Одним із прикладів невдач, якими для росіян обернувся напад на Україну, стала блискавична відмова Швеції та Фінляндії від нейтралітету та їхні заявки на вступ до НАТО.

Після приєднання до Альянсу двох нордичних країн, кордон НАТО з Росією збільшиться на 1340 кілометрів, хоча на словах саме такому розширенню Кремль буцімто прагнув запобігти своїми діями проти України.

Однак не все так однозначно. Цього разу – справді так.

Від проголошення наміру шведів та фінів про вступ у травні минуло вже багато часу, а справа і досі висить у повітрі.

Поза тим, немає жодних гарантій, що і 2024 рік Швеція і Фінляндія зустрічатимуть членами НАТО. Як і чому так сталося?

Скандинавська "хата скраю"

Попри свою відносну геополітичну однорідність, Скандинавія донедавна залишалася формально поділеною в безпековому плані. Якщо Данія та Норвегія входять до НАТО, то Швеція з Фінляндією – ні.

Навіть більше, обидві країни довгий час декларували позаблоковість. Як так вийшло?

У Європі лишилося не так багато прямих політичних наслідків наполеонівських війн. Нейтральність Швеції – один із них. 1814 року північне королівство востаннє приєдналося до переможної коаліції проти Бонапарта, завдяки чому змогло відвоювати у данців Норвегію.

Розширена держава займала увесь Скандинавський півострів, нападати на неї було невигідно – тож, щойно зійшовши на престол за чотири роки, новий король Карл XIV Юхан (колишній поплічник Наполеона, що повернув зброю проти нього) проголосив відмову від участі в будь-яких союзах та війнах.

Після російського вторгнення 1809 року, яке спустошило Швецію і відірвало від неї Фінляндію, таке рішення виглядало оптимальним. Посилена контролем над Норвегією, географічно малоприступна, виснажена століттями війн, країна закрилася від європейської політики муром непричетності.

Шведи люблять пишатися своєю нейтральністю, яка протривала понад два століття.

Хоча тут теж не все так однозначно. Під час Другої світової війни Швеція очевидно сприяла Німеччині, а таємні домовленості зі США про захист Швеції у разі радянського нападу діяли під час холодної війни. Насамперед тому, що для США було би проблемно гарантувати безпеку членів НАТО Норвегії та Данії, не захищаючи при тому і Швецію.

Ситуація Фінляндії дещо інакша.

Финляндия отказывается от нейтралитета: как агрессия РФ толкает страну к вступлению в НАТО

Після жорсткої боротьби за незалежність у 1917-1920 років та радянсько-фінської війни, що в сумі різних фаз протривала з 1939 до 1945 року, нейтралітет Фінляндії був вимушеним кроком, певним "компромісом":

СРСР відмовляється від подальших претензій та спроб окупації, а Фінляндія не робить нічого, що дратувало би Москву.

Згадайте, коли "фінський варіант" обговорювався як рішення для України рік тому. Нам активно пропонували такий самий варіант нейтралітету: відмова від курсу на НАТО в обмін на відмову від вторгнення.

Історична нейтральність обох країн також підтримувалася радянською пропагандою. Точно так само, як і в Україні, громадськість була поділена приблизно порівну щодо можливого вступу до НАТО. Стереотипи і штампи про "НАТО – агресивний блок" і досьогодні поширені в суспільствах, особливо у шведському.

Вторгнення 24 лютого змінило все.

У Фінляндії підтримка членства злетіла з 20-30% до 85% (на максимумі - у жовтні). У Швеції – з 30% до 64%.

Шість із восьми партій у шведському Ріксдагу підтримують членство в НАТО. Соціал-демократи, які були при владі до виборів 11 вересня, змінили свою одвічну позицію з підтримки нейтралітету на курс до НАТО. Для спокійних скандинавів це просто блискавична реакція!

Уже у травні Швеція та Фінляндія разом подали заявки на вступ, зобов'язавшись спільно проходити увесь процес. Але справжні випробування тільки починалися.

Турецьке пекло

На кожному етапі руху двох країн до НАТО Туреччина та її лідер Реджеп Таїп Ердоган особисто скористалися кожним доступним інструментом та процедурою, щоб блокувати їхній вступ.

Врешті, на саміті НАТО в Мадриді наприкінці червня, де Фінляндію та Швецію офіційно запросили приєднатися до Альянсу, лідери двох країн підписали непублічну угоду з Ердоганом, яка мала б задовольнити турків і зняти блокування.

Нещодавно угоду злили у шведські ЗМІ. Її зміст відповідає претензіям і вимогам, які висловлювалися публічно.

З турецької перспективи, Фінляндія і особливо Швеція "сприяють тероризму" і мають переглянути свою політику щодо підтримки курдських організацій та прихильників опального проповідника Фетхуллаха Гюлена  - політичного опонента Ердогана, на якого Анкара покладає відповідальність за спробу держперевороту влітку 2016 року. Зокрема, йдеться про відносини з ПКК (Курдською робітничою партією) – зобов'язання вже мали наслідком депортацію кількох осіб та недопуск на територію Швеції ще близько 10 осіб.

Турки також зажадали тіснішої співпраці з СеПо (шведським аналогом СБУ) – як кажуть самі шведи, такої між собою не мають навіть члени НАТО.

Ці вимоги, а також поступки, які вже зроблені, викликають велике незадоволення у Швеції.

Є відчуття межі, за якою поступки перетворюються на втрату себе. А на таке шведи не готові.

До того ж Швеція – демократична країна, де діють правила, а одноосібно нав’язати волю усім вкрай складно.

Так, нещодавно найвищий суд Швеції зупинив видачу опозиційного журналіста Бюлента Кенеса, викликавши величезне незадоволення Анкари. "Ми хочемо бачити конкретні кроки Швеції й Фінляндії, а не красиві слова", – заявив міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу.

Кенес отримав політичний притулок у Швеції з 2016 року, але Туреччина вважає його терористом і одним із прихильників Гюлена.

Конфлікт цінностей чи інтересів?

З усіх країн-членів НАТО тільки Туреччина й Угорщина не ратифікували вступ Швеції та Фінляндії.

І якщо Туреччина почала одразу "качати права", то Будапешт начебто не висував особливих вимог. Орбан пообіцяв провести ратифікацію у січні 2023-го.

Чи можна йому вірити – питання риторичне. Але знаково, що процес гальмують дві країни, що мають найближчі стосунки з Росією. Важко виключати якісь залаштункові дії Кремля, хоча доказів цьому теж нема.

Якщо винести за дужки Угорщину, то все одно поки що важко побачити вихід.

Вступ Швеції та Фінляндії до НАТО упродовж 2023 року залишається сумнівним, хоч і не неможливим.

Туреччина відчуває, що має абсолютний козир. Швеція та Фінляндія дуже хочуть у НАТО, а в руках у Ердогана – ключ від дверей. Він може вимагати все що завгодно. Тому і вправляється в найжорсткішому реалізмі.

Водночас, є межа, яку шведи не можуть переступити.

Так, турки вимагають видачі ексдепутатки парламенту Аміне Какабаве! Етнічна курдка, вона постійно підтримувала рухи за самостійність і навіть особисто відвідувала позиції ополчення Пешмерга. Турки однозначно вважають її терористкою.

Але як може Швеція видати ексдепутатку, яка перебуває під державною охороною? Саму Какабаве це цілком влаштовує, адже вона – проти членства Швеції в НАТО. Коли вона ще була в Ріксдагу, Какабаве стала ключовою фігурою недавньої політичної кризи уряду соціал-демократів, коли, вийшовши зі своєї партії, вона отримала одноосібну "золоту акцію" (адже коаліція мала перевагу лише в один голос), і змогла нав’язати уряду жорсткішу лінію щодо курдського питання. Якраз напередодні російського вторгнення в Україну…

Звичайно, шведи її не видадуть. Та й щодо інших, як-от Кенеса, вони мають великі сумніви, адже в Туреччині цим людям – які суттю своєї діяльності мало чим відрізняються від українських борців за незалежність у Радянському Союзі – загрожують довжелезні терміни ув’язнення і, напевне, катування.

Ця межа неможлива для шведів насамперед психологічно.

В глибині душі це люди дуже прагматичні й навіть цинічні, але вони самі себе призначили світовим ідеалом з рівності, справедливості й прав людини. Вони щиро вірять у власну правильність, і виконання усіх вимог Ердогана по суті означатиме для них руйнування цього красивого фасаду в очах усього світу і самих себе.

Вимоги Ердогана до Швеції – це якби хтось зажадав від Папи Римського згадати у месі сатану.

Або те саме, чого вимагали невідомі терористи від британського прем’єра в першому епізоді серіалу "Чорне дзеркало": здійснити статевий акт зі свинею в прямому телеефірі.

Начебто дрібниця, але принципова – і крах дбайливо виплеканого фасаду в міжнародній політиці.

Цинізм "міні-Путіна"

Чи розуміє Ердоган, що виконання його вимог в такій формі й обсязі, як він того домагається, неможливе? Важко сказати.

Між обома країнами є проблеми в комунікації. Так, кілька років тривав особистий конфлікт Чавушоглу й попередньої міністерки закордонних справ Швеції Анн Лінде. Вона публічно критикувала вторгнення Туреччини в Сирії під час спільних брифінгів, а до того ж, подейкують, Чавушоглу не сприймав її через її стать і незручну феміністичну риторику.

Нинішній міністр – чоловік, називає Туреччину демократією і дистанціюється від курдських організацій. Але в самій Швеції назріває обурення. Дедалі сильніше лунають голоси: "А чи варте цього те НАТО? Чи не краще укласти якийсь прямий альянс із США?"

Час грає проти прихильників НАТО.

В міру того, як війна в Україні стає частиною звичної реальності, дедалі більше пересічних громадян вважатимуть, що загроза для них неістотна, що "Путін не нападе, бо зайнятий Україною", що "Кремль уже програв" тощо.

Особливий цинізм у тому, що турецькі вимоги також розколюють скандинавську солідарність, у даному разі – шведсько-фінську.

Адже основні претензії – до Швеції, і турки натякають, що вони могли б "пропустити" Фінляндію поза чергою. Але ж фіни вже пообіцяли рухатися синхронно з шведами! Що їм тепер, кидати сусіда і давнього "старшого брата"? Це буде сприйматися як зрада.

Чи залишатися заручниками шведських принципів, хоча саме їм, фінам, з їхніми 1340 км кордону з Росією, НАТО найбільш потрібне?

І турки не можуть цього не розуміти. Але або їм просто байдуже на власні проблеми шведів і вони просто налаштовані ламати їх до кінця у своїх власних інтересах, або ж свідомо ставлять умови, які виконати неможливо.

До того ж немає гарантії, що після їх виконання турецькі апетити не зростуть і їм не забажається ще чогось. Наприклад, щоб король Швеції особисто подав Ердогану каву з рахат-лукумом. А коли і цю забаганку буде виконано (в чому я особисто не сумніваюся), з’явиться нова, і цій сазі не буде кінця.

Так чи інакше, Ердоган виправдовує свою репутації "міні-Путіна".

Або він жорстко домагається своїх інтересів без огляду на інтереси інших, або ж турецький недосултан навіть робить певну послугу московському царику як своєму колезі (найімовірніше, в обмін на певні послуги).

Для України ця ситуація поки не критична, але вона потенційно вагітна кризою НАТО і падінням престижу і впливу альянсу в Європі та світі.

Чи робимо ми достатньо, щоб підтримати наших провідних союзників у ЄС, бодай риторично?

Шляхом Карла XII

Дехто вважає, що чимало залежить від внутрішньополітичної ситуації в Туреччині. Багато хто в Скандинавії сподівається, що після виборів, які мають відбутися в Туреччині влітку, членство в НАТО стане для Ердогана використаною картою, яку можна викинути.

Турецька влада активно готується до виборів. Мера Стамбула Екрема Імамоглу, який був потенційним конкурентом Ердогана, вже посадили на понад два роки.

Шведський гамбіт може стати для нашого "султана" таким же елементом передвиборчих стратегій.

Можливо, але це в будь-якому разі відкладає питання членства до наступної осені. Що станеться до того часу? Можливо, впаде підтримка вступу серед громадян. Або й уряд зміниться – немає жодних гарантій, що шведська коаліція протримається довго.

Ситуація трохи нагадує становище шведського короля Карла XII після поразки під Полтавою, коли він, разом зі своїми союзниками – Мазепою, Орликом і козаками – знайшов притулок у володіннях Османської імперії, розраховуючи на її підтримку в боротьбі проти Росії, але став заручником внутрішніх турецьких інтриг і провів п’ять років фактично у почесному полоні на території сучасної Молдови.

З того часу в шведській мові з’явилося запозичене з турецької слово "калабалик" – бурхлива, затята суперечка, скандал чи навіть бійка.

У четвер міністр закордонних справ Швеції знову їде на перемовини до Анкари. Новий калабалик? Чи турецька кабала для скандинавів?

І якого бакшишу забажає на цей раз самопроголошений лідер "османського світу"? Поки що для нас ці питання не критичні.

Але потенційна загроза кризи НАТО – велика. Тож стежмо за Анкарою – стежмо за руками.

Автор: Роман Горбик,

старший викладач Університету Еребру