорів з чутливих питань закордонний лідер мав прибути в Україну, була далеко не ідеальною.

Адже часом Україна більше зацікавлена у цій зустрічі.

Наприклад, коли Києву треба отримати додаткову зброю чи розширити її номенклатуру, а все впирається у позицію іноземного лідера, якого треба переконати (як це досі відбувається, наприклад, з Іспанією, що відмовляється передавати Україні 155-міліметрові гаубиці). Не згадуючи вже про потреби проводити особисті зустрічі з політиками, які в майбутньому потенційно можуть бути посередниками у "мирних переговорах" з Росією – на кшталт турецького президента Ердогана. Це може подобатися або ні, але Київ від такої ідеї не відмовляється.

Утім, на питанні "мирних переговорів" треба зупинитися окремо, а спершу – коротко про візит до США, що вже відбувся.

За даними джерел ЄвроПравди, задовго до поїздки президент Зеленський ухвалив два принципових рішення щодо відновлення поїздок. Головне з них – це те, що його перший "воєнний" візит має відбутися саме до Вашингтона.

США – головний постачальник зброї та фінансовий донор України у війні, Зеленський прагнув це підкреслити.

Ця поїздка мала підкреслити роль США у допомозі Україні та посилити Байдена та інших проукраїнських політиків (з обох американських партій).

Зеленський був здатен це зробити.

Річ у тім, що український президент для західних виборців перетворився на символ демократії та сміливості. Не дарма в останні місяці західні рейтинги один за одним віддають президентові України перші місця, а видання – присвячують йому обкладинки підсумкових випусків року. Не буде перебільшенням сказати, що для широкого загалу (в тому числі для американських виборців) Зеленський став таким собі символом демократії, що уособлює героїзм усієї України.

А виборці (тим більше американські!) героїв люблять.

Щоби посилити інформаційний ефект, перед візитом до США Зеленський поїхав у Бахмут і привіз звідти два подарунки американським партнерам. Президентові Байдену він передав подарунок від бійця ЗСУ на ім’я Павло, який служить капітаном батареї HIMARS. Той написав особистий лист президентові США та передав йому свою бойову нагороду – Хрест бойових заслуг. Схоже, що Байден не знав про такий подарунок наперед. Він відреагував на це розчулено і пообіцяв передати Павлу дуже особисту річ – один з військових медальйонів свого покійного сина Бо Байдена, який той отримав під час служби в Іраку.

Ця історія може здатися дрібною деталлю, але саме так у міжнародній політиці здобувається те, що дипломати називають "хімією", тобто довірливими відносинами між лідерами держав.

Інший подарунок із Бахмута Зеленський привіз до Конгресу США, де він виступив із промовою перед завершенням візиту. Це – прапор, підписаний українськими бійцями.

І звісно ж, про Бахмут багато йшлося у публічних виступах на переговорах Зеленського, коли президент наполягав на направленні до України нової зброї. І це приводить нас до іншої умови візиту, яку визначив для себе Київ.

Patriot – так, танки – "на вихід"

Запрошення від Байдена відвідати США, звісно ж, було недостатньо для того, щоби Володимир Зеленський відновив поїздки за кордон. Для першого такого візиту мала бути вагома підстава. Наприклад, рішення Білого дому про розблокування постачань літаків чи систем Patriot.

Домогтися на практиці наразі вдалося другого. Білий дім тривалий час під різними приводами відмовлявся розглядати постачання до України цих систем ППО. Реальних причин було декілька, одна з них – те, що постачання Patriot’ів неймовірно дратувало Росію.

Утім, посилення ракетних обстрілів цивільної інфраструктури України переконало США переглянути свою політику. Політичне рішення про це було ухвалене не пізніше ніж у першій половині грудня, і далі питання було у технічній підготовці комплексів до відправки – а також у пошуку дати та приводу для офіційного оголошення про це.

Однак, за всієї важливості американських систем ППО, це – не єдина зброя, що потрібна Україні.

Ще перед візитом було відомо, що Україна проситиме також про далекобійні ракети ATACMS та інші засоби далекого ураження для зміни балансу на полі бою. Це прохання Києва не нове, воно давно лунає публічно. Особливо – від Зеленського, який не стримується у публічних вимогах щодо постачання зброї західними партнерами. І на цьому тлі дуже дивним було те, що цього разу у Вашингтоні Володимир Зеленський жодного разу не згадав про цю, здавалося б, критичну для України вимогу. Ні у Білому домі, ні у Конгресі.

Навіть коли кореспондентка "1+1" на спільній пресконференції з Байденом спитала обох президентів конкретно про ATACMS, Зеленський промовчав. А от Байден – відповів. Хоч і натяками.

По-перше, він розлого пояснив, що хоче не лише підтримувати Україну, але також зберегти єдність НАТО та єдність підходів США та ЄС. А деякі типи зброї – пояснив Байден, не уточнюючи, але відповідаючи на запитання про ATACMS – можуть цю єдність зруйнувати, бо європейські партнери, за словами Байдена, "все чудово розуміють, але не хочуть вступати у війну з Росією".

Подібні пояснення, треба визнати, лунають від представників США не уперше, і досі вони не задовольняли Україну. То чого ж цього разу Зеленський навіть не намагався знову підняти питання далекобійного озброєння? Однією зі складових відповіді може стати те, що президент Байден на цій зустрічі несподівано багато говорив… про танки.

ЄвроПравді неодноразово доводилося чути від дипломатів, які ведуть переговори про зброю, що закупівля американських танків загалом не є пріоритетом для України: за оцінками українських військових, з низки причин ЗСУ більше підходять німецькі "Леопарди" – але їх постачання блокує федеральний уряд Німеччини. А від США найбільше була потрібна допомога у тому, щоби переконати Берлін відступитися від цього принципу.

Джо Байден після зустрічі із Зеленським несподівано виступив у ролі "танкового лобіста".

Ще на початку пресконференції він взявся нагадати усім, що Україна вже отримала від союзників 2000 одиниць бронетехніки, включно з танками, щоправда, менш сучасними, ніж "Леопарди".

А наприкінці, відповідаючи на те саме запитання про ATACMS, додав, що США працюють над тим, щоб інші держави (не згадуючи конкретно про жодну) надали більше танків Україні. "Ми вже працюємо з партнерами над тим, щоб Україна отримала танки та іншу броню", – заявив він, виправдовуючи непостачання окремих видів зброї з боку США.

Звісно, ці натяки ще не означають досягнутої домовленості. Але у разі, якщо ближчим часом "танкова заборона" все ж буде зламана, то не буде сумніву, що цей процес розпочався під час візиту Зеленського до США.

А продовжитися він має, напевно, у Німеччині та Франції, куди Зеленський вже планує візит. Після поїздки до Вашингтона це стало можливим.

Під знаком Єрмака

Візит Зеленського до США важливий не лише для тих, хто слідкує за постачанням американської зброї: не менш важливі для України сигнали були і в політичній сфері.

Примітно, що  в українських соцмережах у четвер розгорнувся справжній "батл" з приводу того, що українська делегація під час візиту до США була одягнена не за протоколом: у кросівках, светрах чи світшотах, і звісно ж без краваток. Дехто наполягав, що це ставлення до протоколу під час переговорів у Білому домі та виступу у Конгресі, мовляв, було образливим для американців.

Одночасно цю ж претензію до делегації України взяла на озброєння російська пропаганда.

Утім, у самих Сполучених Штатах ця деталь не викликала обурень чи образ – щонайменше, ключові медіа цією темою взагалі не перейнялися. А розвиток подій у Конгресі довів: американські законодавці сприймають Володимира Зеленського та його "дрескод воєнного часу" з максимальною можливою повагою.

Достатньо згадати про те, що півгодинний виступ президента України конгресмени переривали аплодисментами понад 20 разів (!), а по завершенню – привітали промову оваціями. До слова, у виступі в Конгресі президенту України та його спічрайтерам (радимо прочитати текст виступу!) вдалося знайти тонкий баланс між тим, щоби подякувати саме чинній владі США за безпрецедентну допомогу, але при цьому не образити також опозицію, Республіканську партію, кістяк якої не меншою мірою підтримує Україну і вимагає надання навіть потужнішої безпекової допомоги.

Крім того, із Зеленським зустрілися лідери обох партій в обох палатах Конгресу для обговорення підтримки України, і за підсумками спікерка Палати представників Ненсі Пелосі заявила, що розраховує на дуже швидке затвердження Конгресом $45 млрд допомоги Україні. Погодьтеся, на обурення через дрескод чи через будь-що інше – зовсім не схоже.

Між тим, є інша особливість протоколу, яка лишилася не надто поміченою в Україні на тлі суперечки про светр.

Йдеться про переговори президентів, на які запросили по два члени команди від кожного президента: міністрів закордонних справ та безпекових радників.

фото пресслужби президента України

Американські посадовці сіли так, як того вимагає протокол. Поруч із Байденом – глава Держдепу Ентоні Блінкен, за ним – національний безпековий радник Джейк Салліван  (на цьому фото праворуч саме він, хоч це й не очевидно через специфічний ракурс зйомки).

Натомість з українського боку місце очільника МЗС зайняв глава офісу президента Андрій Єрмак, а вже за ним сів міністр Дмитро Кулеба.

Треба підкреслити що таке дивне "ранжування" команди президента є правом української сторони. Це не привід для образ американців абощо. Але ця протокольна деталь має змістовне значення: вона надсилає партнерам із США сигнал про те, хто в Україні є ключовою фігурою у сфері зовнішньої політики.

Переговори після перемоги

Настав час перейти до головного (разом із переговорами про танки) результату візиту президента Зеленського до США. Йдеться про питання завершення війни.

Тут, так само як і у ситуації з Patriot, США останнім часом демонстрували дуже позитивні зміни, а візит Зеленського їх закріпив.

Наразі, на відміну від серпня-вересня, немає жодних підстав говорити про те, що США підштовхують Україну до "важких компромісів" у переговорах з РФ. Понад те, Зеленський заявив під час візиту, що Байден схвалив його підхід: жодного миру до того, коли Росія повністю забереться з української землі. Включно із Кримом.

Вже після того, як Зеленський полетів з Вашингтона, ця інформація потрапила від поінформованих джерел до американських ЗМІ. За даними Washington Post, США пропонували Україні 3 різні моделі закінчення війни в Україні, і дві з них, які передбачають, що Крим лишається під окупацією, Володимир Зеленський "категорично відкинув". І найголовніше – те, що Байден із цим публічно погодився, знову заявивши ЗМІ після зустрічі, що США підтримують ті обриси перемоги, до яких прагнутиме Україна.

Не менш вагомим є те, що Байден публічно визнав також, що вважає у принципі неможливими переговори з РФ у тому вигляді, про який просить Москва – вже зараз, коли Україна ще продовжує контрнаступ та звільнення своїх територій. Ці пропозиції не є щирими, бо "Путін не планує зупиняти війну проти України" - пояснив президент США.

А за кілька годин після президентської зустрічі, у своєму виступі в Конгресі, Володимир Зеленський уточнив домовленості. За його словами Байден дав згоду на підтримку українського "мирного плану" з 10 пунктів, який безальтернативно передбачає деокупацію усієї території України, як умови для завершення війни. Усієї, без жодних винятків.

"Україна вже дала відповідні пропозиції, і щойно я обговорював їх із президентом Байденом – нашу формулу миру. Десять пунктів, які можна й треба реалізувати заради нашої спільної безпеки, гарантованої на десятиліття вперед. І саміт, який можна провести, – я радий відзначити сьогодні, що президент Байден підтримав цю нашу ініціативу", - заявив Зеленський.

До цього, утім, варто додати, що обидва президенти у Вашингтоні погодилися: навіть цей план передбачає неуникні переговори з лідером РФ. Для узгодження умов миру, але після деокупації. "Путін програє. Ми з Зеленським разом зробимо все, щоби цей хлопець не переміг", - заявив Байден і додав: "Немає заміни тому, щоби сідати один навпроти одного і дивитися в очі. Чи це друг, чи це ворог".

Але хай як очевидно це звучить для Байдена, для українського суспільства ця теза може видаватися набагато більш проблемною. І якщо зрештою Зеленському справді доведеться починати переговори з тираном і вбивцею українців, то український лідер має бути готовий пояснювати необхідність цього кроку, а також умов переговорів суспільству, травмованому війною та втратами рідних.

"Рекомендації Байдена" у якості таких пояснень точно не спрацюють, навіть якщо з позиції влади вони видаються абсолютно логічними.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"