Дипломатия военного времени. Воспоминания посла Германии в Украине о годе работы в войне
Анка Фельдгузен, що очолює посольство Німеччини, є, напевно, найдосвідченішим західним послом, коли йдеться про досвід з українських питань. Вона вільно володіє українською мовою та має вже третє відрядження до Києва.
Зокрема, жоден інший європейський посол не має досвіду роботи в Україні і під час початку російсько-української війни 2014 року, і у 2022-му, під час початку повномасштабного вторгнення.
Напередодні річниці великого російського нападу Анка Фельдгузен поділилася своїми спогадами про події напередодні нападу РФ, про перші дні та про те, як західні держави налагоджували роботу за умов війни.
* * * * *
Я була в Україні як у лютому 2014 року, коли розпочалося вторгнення РФ до Криму, так і у лютому 2022-го, коли почалася повномасштабна загарбницька війна Росії проти України. Але відчуття у ті дні були дуже різними.
У 2014 році війна поступово підкрадалася до нашого дипломатичного життя. Воєнні дії здавалися дуже далекими, потім відбулися нормальні демократичні вільні вибори, Угода про асоціацію з ЄС була підписана і зрештою ратифікована. Німеччина підтримувала Україну на цьому шляху усім, окрім зброї.
Натомість у 2022 році була, мабуть, найгучніше оголошувана війна за всю історію. Посольство Німеччини готувалося до можливого наступу протягом тижнів, а 12 лютого ми вирішили відправити сім’ї додому і залишити дуже скорочені основні команди в Києві та Львові. На той час багато інших посольств уже виїхали до Львова чи Польщі, тож Берлін хвилювався – але ми пояснювали, що у Києві життя продовжується цілком нормально. Навіть погода нагадувала мені лютий 2014 року, коли сонце так само несамовито сяяло у найважчі дні Революції гідності.
Вказівку залишити Київ ми отримали в ніч з 23 на 24 лютого.
Я тоді ще сподівалася, що нічого не станеться.
А оскільки наказ про евакуацію надійшов пізно ввечері і ми всі були втомлені, то я вирішила дати команді поспати декілька годин у готелі в Житомирі. Якщо виявиться, що це знову помилкова тривога, міркувала я, ми б змогли повернутися до Києва, де я мала заплановану зустріч із міністром фінансів 24 лютого, щоб підписати контракт на виплату останніх 150 млн євро з 500 млн, обіцяних раніше.
Але близько 5:30 ранку мій аташе з питань оборони розбудив мене новиною, що крилата ракета щойно пролетіла над нашим готелем і влучила у військовий аеропорт поблизу.
Ми попрямували у напрямку Львова другорядними шляхами. Вперше нас зупинили у маленькому селі, де місцевий поліцейський явно не знав, як поводитися з нашою колоною з дванадцяти машин. Зрештою він відпустив нас, а цукерки, які він дав мені на прощання (мабуть, я виглядала дуже виснаженою), досі лежать у моїй сумочці як пам’ять про людську доброту в ці перші оглушливі години війни.
Залишок дня дорогою до кордону – із блокпостами та ракетами, що літали над нами, – пройшов мов у тумані. До кінця дня ми були в Польщі.
Частина команди з технікою посольства попрямувала до Берліна; восьмеро з нас залишилися в Польщі. Шість тижнів у Замості, чотири тижні в Жешуві, куди зрештою переїхала більшість інших посольств.
У перші дні я прокидалася дуже рано і хапала телефон, щоб переконатися, що Київ усе ще в руках України. Коли російські війська не зайняли його приблизно за тиждень, я вперше почала більше сподіватися на успіх – з вірою, що столиця витримає.
Ми з командою намагалися реорганізувати роботу.
Ми відновили контакти всередині України. Наш аташе з питань оборони стежив за бойовими діями. Мій заступник вклав душу в допомогу німецьким батькам сурогатних немовлят, народжених безпосередньо перед війною, для отримання ними проїзних документів та доставлення їх у безпечне місце – за неперевершеної допомоги команди прикордонників на пункті пропуску Рава-Руська.
Знову почалися координаційні зустрічі G7.
Щоб ми змогли вибратися з готельних номерів, мер Замостя дуже великодушно надав нам дві кімнати в ратуші. Згодом, у серпні 2022 року мій заступник організував концерт на гарній ринковій площі, щоби подякувати гостинним жителям Замостя.
Але після перших хаотичних тижнів з обліком усього місцевого персоналу в Україні та поза її межами ми всі почали почуватися жалюгідними, як і решта наших німецьких колег, яким довелося повернутися до Німеччини ще в середині лютого. Все, що ми хотіли зробити – це допомогти Україні у боротьбі з російським агресором.
Робити це з готелю в гарних містечках на сході Польщі здавалося дедалі дивнішим.
Наші перші європейські колеги отримали дозвіл повернутися до Києва близько Великодня. Пам’ятаю, я так заздрила своєму другові, послу ЄС Матті Маасікасу, який був одним із перших.
Усе, чого я хотіла – це було повернення до Києва.
Надихаючими моментами в ті останні тижні в Жешуві були вигляд Ан-124 "Руслан", що привозив зброю та тонни боєприпасів і розмови з його українським екіпажем; рейси медичної евакуації, які здійснювалися щочетверга аеробусом німецьких ВПС; рішення доставити гаубиці Panzerhaubitze 2000 в Україну та наш квест з пошуку перекладачів протягом вихідних, щоб українці могли вчасно розпочати навчання в Німеччині.
Це все була конкретна допомога Україні.
А 9 травня 2022 року я нарешті сіла у нічний потяг до Києва у складі делегації своєї міністерки закордонних справ.
10 травня я прокинулась десь під Фастовом – і зрозуміла, що не почувалася краще з 24 лютого.
Моя дуже, дуже маленька команда приїхала того самого дня, і по обіді 10 травня 2022 року очільниця МЗС Анналена Бербок офіційно відновила дипломатичну присутність Німеччини у Києві.
Увечері вона поїхала – і почалася нова частина нашого життя під час війни.
Найкраще було возз’єднатися з нашими місцевими працівниками, які залишилися в Києві або повернулися, щойно дізнались, що посольство знову відкрите. Таких було чимало; а наш водій охороняв будівлю посольства з 24 лютого і щоденно надавав нам звіти.
Нам категорично потрібна була їхня допомога, оскільки на початку до Києва повернулися лише я та ще чотири дипломати, які змінювалися за графіком що шість тижнів.
Тим часом до Києва прибувало дедалі більше делегацій; кульмінацією став візит Федерального канцлера разом із президентами Франції, Італії та Румунії. Тоді вони оголосили про підтримку запиту України на членство в ЄС у саду Маріїнського палацу.
Тоді панувало відчуття історичного моменту.
За цей час ми навчилися жити з частими повітряними тривогами, довгими годинами в укритті готелю чи підвалі посольства, спали у ванних кімнатах наших готельних номерів на підлозі. І я звикла, що всюди мене супроводжують німецькі охоронці.
З наближенням літа почали повертатися ознаки нормального життя.
21 травня знову відкрилася опера, я знову почала бігати з фінською колегою.
Літо в Києві відчувалось майже як довоєнне.
Встановилася певна рутина, і я навіть здійснила свою першу поїздку за межі Києва у містечко Корюківка, куди Федеральний президент завітав у жовтні 2021 року. Німці вбили майже все його населення із 7000 осіб у 1943 році, і з мого першого візиту в 2013 році я відчувала особливу відповідальність за це місто. Було шоком побачити всі ті зруйновані мости на Чернігівщині, проїхатися зруйнованими кварталами міста Чернігова та його околицями.
До того я була лише в Одесі, прибувши спеціальним потягом для G7, щоб побачити початок Чорноморської зернової ініціативи.
Тим часом нам вдалося збільшити кількість дипломатів у Києві й ми сподівалися знову збільшити присутність – та після 10 жовтня, коли Росія перейшла до тактики масованих ракетних ударів, у тому числі по Києву, це загальмувалося.
Поставка нашої першої системи протиповітряної оборони IRIS-T збіглася з першими ракетними атаками та ударами безпілотників. Відтоді протиповітряна оборона є пріоритетом для всіх партнерів України.
Утім, незабаром знову почали приїжджати делегації. Президент Штайнмаєр відвідав Корюківку майже рівно за рік після своєї першої подорожі.
Згодом він не раз згадував розмову з місцевими мешканцями у підвалі міської ради, під час повітряної тривоги. На зворотному шляху до Києва він зупинився в Ягідному, де російські війська утримували місцевих мешканців протягом цілого місяця у темному та сирому підвалі під школою.
Звірство агресора вражало.
...Німецькі делегації почали подорожувати далі від Києва. Очільниця МЗС відвідала Харків на запрошення свого колеги Дмитра Кулеби, повернувши, за його словами, це місто на дипломатичну мапу: Анналена Бербок стала першим високопоставленим іноземним гостем, який поїхав так далеко на Схід.
31 грудня завершилося головування Німеччини у G7, яке забрало багато часу нашої команди.
Я з радістю передала естафету японському колезі Мацуді Кунінорі в день, коли ми були у центрі Києва без світла, води та опалення.
Я провела Різдво та Новий рік у Києві з основною командою дипломатів-ентузіастів та багатьма українськими друзями. Ми влаштували різдвяну ялинку в посольстві та запросили наших колишніх колег-пенсіонерів на вечерю зі штоленом, печивом і глінтвейном. Мені вдалося нагодувати свою команду величезною українською індичкою на Святвечір, попри часті відключення електроенергії в ті тижні.
Та перш за все, у ці темні зимові тижні повномасштабної війни, яка триває вже майже рік, ми з моєю командою черпаємо натхнення у надзвичайній стійкості українського народу.
Ми вдячні Збройним силам України, які захищають свою країну і тим самим захищають решту Європи, та поділяємо горе України через велику кількість втрачених життів.
А Німеччина і надалі продовжує підтримувати Україну.
Авторка: Анка Фельдгузен,
посол Німеччини в Україні
Повна версія спогадів посла англійською буде опублікована у книзі "Standing with Ukraine: Diplomatic View"., яку готує до публікації Дипломатична академія України