Без ПДЧ и Бухареста. Почему украинские политики должны забыть о прошлом в вопросе вступления в НАТО
За часів великої війни у Європі відносини України та НАТО увійшли у нову еру. Наш вступ до Альянсу став реальнішим, ніж будь-коли – але доки немає остаточного рішення про це, Україна та її представники здатні створити перепони на цьому шляху.
Іноді вони навіть роблять це. Часом несвідомо. І це має припинитися.
У цьому тексті ми пояснюємо, чому українським політикам важливо накласти табу на згадки про ПДЧ, тобто план дій щодо членства України в НАТО. У тому числі – припинити посилатися на рішення Бухарестського саміту 2008 року, яке ґрунтується саме на ідеї надання Україні ПДЧ. Нам необхідне нове бачення, нова стратегія щодо України з боку Альянсу. А щоб вона з’явилася – нам самим треба бути амбітними і показувати союзникам, яким ми бачимо своє майбутнє.
Тим більше, що один з базових переговорних принципів у дипломатії, "вимагай більшого, щоб отримати необхідне", теж ніхто не скасовував.
Насправді війна відкрила історичне вікно для можливого швидкого вступу України в НАТО, про що відкрито кажуть і українські посадовці, і наші друзі в Альянсі, і експерти.
Для таких оптимістичних очікувань є декілька причин.
По-перше, на нашу користь грає сприйняття України на Заході.
Зараз, через героїчну боротьбу ЗСУ, а також через загалом добре ставлення до українських біженок та біженців у Європі, імідж України є безпрецедентно позитивним. Це, зокрема, допомагає нам рухатися до вступу в ЄС; переконує європейців ламати свої процедури задля України тощо.
А ще, давайте відверто визнаємо, цей імідж часом змушує Захід заплющувати очі на ті проблеми у воєнній Україні, які за інших обставин були б у фокусі уваги партнерів. Таке поблажливе ставлення Заходу має не лише позитивні наслідки (наприклад, воно не стимулює владу до складних демократичних реформ). Але коли доходить до політично чутливих рішень – воно нас іноді рятує, адже Україні нині без твердих підстав намагаються не відповідати відмовою.
Ми переконалися у цьому торік, коли Євросоюз ухвалив низку проривних рішень щодо нашого майбутнього вступу в ЄС. Шанси на політичний прорив на нашому шляху до НАТО зараз також є історично найвищими.
По-друге, на нашу користь грають безпекові питання.
НАТО – це передусім безпековий альянс (після нападу РФ розуміння на Заході цього знову зросло), і союзники мають бути переконані, що розширення підвищить безпеку в регіоні й посилить НАТО. А Україна саме зараз, уперше в історії, здатна довести, що вона виконує цю вимогу. Ба більше, європейським виборцям це не треба навіть доводити. І соцопитування, і дії та заяви західних політиків доводять безпрецедентну довіру до сили та боєздатності української армії.
По-третє, наш вступ до НАТО у короткій перспективі – відразу після перемоги або навіть до неї, у разі твердої стабілізації фронту – означав би, що це відбудеться у період, коли Росія украй ослаблена в дипломатичному, економічному і військовому плані, і її реакція на це буде обмеженою.
Достатньо згадати, що після вступу до НАТО Фінляндії (що стало для Кремля справжньою геополітичною катастрофою) відповіді РФ не було взагалі, окрім кількох непереконливих заяв російських політиків та "дипломатів".
Але це історичне вікно може лишатися відкритим недовго.
Період, коли частина перепон для вступу України в НАТО суттєво ослабла, є обмеженим. Кожен з трьох пунктів, наведених вище, це підтверджує.
По-перше, схоже, що зараз рівень емпатії європейців та американців до України – на своєму історичному піку. Ця емпатія точно буде знижуватися, коли Україна піде з перших шпальт західних видань та з випусків новин, а разом з нею танутиме нинішня унікальна здатність України "пробивати" чутливі політичні рішення.
По-друге, це людська природа – починати думати про безпеку тоді, коли загроза стає дуже нагальною. Рано чи пізно після завершення війни потужність українських сил оборони буде видаватися привабливою все меншій кількості західних політиків та виборців. Натомість пацифісти та прибічники підходу "не треба дратувати Росію", які зараз майже зникли з політичного поля Європи, знову наберуть вплив.
По-третє, треба бути готовими до того, що Росія, особливо у разі, якщо вона уникне розпаду, прагнутиме відновити силу і знову становитиме загрозу для сусідів.
Усе це означає, що Україна зобов’язана використати історичне вікно можливостей і зробити все, щоби вступити до Альянсу якнайшвидше після завершення бойових дій.
Бо саме за цієї умови вступ до НАТО може відбутися у принципі.
А це можливо тільки у разі швидкої "особливої" процедури вступу, дорогу для запровадження якої проклали Фінляндія та Швеція. І, треба визнати, офіційний Київ загалом дотримується цього підходу – про це, зокрема, заявляв очільник МЗС Дмитро Кулеба на засіданні Комісії Україна-НАТО у квітні.
У Західній Європі та по інший бік Атлантики почало з’являтися розуміння цього, хоча лишаються і противники, яких треба переконувати. Це – реальне завдання. Особливо зараз, коли наш вступ до НАТО став об’єднавчою ідеєю для українських політиків і лідерів думок та згуртовує представників усіх таборів.
На практиці, на жаль, часом відбувається протилежне.
Зокрема, автори цього тексту мали дискусії з пронатовськими активістами, які нині планують кампанію за те, щоб вимагати в Альянсу саме ПДЧ, а не членство, а також хочуть просити держави-члени НАТО прописати у цей перелік амбітні реформи. Аргументація звучить благородно – використати важіль членства НАТО, щоби прискорити реформування України.
Але якою ціною?
За чинних історичних умов відтерміновувати наш рух до вступу – украй небажано. Бо запровадження ПДЧ може означати втрату можливості вступу до Альянсу тоді, коли це в принципі можливо – тобто зараз.
Щоб зменшити таку небезпеку, нашій державі треба відмовитися від посилань на усі документи та рішення, які ґрунтуються саме на ідеї обов’язковості ПДЧ для України. Одне з них – це рішення Бухарестського саміту НАТО 2008 року. А також – вимагати, щоби й Альянс офіційно визнав, що світ змінився.
Так, це амбітне завдання, бо для Альянсу це означає перегляд стратегічних підходів.
Але зараз перед Україною стоять переважно амбітні завдання.
Та й воно не є нереальним – останнім часом навіть генсек НАТО Єнс Столтенберг перестав згадувати про Бухарест, коли підтверджує, що офіційною політикою Альянсу є майбутнє членство України.
Цей наш заклик, до слова, збігається з лінією українського МЗС, де в останні місяці наголошують, що підтримка формули Бухареста-2008 на наступному саміті НАТО стала би зрадою інтересів України. Здавалося б, очевидна політика для всієї влади. Але на цьому тлі український парламент 10 квітня 2023 року ухвалює звернення до усіх парламентів держав-союзників, у якому просить їх домогтися "виконання рішень Бухарестського саміту НАТО 2008 року щодо членства України".
Однак рішення 2008 року прямим текстом зобов’язує НАТО провести Україну через етап ПДЧ! Цитуємо п. 23 того документа: "...(Україна і Грузія) стануть членами НАТО... ПДЧ буде наступним кроком для України та Грузії на їхньому шляху до членства".
Тобто дипломатія намагається переглянути, позбутися ПДЧ, а Верховна рада конституційною більшістю (голосами 352 нардепів) ухвалює рішення, що може бути прочитане як підтримка цієї процедури!
Звісно, ухвалення цього звернення (ще) не спричинило трагедії.
Дуже сподіваємося, що ті парламентарі, які свідомо виступають за ПДЧ, а не за швидкий вступ, не будуть надто активними у комунікації цього прагнення із західними партнерами. А наші посольства пояснять, що парламент мав на увазі інше: що українці прагнуть вступити до НАТО якнайшвидше, бо це допоможе не лише нашій державі, а й безпеці в Європі.
Але з цієї історії точно необхідно винести урок.
Щоби повністю прибрати згадки про Бухарест (і про ПДЧ) не лише з українського, а й з натовського дискурсу, нам потрібна НОВА концепція відносин і руху України до членства, яку повинен встановити саміт у Вільнюсі у липні 2023 року. Саме на її розробці має бути зосереджена робота дипломатів, політиків, експертів – усіх тих, хто щиро прагне побачити Україну в євроатлантичній родині.
Слово "нова" виділене не випадково. Принципово важливо при її розробці відмовитися від вантажу минулого, частиною якого є рішення 2008 року.
Зрештою, принцип ПДЧ свого часу був придуманий формально для "кращої підготовки", але також – для гальмування вступу до НАТО нових членів. А зараз геополітична реальність вимагає прискорювати цей процес. У питанні Швеції та Фінляндії в Альянсі знайшлося розуміння цього. Тепер має знайтися і щодо України.
А ще цей приклад є ще однією ілюстрацією того, наскільки важливо Україні говорити одним голосом зі світом у питаннях, що визначають розвиток держави. Особливо тоді, коли історія створила унікальні можливості, за які чимало українців та український народ у цілому продовжують платити найвищу ціну.
Автори:
Сергій Сидоренко, редактор "Європейської правди"
Альона Гетьманчук, директор Центру "Нова Європа"