На початку березня 2022 року, невдовзі після початку повномасштабного вторгнення військ РФ до України, у лондонському Chatham House відбулася закрита дискусія, за якою спостерігав кореспондент ЄвроПравди: дипломати та топові юристи-міжнародники обговорювали, як можливо створити "новий Нюрнберзький трибунал" для російського керівництва через вчинений ними злочин агресії.

Тоді ініціатори цієї ідеї, утім, не дійшли розуміння, як реально досягти цієї мети. А вже згодом учасники тієї зустрічі зізнавалися "Європейській правді", що у розмовах із західними столицями у перші місяці чули категоричну відповідь: "Навіть не думайте, цього не буде і це неможливо".

У західних партнерів справді були підстави виступати проти.

Найпростіший аргумент такий: а якщо Росія та її сателіти у відповідь на "трибунал проти Путіна" створять свій "трибунал проти Байдена (Макрона тощо)"? Як гарантувати, що це не відкриє "скриньку Пандори"?

Рік дискусій дозволив переконати багатьох скептиків.

Зараз на Заході є консенсус, що трибунал має бути створений, але досі немає розуміння, як це станеться. Погляди Києва та західних колег тут різняться, тож на розгляді – кілька варіантів.

Ця стаття пояснює, чому питання цього трибуналу стоїть так гостро, як він повинен працювати та хто, крім Путіна, може опинитися на лаві підсудних.

А для тих, хто віддає перевагу відео, ми підготували пояснення у відеоформаті.

Недоторканний Путін

Президент Владімір Путін є воєнним злочинцем, відповідальним за тисячі втрачених життів, за вчинені в Україні злочини проти людяності та, на переконання багатьох українських юристів, за геноцид.

Для нас ці твердження можуть звучати як аксіома. Нащо доводити очевидне?

Але для багатьох у світі – юристів, політиків та звичайних громадян навіть у європейських країнах – це не так. Достатньо пригадати, що до 24 лютого, коли імідж Росії для українців вже був однозначним, для багатьох іноземних лідерів та бізнесів вона лишалася цілком прийнятним партнером.

Велика війна та викриття злочинів армії РФ на півночі Київщини та в інших регіонах спричинили на Заході зсув усвідомлення, ким є російський правитель. Але і досі для західних гравців він не є злочинцем, бо за принципами права це можна стверджувати лише після обвинувального вироку суду – а такого суду досі не було.

От тільки є нюанс.

Одним з неписаних принципів міжнародного права є імунітет від кримінального переслідування так званої "тройки" (troika) – чинних голів держав, прем’єр-міністрів та очільників МЗС. Вважають, що на час виконання повноважень ці троє посадовців мають практично абсолютну недоторканність для правоохоронців інших держав.

Важлива деталь: цей принцип не зафіксований у документах на кшталт конвенцій ООН, але у світі його сприймають як безумовно чинний.

І це – найбільший виклик для спроб України забезпечити кримінальне засудження Путіна.

Утім, у міжнародній системі права є один постійно діючий суд, який має право обходити імунітет – це розташований у Гаазі Міжнародний кримінальний суд (МКС). У так званому Римському статуті – базовому документі МКС, який ратифікований 123 державами світу, є окрема стаття №27, як визначає, що цей суд може переслідувати навіть чинних глав держав та будь-яких інших посадовців, що скоїли міжнародні злочини.

Саме це дозволило прокурору МКС у середині березня оголосити ордер на арешт президента РФ Путіна. Але проблема у тому, що цього недостатньо. Ордер – це лише підозра, а не доведення вини.

А задача України – довести справу до вироку.

Навіщо потрібен додатковий трибунал?

Нинішнє звинувачення на адресу Путіна стосується лише одного типу злочинів із тих, до яких причетний керівник РФ: прокурор МКС зібрав докази його причетності до кампанії з викрадення і депортації в Росію українських дітей.

Чому обрали саме цей злочин з багатьох, вчинених росіянами в Україні? Бо тут роль Путіна обґрунтувати найпростіше. Президент особисто підписав указ, що встановлює правові підстави для викрадення дітей, а отже, брав участь у вчиненні злочину. Крапка.

Це не останній злочин із тих, де російський лідер може і має з’явитися серед звинувачених. Але за всіма епізодами воєнних злочинів пошук доказів, які вказують на вину Путіна, набагато складніший. Навряд чи існують письмові накази хазяїна Кремля про згвалтування та вбивства цивільних на Київщині та в інших регіонах. Немає публічного указу президента РФ про руйнування цивільної інфраструктури України тощо.

Окрема історія – зі злочином геноциду. Тут причетність Путіна реально довести за його публічними заявами про заперечення існування українців як нації. Але доведення геноциду має інші складності, а чинний прокурор МКС не хоче відкривати розслідування за цією статтею, тому це – радше справа майбутнього (сподіваємося, що близького).

Та є ще один злочин, де вина Путіна очевидна та просто незаперечна. Це злочин агресії.

Розв’язування агресивної війни за нормами міжнародного права також є злочином, покарання за нього передбачене найновішою редакцією Римського статуту. Та й, зрештою, цей злочин є основою усіх інших – без вторгнення до України РФ не могла би вчинити жоден із воєнних злочинів.

То чому ж ордер на арешт Путіна не виписали за агресію?

Бо у цьому питанні МКС має обмеження. Стаття про злочин агресії може бути застосована лише проти керівників тих держав, які ратифікували не лише сам статут, а й доповнення до нього щодо злочину агресії (у світі це зробили лише 44 держави, і майже половину з них складають члени ЄС). Росії серед учасників Статуту, звісно ж, немає. Тому в цьому питанні Міжнародний кримінальний суд безсилий.

Але путінський злочин агресії від того не перестає бути злочином!

А для того, щоб покарати за нього, потрібно створити новий міжнародний орган, який буде уповноважений розслідувати цей злочин. Саме цей орган Україна просуває під брендом "Спеціального трибуналу щодо злочину агресії".

Мета – досягти вироку проти російського керівництва, що означатиме визнання Путіна і кількох його соратників міжнародними злочинцями. Це має буде юридичне, офіційне визнання, що зніме усі заперечення тих, хто посилається на презумпцію невинуватості. І до того ж, створення такого спецтрибуналу потенційно дає змогу обійти обмеження та складнощі, які є в МКС. Тобто спецтрибунал має бути навіть ефективнішим за наявний у Гаазі Міжнародний кримінальний суд.

Пояснюємо деталі.

Суд для одного злочину

Головна ідея спецтрибуналу – дуже швидке правосуддя.

Це має бути спеціалізований суд, створений для розслідування лише одного злочину, агресії. Все інше – воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид – має лишатися у повноваженнях МКС.

Це дає можливість дійти до вироку дуже швидко, що саме по собі є величезною перевагою у порівнянні з МКС, де усі процедури є, навпаки, дуже довгими. Наочним прикладом є переслідування експрезидента Югославії Слободана Мілошевича в Міжнародному кримінальному трибуналі щодо колишньої Югославії (цей суд вважають до певної міри прообразом МКС).

Так, Мілошевича доставили до Гааги у 2001 році, і він помер там, так і не дочекавшись вироку. Інший лідер сербів, Радован Караджич, був заарештований і переданий до Гааги у 2008 році. Вирок першої інстанції з’явився лише за вісім років, у 2016. Ще три роки пішло на апеляцію, яка підтвердила усі звинувачення.

Чи реально, що 70-річний станом на зараз Путін, щодо здоров’я якого є чимало обґрунтованих чуток, доживе до вироку навіть у гіпотетичному варіанті, що він опиниться на лаві підсудних МКС? Щодо цього є великі сумніви.

Натомість у питанні злочину агресії, по суті, нема чого розслідувати. Тут все очевидно: є безсумнівний факт злочину, є очевидні докази того, хто віддавав наказ на вторгнення. Путін особисто визнав свою відповідальність – зокрема, у телезверненні в ніч на 24 лютого, яке вийшло в ефір вже після того, як повномасштабне вторгнення почалося. Головне – почати суд. Після цього визнання вини російського лідера може відбутися просто миттєво за мірками міжнародного правосуддя.

Утім, є також інша проблема, яку – сподіваємося – має подолати спецтрибунал.

МКС не починає суд, доки підсудного не заарештують та не доставлять до Гааги.

Будемо відверті: шанси на арешт Путіна є зникаюче малими.

Це ще одна причина, чому ордер на арешт президента РФ у справі про викрадення українських дітей – це, звісно, добре, але це навряд чи дозволить юридично довести його вину.

Тому у рамках роботи над створенням спецтрибуналу Україна ставить питання про те, що цей орган повинен мати право на заочний процес. Це теоретично можливо. Так, складно; так, низка держав, що не мають заочного кримінального правосуддя у своїй правовій системі (наприклад, США та Британія), опонують цьому. Але цей елемент видається критично важливим.

Інакше підозра, висунута російським посадовцям, так і залишиться підозрою до їхньої смерті, а всі зусилля зі створення "трибуналу для Путіна" можуть бути марними.

Хто ще має стати підсудним?

Звісно, спецтрибунал не повинен бути судом лише для Путіна.

Перелік тих, хто разом із ним має опинитися на лаві підсудних (реальній або віртуальній), наразі не визначений. Та й він не може визначатися домовленостями про створення такого суду – це питання до спецпрокуратури чи її аналога, що отримає право готувати звинувачення за цією статтею.

Однак зміст домовленості про трибунал має визначити загальні обриси цього списку.

Як варіант за основу можна взяти визначення злочину агресії та його співучасників з тексту Римського статуту. Він визначає, що підсудними у справі про агресію мають стати ті особи, які здійснювали "планування, підготовку, розв'язування або виконання акту агресії", при цьому підкреслюється, що має йтися не про пересічних виконавців, а про "осіб, що мають можливість фактично здійснювати контроль над політичними або воєнними діями держави або керувати ними".

Це означає, зокрема, особисто Путіна, міністра оборони Шойгу, керівників генштабу, напевно, також керівників інших силових органів. Можливо – також керівника уряду РФ. Цілком реально, що підсудними, окрім російського керівництва, стануть також їхні білоруські колеги з самопроголошеним президентом Лукашенком на чолі.

Хоча є високий шанс, що перелік буде ширший.

Зараз в усіх міжнародних дискусіях з цього приводу йдеться про можливість звинувачень на адресу глави МЗС Сергєя Лаврова, що намагався забезпечити міжнародну підтримку та виправдання агресії.

Але це також означає, що, можливо, в поле зору спецтрибуналу потраплять також топові російські пропагандисти, які керували кампанією з виправдання та підтримки агресії в російському суспільстві.

Утім, все це наразі є лише припущеннями. З абсолютною певністю можна говорити лише про звинувачення проти президента і військового керівництва РФ. Але навіть одного Путіна достатньо, щоб новий трибунал зіткнувся з проблемою, про яку йшлося на початку: з імунітетом очільників держав.

Тому головне питання у міжнародних переговорах – про те, як цей імунітет обійти.

Україна – за рішення ООН

Найправильніший та юридично бездоганний варіант створення суду, який долає імунітет "тройки" – це створення спеціального трибуналу рішенням Ради безпеки ООН. Утім, цей варіант для України заблокований з тієї причини, що крісло постійного члена РБ обіймає посол Росії, який заветує будь-яку пропозицію з цього приводу.

Ми, звісно ж, можемо обурюватися і наполягати на тому, що Росії не місце в Радбезі і взагалі в Організації Об'єднаних Націй, але на практиці це не змінює того факту, що шлях через рішення РБ ООН для нас закритий.

А отже, доводиться обирати між кількома "проблемними", тобто юридично неідеальними варіантами.

Перший такий варіант – це створення спецтрибуналу рішенням Генасамблеї ООН.

Про таку можливість Україна говорить найбільше.

Раніше неодноразово лунали обіцянки, що ГА ООН ось-ось ухвалить рішення про це – але досі не оприлюднений навіть проєкт такої резолюції. А частота заяв дипломатів і політиків про це суттєво зменшилася.

На жаль, шлях через ГА наштовхнувся на нерозуміння і непідтримку з боку кількох наших ключових партнерів.

І питання зовсім не у нездатності зібрати голоси для формального ухвалення рішення, хоча це також серйозний виклик.

Не існує простої відповіді на запитання, скільки голосів потрібно зібрати для створення трибуналу. Рішення можуть визнати "важливим", що означає потребу зібрати 2/3 голосів держав, які будуть присутні на засіданні й голосуватимуть. На практиці це означає, що може знадобитися 100+ держав, що згодяться на трибунал (хоча може виявитися достатньою і менша кількість). У будь-якому разі, це багато – але цілком досяжно, якщо до лобіювання долучаться США та ключові члени ЄС.

Бо для більшості африканських та латиноамериканських держав, попри їхні зв’язки з Росією, було би бажаним запровадити механізми покарання за агресію – щоби був хоч якийсь запобіжник, що вони не стануть ціллю для вторгнення сильнішого сусіда.

Але в тому-то й річ, що ключові західні країни не готові до такого.

Їхня згода на ухвалення настільки важливого рішення в Генасамблеї, в обхід Ради безпеки, створює прецедент, коли безпекові рішення ухвалюються з ігноруванням позиції РБ ООН. США, Британія та Франція, які мають блокуючі голоси в Радбезі, від цієї ідеї не в захваті.

Утім, Україна продовжує переконувати та одночасно пропонує також

другий варіант створення спецтрибуналу – через багатосторонній договір.

У міжнародному праві є концепція, що договір, під яким підписалися і який ратифікували 60+ країн, вже визнається таким, що висловлює думку світової спільноти. Навіть у разі, якщо він не проходив схвалення в ГА або РБ ООН. І, мовляв, за умови заблокованого Радбезу можливо обійти імунітети.

Це спірний підхід, але частина українських юристів віддають перевагу саме цьому варіанту (розраховуючи, напевно, також на те, що потім Генасамблея принаймні підтвердить, що підтримує цей орган).

Але і тут все дуже непросто. По-перше, ратифікація такого договору в десятках держав-підписантів перетвориться на пекельне коло і може затягнутися дуже надовго, нівелюючи усі плюси. По-друге, це ризикує перетворитися на "трибунал країн Заходу проти Росії", що руйнує ідею, яка вкладалася у такий орган.

І по-третє, та головне: для низки західних країн це видається ще більш небезпечним.

Звісно, можна зібрати 60 країн, що підтримують "антиросійський" трибунал. Але хіба Китай разом із Росією не зможуть у відповідь зібрати стільки ж країн, що підпишуться під договором про симетричний "антиамериканський" трибунал, який розпочне заочний "міжнародний" процес з кримінального засудження Байдена, Буша тощо? Та легко!

А підстави для такого процесу і навіть для вироку знайдуться. Туди за бажання запишуть навіть "бомбьожку дітей Донбасу", а Росія допоможе зі збором "доказів". При цьому будуть навіть країни, що підпишуть обидва договори.

Звісно, це лише потенційна небезпека, але партнери вважають її цілком реальною. Тому зараз Україну переконують погодитися на третій варіант. Про нього – наступний розділ.

Гібридний трибунал: деталі

Першими про ідею створення так званого "гібридного трибуналу" заговорили європейські партнери України; за деякими даними, це пролунало від Франції та Німеччини.

Станом на кінець січня європейці вже наполягали на цьому як на безальтернативній опції, і саме так представляли цей варіант журналістам на зустрічах не під запис.

Утім, Україна після кількох тижнів роздумів висловилася категорично проти.

Уперше про це публічно оголосив глава ОПУ Андрій Єрмак, який очолює робочу групу зі створення спецтрибуналу: під час Мюнхенської безпекової конференції він заявив про неприйнятність цієї ідеї. Потім Єрмак повторив цю заяву на конференції United for Justice у Львові. Втім, у Єврокомісії на це відповіли, що "гібридний трибунал" не знятий з обговорення попри незгоду України.

Але надпотужний удар по противниках "гібриду" завдали днями США, коли публічно включилися у підтримку цього варіанта.

Джерела ЄвроПравди, утім, кажуть, що непублічна підтримка з Вашингтона лунала і раніше.

То що ж таке "гібридний трибунал"?

Точного визначення немає, але зараз у діалозі з партнерами йдеться про суд, який діятиме за законодавством України і зможе засуджувати злочинців відповідно до Кримінального кодексу України – але діятиме за кордоном (йдеться про його резиденцію в Гаазі), а його суддями будуть одночасно представники України та міжнародні судді.

Ідеологи цього варіанта кажуть, що для України як для жертви агресії імунітет російського керівництва не має значення. Крім того, цей варіант знімає питання щодо швидкості провадження і щодо можливості заочного засудження – в українському КПК воно вже є.

У Києві з цим не згодні та кажуть, що твердження про зняття імунітетів – спірне, а міжнародна легітимність такого процесу викликає питання. Якщо Україна скаже, що засудила Путіна – то хто погодиться з тим, що йдеться про міжнародне засудження? І чи не буде контраргументу про те, що Україна має конфлікт інтересів?

Також є величезні питання із законністю створення такого суду. Конституція України прямо забороняє створення спеціальних судів (а тут йдеться саме про спецтрибунал на один злочин), а також зобов’язує суд виносити рішення "іменем України". Отже, для запуску такого трибуналу потрібно буде змінювати Конституцію – а це неможливо до завершення надзвичайного та воєнного стану.

Словом, усі три варіанти є проблемними.

І остаточний вибір ще не зроблений.

Багато залежить від українських дипломатів та лідерів держави, від їхньої здатності переконати партнерів. Але найголовніше – те, що ми пройшли рубікон, і якщо рік тому відповіддю Заходу на запитання про трибунал було "точно ні", то зараз відповідь "принципово так, але треба знайти правильний шлях".

"Європейська правда" слідкуватиме за розвитком подій та заохочує вас ділитися цією статтею, щоби більше людей розуміло, на якому етапі перебуває діалог про міжнародне кримінальне переслідування керівництва РФ.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"